Ісус і змучений поганський світ (Мт 15, 21-28) | SFD

Зустріч  ханаанянки з Ісусом описана як суперечка, у якій вона, не маючи на це жодного права, наполегливо домагається благодаті, а Ісус дозволяє «перемогти» Себе її великій вірі.

Роздумуючи над цим незвичайним Євангелієм, ми повинні поставити собі запитання: Якою є моя віра? Що я роблю, коли здається, що Ісус мене не слухає?

LECTIO (читання):

Контекст і структура

Розповідь про ханаанянку та крихти розташоване в самому центрі первісного зібрання оповідань про Ісуса, яке існувало як єдине ціле в апостольській усній традиції ще до того, як було включене до першого та другого Євангелія (Мт 14,13–16,12; Мк 6,30–8,26). Екзегети називають цей цикл «розділом хлібів», оскільки ключовими словами в ньому є «хліб» і «їсти». Йшлося про те, щоб відкрити віруючим таємницю чудесного Хліба, яким живе Церква, що складається як з юдеїв, так і з поган.

Структура оповідання, створена Матеєм на основі давнішого тексту Марка, є дуже прозорою:

I. Перша зустріч Ісуса з ханаанянкою (15,21–23а):

  • вихід Ісуса в околиці Тиру та Сидону (21);
  • вихід жінки назустріч Ісусові та її вигук (22);
  • відсутність відповіді Ісуса (23а).

II. Втручання учнів (23б–24):

  • прихід учнів до Ісуса та їхнє прохання щодо жінки (23б);
  • негативна відповідь Ісуса (24).

III. Друга зустріч-діалог Ісуса з ханаанянкою (25–28):

  • жінка підходить до Ісуса і звертається до Нього з проханням, супроводжуючи його жестом поклоніння (25);
  • негативна відповідь Ісуса (26);
  • ствердна відповідь жінки (27);
  • відповідь Ісуса: похвала її віри та слово, яке чинить чудо (28а);
  • засвідчення чуда (28б).

Варто звернути увагу на те, що в цьому уривку чотири рази повторюється слово «відповідати» (apokrínomai), яке стосується Ісуса, що розмовляє з жінкою та учнями. Перші три відповіді є однозначно негативними (вв. 23.24.26), причому перша виявляється буквально у відсутності будь-якої відповіді, тоді як остання (в. 28), за принципом контрасту, є похвалою вірі жінки та здійсненням її прохання. Сенс такої літературної форми стане зрозумілим наприкінці нашої екзегези.

Друга важлива особливість структури цього уривка — центральне розташування згадки про учнів. Це підкреслює істотну роль, яку вони, тобто Церква Христова, мають виконувати в тому, щоб нести Євангеліє поганам.

Екзегеза

в. 21. Того часу Ісус пішов до околиць Тира й Сидона. 

Ісус здійснює символічний відхід у напрямку Тиру та Сидону, тобто до поганських народів. Його «відхід» від юдеїв (anachoresis) Матей згадує тричі. Таким чином євангеліст підкреслює дедалі більшу відстань між Учителем із Назарета та офіційними представниками Ізраїлю.

Перша «анахореза» Ісуса відбувається після Його протистояння з фарисеями, які відкинули Його як Месію, більше того — вирішили Його вбити, коли Ісус уперше дав зрозуміти, що Він є більший за Храм і що Він — Господь суботи (12,1–13). У відповідь Ісус пішов звідти (12,1–15).

Потім мученицька смерть Івана Хрестителя спонукає Ісуса відійти з Галилеї «у безлюдне місце». Ісус бачить у смерті Предтечі провіщення власних страждань, однак знає, що ще не завершив Своєї місії, тому для Нього ще не настала година сходження до Єрусалима (пор. 14,13).

Втретє відхід Ісуса згадується саме в аналізованому уривку — як наслідок суперечки з фарисеями та книжниками з Єрусалима, які звинувачували Його учнів у нехтуванні переданнями старших (15,1нн 21).

В околицях Магадану відбувається остаточне протистояння з юдеями, які вимагають знаку з неба, ігноруючи щойно звершене чудо помноження хлібів та численні зцілення (16,1–4). Ісус відповідає, що для лукавого та перелюбного роду єдиним знаком відтепер буде знак Йони, тобто Його смерть і воскресіння. Як пророк Йона виконав свою місію поза Ізраїлем, проповідуючи покаяння поганам, так і Христос, відкинутий Ізраїлем, знайде велику віру серед народів (пор. 8,10; 15,28). Цього разу Ісус остаточно покинув їх (16,4б), залишивши у полоні власної закам’янілості . Те саме Він наказує і Своїм учням: залиште їх! (15,14); стережіться їхньої науки… (16,12).

На противагу триразовому відкиненню Ісуса вибраним народом стоїть триразове визнання Його месіанської та божественної гідності: учнями в човні (14,33), жінкою-ханаанянкою (15,22-28) та Петром під Кесарією Филиповою (16,16). Саме вони становлять зародок Церкви, Нового Ізраїлю.

Тир і Сидон — могутні та багаті фінікійські міста, стереотипне позначення поганських земель, запозичене зі Старого Завіту. У Євангелії від Матея вони протиставляються містам Ізраїлю, в яких Ісус не міг знайти віри: Горе тобі , Хоразине! Горе то­бі, Витсаїдо! Бо якби в Тирі й Сидо­ні сталися ті чудеса, які сталися у вас, вони давно покая­лися б у воло­ся­ни­ці та в попелі. (Мт 11,21н).

в. 22. І ось [якась]  жінка-ханаанянка з тих околиць вийшла…

Саме звідти, з боку Тиру й Сидону, назустріч Ісусові виходить «нечиста» ханаанянка. Саме вона завдяки вірі отримує визволення від злого духа, тоді як «чисті» фарисеї через своє невірство стають родом лукавим, оселею семи нечистих духів (пор. 12,43-45).

Матей драматично змальовує двох героїв, які йдуть назустріч одне одному, виходячи за межі, властиві кожному з них, — не лише географічні. На це він вказує, вживаючи щодо обох дієприкметник exelthein. Ісус виходить із краю невір’я та релігійної закам’янілості, шукаючи віри серед поган. Для ханаанянки ж цей вихід є exodus із поганського світу, краю темряви та смерті, опанованого демонами.

Ханаанянка — термін, який більше ніде в Новому Завіті не зустрічається, і, безперечно, незвичний для сучасних Матеєві читачів Євангелія. У Старому Завіті ним називали давніх мешканців Обіцяної землі. Він асоціювався з безперервною боротьбою Ізраїлю проти них та з небезпекою «заразитися» їхнім ідолопоклонством. Це визначення могло функціонувати як зневажливий стереотип щодо людей, чужих етнічно, культурно й релігійно.

Відсутність артикля перед означенням жінки, здається, вказує на те, що вона представляє весь поганський світ, який шукає спасіння в Ісуса з Назарета.

й кричала, гука­ючи: «Помилуй мене, Господи, Сину Давида! 

Матей уживає тут дієслово kradzein, яке означає пронизливий крик, навіть вереск, але водночас і молитовне волання. Так взивають до Ісуса двоє сліпців: «Помилуй нас, Сину Давидів» (9,27), а також натовпи в храмі: «Осанна Синові Давида!» ( 21,9.15). Волання, позначене цим словом, тобто наполегливе й водночас сповнене довіри, часто з’являється в псалмах (пор. напр., Пс 3,5; 17,6; 18,7). Тому прохання ханаанянки не є якимось невиразним криком розпачу, а вираженням віри, яка дуже чітко усвідомлює і називає себе тією, хто потребує милосердя, і водночас визнає Ісуса єдиним справжнім Адресатом свого благання: «Я знаю, хто я, і знаю, Хто Ти; лише Ти можеш мені допомогти…». Це волання набуває форми урочистої, майже літургійної інвокації, принесеної від імені всього поганського світу.

Титул Господь (гр. kyrios), який вживає жінка, зустрічається в Матея аж 19 разів — і завжди на устах людей, які звертаються до Ісуса у вірі: Його учнів та тих, хто благає про порятунок.

Так само Син Давида – це месіанський титул, яким із довірою до Ісуса звертаються прості й знедолені люди (9,27; 12,23; 20,30-31; 21,9), хоча убогий Учитель із Назарета нічим не нагадував переможного відновителя Давидової монархії, на якого тоді очікувала більшість.

До цієї поганки, яку Марко називає сирофінікіянкою, дійшла звістка про Ісуса і запалила в ній живу, цілком свідому віру.

Моя донька тяжко одержима бісом». 

Варто зауважити, що жінка спершу благає про милосердя для себе («помилуй мене»), а вже потім говорить про одержимість своєї дочки. У такий спосіб Матей прагне показати цю жінку як символ поганського світу, що благає про спасіння. На відміну від паралельної розповіді в Марка (7,24-30), вона не говорить, що саме Ісус має зробити. Натомість своє страждання описує одним коротким, але надзвичайно драматичним висловом: kakós daimonídzetai – «тяжко мучиться від демона».

Апостол Павло розвиває думку про нагальну потребу спасіння поганських народів, безжально точно діагностуючи духовний стан римлян, гордих своєю цивілізацією, але водночас зсередини нищених ідолопоклонством та його безпосереднім наслідком — моральним занепадом (Рим 1,16–32).

Також святий Лука, описуючи в Діяннях Апостолів початок євангелізації Європи, показує волання поган про спасіння через символічне видіння Павла. Уночі йому з’явився македонець, який благав: «Переберися до Македонії, допоможи нам!» (гр. boétheson) нам (16,9; пор. Мт 15,25!).

в. 23. Але Він не відповів їй ані слова.  

Крик жінки різко контрастує з мовчанням Ісуса, який, здається, ігнорує її благання. Сенс цього мовчання — яке аж ніяк не є ознакою байдужості чи неприязні — за мить пояснять слова Ісуса, звернені до учнів. У Своєму серці Він, напевно, відчував великий біль: відкинутий народом, до якого був посланий, Він водночас знає, що ще не настав час розпочати місію серед поган. Не Він, а Його учні — покликані з-поміж юдеїв — понесуть Євангеліє до народів.

Підійшли Його учні та почали просити Його, кажучи: «Відпусти її, бо вона кричить нам услід». 

Втручання учнів та їхнє заступництво відкриває можливість для спасенного діалогу між ханаанянкою і Господом, який провіщає входження народів до Церкви. Таким чином вони, немов несвідомо, переступають межі старого Ізраїлю, лише здогадуючись, що вже незабаром погани матимуть участь у спасенній учті, приготовленій Ісусом за їхньої співучасті.

Їхня репліка є досить двозначною. Імператив «apólyson» може означати як: «відпусти її ні з чим», так і «вияви їй ласку». На користь першого тлумачення промовляють паралельні слова учнів, звернені до Ісуса щодо голодного натовпу: «Відпусти людей» (apólyson), «щоби пішли у села купити собі…» (14,15). Тоді Ісус застосував щодо учнів своєрідну провокацію: «Ви дайте їм їсти», щоб пробудити в них віру та «уяву милосердя», щоб вони змогли побачити себе розпорядниками Божого Дару.

Тепер же Він веде їх у бік поганських земель, щоб до їхніх вух дійшов крик народів, які страждають у неволі Злого  (4,15-16), і щоб їхні серця пройнялися милосердям (пор. 15,32). Лише з таким серцем вони зможуть звіщати Євангеліє поганам, долаючи природну неприязнь до “нечистих”.

в. 24. У відповідь Він сказав: «Я посланий [не до інших] тільки до за­гиблих овець з дому Ізраїля».

Ісус категорично стверджує, що є Месією для Ізраїля, оскільки такою є воля Отця, на яку вказує вжита тут пасивна форма, звана passivum divinum: «Я посланий...» (тобто – Отцем). Цю думку додатково підсилює рішуче заперечення, ужите в реченні, яке виключає будь-які винятки.

Це речення слід розуміти у світлі великого місійного наказу в Мт 28,19: «Вирушивши у до­рогу, зробіть учнями всі народи …» Місія серед поган буде завданням учнів, покликаних із-поміж ізраїльтян, і розпочнеться після воскресіння Ісуса. Ізраїль як старший брат має стати слугою інших, щоб привести їх до Сина. Учні візьмуть на себе цю місію не без опору та труднощів, на що вказує досвід апостола Петра (пор. Діян 10,1нн; 15,1нн; Гал 2,11нн). Остаточно ж переконає їх могутня дія Божої благодаті, яка долає їхні природні обмеження

в. 25. Вона ж підійшла, поклонилася Йому й каже: «Госпо­ди, допоможи мені!» 

Жінка приходить, щоб поклонитися Ісусові, подібно до мудреців зі Сходу (2,2), і благати Його про допомогу, незважаючи на Його мовчання та неприязнь з боку учнів. Дієслово proskynein («поклонятися», «впасти ниць») означає тут, як і в багатьох інших місцях Євангелія, вияв справжньої віри в Ісуса як Месію і Сина Божого (пор. Мт 2,2.11; 8,2; 9,18; 14,33; 28,9.17). Це смиренна й наполеглива віра, яка нагадує слова нареченої з Пісні над Піснями: «Я знайшла того, кого любить моє серце… схопила я Його і не відпущу…» (пор. 3,4).

Жест поклоніння чудово узгоджується зі змістом слів жінки, дослівно: «Господи, прийди мені на допомогу!» (гр. boétheson). Це коротке благання з виразним літургійним відтінком, яке перегукується з традицією молитовного благання Старого Завіту (Пс 44,27; 70,2; 79,9; 109,26).

в. 26. А Він у відповідь промовив: «Недобре брати хліб ді­тей і кидати щенятам». 

Повчання звернене радше до учнів, ніж до жінки, і є паралельним до попередніх слів Ісуса. Воно має форму алегорії — діти означають юдеїв, а щенята — поган — і має абсолютний характер, не допускаючи жодних винятків. Відповідь є суворою, хоча її пом’якшує взяте у Марка зменшувальне слово  kynaria («цуценята», «собачки») від іменника kýōn — собака.

в. 27. Вона сказала: «Так, Господи, але й щенята їдять крих­ти, які  падають зі столу їхніх панів».  

Жінка відповідає надзвичайно покірною і водночас блискучою реплікою. Вона не наполягає на виконанні свого прохання, а приймає слова Ісуса, що підкреслюється ствердною формою її відповіді. Тон її мовлення змінюється: замість благального звернення з’являється спокійне визнання: «Так, Господи, але й щенята їдять…»

Однак вона перевертає аргумент Ісуса, використовуючи відмінність у значенні слова «собака» в семітських та елліністичних культурах. Для юдеїв місце собак було «зовні», тоді як для греків — «усередині», поблизу столу. Жінка розуміє і приймає першість юдеїв у Божому плані спасіння, але водночас не перестає очікувати цього спасіння і для себе як чистого, незаслуженого дару, на підставі віри, а не будь-якого права.

Крихти зі столу панів, які прагне зібрати ханаанянка, нагадують колоски, які колись збирала моавитянка Рут на полі Вооза (Рут 2,2). Вони є знаком віри, яка досягає того, що за Законом є неможливим.

в. 28. Тоді Ісус сказав їй у відповідь: «О жінко, велика твоя віра! Нехай буде так, як ти хочеш!»  

Урочиста формула «сказав їй у відповідь…» підкреслює кульмінаційний момент діалогу. Після трьох негативних відповідей Ісуса тепер звучить надзвичайно сильне утвердження віри ханаанянки. Ісус поступається, а Його остаточна відповідь стає похвалою великої віри жінки, яка наважилася просити, немовби передчасно, частки в плодах спасіння. Як пише Р. Канталамесса, Ісус усвідомлював ризик, на який наражав віру ханаанянки. Він тремтів від думки, що вона може зламатися і відступити. Однак довірився її вірі, яка в цій «полеміці» очистилася й зросла, стала єдиною з волею Отця, який є на небі. Саме тому наприкінці з Його уст виривається радісний вигук: «Велика твоя віра! Нехай буде воля твоя» (пор. Мт 6,10). Ісус прийшов, щоб чинити волю саме таких людей, як вона. Такої віри Він не знайшов в Ізраїлі (пор.Мт 8,10).

І її дочка була зцілена від тієї години.

Це є «слово вислухання», подібне до завершення розповіді про зцілення двох сліпих (9,29) та слуги сотника (8,13).

Деякі екзегети схильні зараховувати всю цю перикопу до євангельських розповідей про чуда, метою яких є показати Ісуса як чудотворця.Однак у Матея власне розповідні елементи свідомо зведені до мінімуму. Натомість значно розгорнуто діалог між Ісусом і жінкою, який стосується радше питання спасіння поган через віру та їхнього доступу до євхаристійної спільноти учнів, ніж самого зцілення. Про чудо згадується лише наприкінці  — і то без жодного наголосу..

Більше того, цей діалог, здається, нагадує за своєю літературною структурою полеміку Ісуса з Його опонентами (наприклад, Мт 21,23–27; Мт 22,15–22; Мт 22,23–33 та паралельні місця). Про це свідчить передусім обмін аргументами, наказовий спосіб двох перших висловлювань жінки, негативні відповіді Ісуса. Своєрідна суперечка розгортається між Ісусом — Месією юдеїв — та поганкою, яка цілком без належного права вимагає для себе спасіння. Ісус визнає велич її віри й дозволяє Себе «перемогти» в цій незвичайній полеміці.

Продовжуй читати, поки не знайдеш фрагмент, який доторкає тебе. Затримайся на ньому.

MEDITATIO (повторювання)

Оздоровлення дочки жінки-поганки, певною мірою передчасне і таке, що ніби виходить за межі Божого задуму спасіння, сталося, як і у випадку зі слугою сотника, завдяки великій вірі того, хто просив. Ці зневажувані юдеями представники поганських народів є провісниками того, що багато хто прийде зі Сходу і Заходу, щоб посісти місце на есхатологічній учті з Авраамом і Патріархами в Небесному Царстві, тоді як сини Царства будуть викинуті назовні (8,11н).

В Мт 1,1 Ісус названий сином Давида, а відразу після цього — сином Авраама, людини, яка завдяки своїй вірі отримала від Бога урочисту обітницю, що стане батьком безлічі народів (Бут 22,16).

До родоводу Месії входять, що особливо підкреслює саме Матей, чотири жінки поганського походження: ханаанянка Тамар і Рахав, віру якої Послання до Євреїв прославляє, ставлячи її в один ряд з Авраамом та героями Ізраїлю (Євр 11,31), а також Рут і Вірсавія, обидві тісно пов’язані з постаттю царя Давида (Мт 1,5-6). Спасіння дарується поганам як чистий Божий дар, не на підставі Закону, а з благодаті, через віру (Гал 3,8нн).

Мудреці-волхви зі Сходу, які приходять, щоб відповідно до пророцтв віддати божественну шану новонародженому Цареві юдейському (2,1-12), були приведені до Ісуса таємничим світлом, яке Бог запалив перед їхніми очима посеред темряви поганських релігій. Коли вони прибули до Єрусалима, у своїх пошуках керувалися словом пророцтва, переданим їм первосвященниками та книжниками. З великою радістю вони увійшли до дому, поклонилися Йому та склали свої дари.

Драма провідників вибраного народу полягала в тому, що вони знали пророцтва про Месію, але не захотіли піти за ними. Саме про них Ісус говорить: вони кажуть і не роблять; не хочуть увійти до Царства і не дозволяють іншим (23,3.13). Ізраїлеві забракло тієї віри, знаки якої давали представники поган. Надзвичайний привілей юдеїв у Божому задумі спасіння через відкинення Месії та принесеного Ним Нового Завіту стає для них причиною провини, яку неможливо виправдати. Учта була готова, але запрошені виявилися її негідними (22,8), а страшним наслідком цього стане спалення Міста і зруйнування Святині (24,1 інн).

Важливу роль у перикопі про ханаанянку, як і в усьому Євангелії, відіграють учні, які заступаються за ту, що волає про милосердя (15,23б), та беруть участь у роздаванні хліба життя як юдеям, так і поганам. Після воскресіння Господа вони вдруге почують заклик до місії. Перший наказ обмежував її межі домом Ізраїлю (10,6). Друге ж слово посилає їх до краю землі, щоб робити учнями всі народи. У Церкві, яка постане з учнів, уже без будь-яких поділів за походженням чи релігійною належністю, завжди проголошуватиметься слово Ісуса, і Він Сам залишатиметься в ній присутнім.

ORATIO (молитва) і CONTEMPLATIO (перебування в присутності Бога)

Кому з людей я особливо завдячую даром віри, хрещення та входженням до Церкви? Чи пам’ятаю їхні імена? Чи згадую з вдячністю тих, через кого отримав участь у «спадщині святих у світлі»?

Чи бачу в сучасному світі страждання людей, беззахисних перед дією злого духа? Чи чую їхній заклик про спасіння? Чи відкриваюся на запрошення Ісуса молитися за конкретних людей і брати участь у приведенні їх до особистої зустрічі з Ним?

Коли тобі забракне слів у молитві, перебувай усім собою перед Господом без слів.

ACTIO (дія)
Чи через цей фрагмент, над яким ти розважав, Бог спонукає тебе в серці до конкретних дій? Якщо так, то яких? Запитуй себе:
„Що я маю зробити? Як це зробити? Коли це зробити?”

Які конкретні кроки зроблю найближчим часом, щоб більше дорости до покликання учня Ісуса? Що зроблю, аби перебувати з Ним у глибшій єдності? Що зроблю для того, щоб у моєму апостольському служінні було менше егоїзму й пошуку власної вигоди, а більше «уяви милосердя»?

Підготував: о.Юзеф Мацьонг