Іди вниз! (бр. Ян Каня)

З Євангелії від Йоана

Ісус сказав до юдеїв: “Якби Я сам свідчив про себе, Моє свідчення не було б правдивим. Але є хтось інший, хто свідчить про Мене, і Я знаю, що свідчення, яке він дає про Мене, є правдивим. Ви посилали до Йоана, і він засвідчив правду. Я ж не приймаю свідчення від людини, але кажу це, щоб ви були спасенні. Він був світильником, який горів і світив, а ви захотіли порадіти його світлом на короткий час. Та Я маю свідчення більше, ніж Йоанове: це ті діла, які дав Мені Отець, щоб Я їх виконав. Самі ці діла, які Я виконую, свідчать про Мене, що Отець Мене послав. І Отець, Який послав Мене, засвідчив про Мене. Але ви ніколи не чули Його голосу, ані не бачили Його обличчя, і слова Його не маєте, що в вас перебувало б, бо не віруєте Тому, кого Він послав. Досліджуєте Писання, бо думаєте, що через них матимете вічне життя. Вони ж і свідчать про Мене. Та ви не хочете прийти до Мене, щоб мати життя. Я не приймаю слави від людей, але знаю вас: ви не маєте в собі любові до Бога. Я прийшов в ім’я Отця Мого, і ви не прийняли Мене. Якби хтось інший прийшов у своє ім’я, його б ви прийняли. Як можете вірити, коли приймаєте славу один від одного, але не шукаєте тієї слави, яка від Бога єдиного? Не думайте, що Я буду оскаржувати вас перед Отцем. Вашим обвинувачем є Мойсей, на якого ви покладаєте надію. Якби ви вірили Мойсеєві, то й Мені б повірили, бо він писав про Мене. Якщо ж його писанням ви не вірите, то як повірите Моїм словам?”

Перед цією Євангелією читається уривок з Книги Виходу – момент, коли Мойсей отримує слово від Бога. Це слово, яке Ізраїль не приймає. Так само, як пізніше, через понад тисячу років, не прийняли Слово Боже – Самого Ісуса Христа. Вічне Слово. І так само не прийняли його під Синаєм. Мойсей стоїть на горі, розмовляє з Богом, отримує від Нього заповіді – чудові скрижалі, на яких вогонь Божий випалив слова. Сам Бог Своїм пальцем випалив ці літери на камені. Але ці скрижалі будуть розбиті. Мойсей піде вниз, Бог пошле його до народу, але ця місія буде трагічною. Господь каже Мойсею: “Сходь вниз”. Lech red – іди вниз. Колись подібне слово почув Авраам: “Lech lecha – іди для себе, іди”. Людина, яку посилає Бог, вступає в рух, у стосунок з Ним. Вона не стоїть на місці. Вона рухається, її підштовхує слово Боже.

Сьогодні ми бачимо Мойсея, який має зійти вниз. Він має йти – але вниз. Зробити певну кенозу – спустошення себе, приниження, про яке згодом писатиме святий Павло в Посланні до филип’ян. “Іди вниз, спускайся, бо народ згрішив. Вони швидко звернули з дороги”. Рабини підкреслювали це слово – “швидко”. Якби це було повільно… Але людина забуває. Коли стикається з труднощами, коли долає життєві випробування – з пам’яті поступово стирається початок шляху, момент навернення, Божі втручання в її життя. Але це ж було зовсім недавно!

Людина – слабка істота. Вона забуває, тому має постійно нагадувати собі Боже слово. Не можна вважати, що одного разу отримав і маєш назавжди. Потрібно повертатися до нього знову і знову. “Пам’ятай!” – Zachar. Пам’ятай усі чудеса, які Бог зробив. Пам’ятай знову і знову. Євхаристія – це велике споминання. “Ось велика таємниця віри!” Таємниця, яка звершується тут і зараз. Бо інакше – забудеш. “І швидко звернули з дороги…” Минуло лише кілька днів – і вони вже забули. А попереду ще довгі роки… Сорок років пустелі. Бо людина – така. Швидко забуває.

Мати інше мислення, згадувати про Слово, постійно собі нагадувати, постійно бути цим Божим “глупцем”, цим неписьменним, який щоразу знову потребує, щоб Слово пробивало його вуха. Я, як учень, щоранку слухаю, як учень. Бо вчора я чув, але вже сьогодні зранку забув. Є одне велике оновлення, одне велике стирання. Я знову й знову потребую слухати це Слово. Є також таке питання, яке виникає в зв’язку з тим, що Мойсей не розбив ті скрижалі ще на горі, коли почув від Господа Бога, що сталося внизу, під горою. Чому він взяв на себе цей труд – ніс ці важкі, кам’яні таблиці, а вже потім розбив їх перед народом? Адже він вже знав правду! Це мало би його вже тоді розлютити. Це мало би, не знаю, ввести його у відчай. Це повинно було викликати ту реакцію, яка проявилася пізніше. Чому ж не тоді?

Одна з відповідей полягає в тому, що він ще мав надію, що не все так погано. Що відібрало в нього цю надію? Він побачив народ, який радів. Народ, який танцював і бенкетував. Якби це було інакше… Але вони веселилися, святкували, бенкетували. З одного боку – застілля, а з іншого – танець, вибух радості. Це було щось непоправне. До того моменту він ще сподівався. І тут постає питання: в чому людина знаходить свою радість? Навіть коли бореться, навіть коли сперечається з Богом, із Його Словом, але коли вже доходить до тієї точки, яку описує перший псалом: “сидіти в зборищі насмішників” – це вже трагедія. Людина вже не йде, вона зупинилася, вона осіла. Вона радіє насмішкам, злим словам, судженням про інших.

Це ще один рівень, який відкриває нам це Слово. Слово, що готує прихід Христа. Бо Христос – це той, хто остаточно зійшов з гори. Але не просто з гори Синай – Він зійшов з самих небес, із найвищих небес. Боже Слово, що стало плоттю. Він здійснив цей шлях зниження, кенозису, повного самообмеження. Він прийшов від Отця до свого народу, бо був посланий. Як колись був посланий Мойсей, так і Христос з’явив обличчя Отця, але не як обличчя гніву. Тут Бог являє Своє обличчя і каже: настає важкий момент. Хоча народ отримав Слово, це Слово не перемінить їхніх сердець. Воно залишиться для них чужим, зовнішнім, вони його не приймуть.

Людина радше відкине це Слово, ніж прийме його. І Христос це знає. Він знає серце людини. І перед Його приходом Бог здавався суворим, Бог, що карає. Але це не тому, що Бог змінився, а тому, що змінилося об’явлення Бога людині. До Христа людина не могла повірити в любов. Вона потребувала певного “бича” над собою – Закону. Вона потребувала грізного обличчя Бога, бо не могла повірити в щось інше.

Але вдруге прийде вже не Мойсей, а Син Божий. Він увійде серед людей і зазнає чогось значно гіршого, ніж те, що випало на долю Мойсея. Мойсей лише зіткнувся з відкиненням Слова. Так, вони вже тоді хотіли його вбити. Під час мандрівки пустелею вони не раз нарікали: “Краще нам було в Єгипті, ми можемо тебе вбити камінням, повернутися назад”. Це повторюватиметься знову й знову. Але Мойсей не зазнає найгіршого. Це переживе Христос у зіткненні з фарисеями. Вони шукають своєї слави. Вони не слухають Слова, відвертаються від Нього. “Не маєте Його Слова, що триває у вас. Бо не повірили Тому, кого Він послав”. Досліджуєте Писання – і що з того? Ви не відкрилися на Того, хто це Писання вам дав.

Чому так відбувається? Бо мені важко повірити. Христос хоче явити обличчя Отця – вже не суворе, не гнівне, а повне любові. Так, суворість Бога показує, що Він небайдужий, що Він не є якимось стоїком, який байдуже каже: “Робіть, що хочете”. Ні! Він – Бог, сповнений почуттів, гніву, особистого залучення в спасіння людини. Але це лише один з Його образів. У Христі об’являється повне обличчя Бога – обличчя любові. Бо Бог взяв на себе це, бо не було іншого способу достукатися до людських сердець. Людина була вперта, вона відкидала Слово. Не було іншого шляху, окрім як послати Свого Сина, який дозволив Себе вбити, дозволив Себе розламати.

Вже не кам’яні скрижалі, а Його власне тіло було розламане, щоб показати: Бог любить. Це Слово, яке ми також слухаємо. Це Слово запитує нас: наскільки ми зараз є тими, хто приймає Його на трапезу, на євхаристійну учту, на учту Слова? Наскільки ми відкриті? Ізраїльтяни зробили свій вибір – і вибрали неправильно. Вони зробили це в закам’янілості серця, відкинули Слово, занурилися в тілесні радощі. Але ми сьогодні маємо можливість сісти за стіл учти зі Словом, за стіл Євхаристії. Сам Бог запрошує нас. Чи ми готові до цього? Чи ми будемо тими, хто обурюється, як ті ізраїльтяни, коли бачили, що Бог сідає за стіл із грішниками?

Світ сьогодні не може простити Церкві того, що вона є саме місцем цієї учти – зустрічі Бога з грішниками. Церква – це спільнота грішних людей, грішних священників, грішних мирян. Світ хоче засудити Церкву за її гріхи, але сам при цьому віддаляється від сповіді, від очищення, від тієї учти, де можна навчитися Божої любові. Це любов, а не суворість. Не відсутність Бога, як думали ізраїльтяни під Синаєм, коли створили собі ідолів. Бог – тут. Він приходить до нас. Чи я готовий сісти за Його стіл? Чи я прийму Його Слово? Чи відвернуся і піду своєю дорогою? Чи скажу: “Амінь”?

Нехай Господь благословить тебе на цій дорозі прийняття Його Слова, відкриття серця для Нього, прийняття не кам’яних скрижалей, а Тіла і Крові Христа, які висіли на хресті.

Нехай благословить тебе Бог Отець, і Син, і Святий Дух. Амінь.