“Євангеліє так близько і водночас так далеко! (бр. Ян Каня)

З Євангелія від Йоана. 

Ісус сказав своїм учням: Воістину, воістину кажу вам: Ви будете плакати й ридати, а світ буде радіти. Ви будете сумувати, але смуток ваш переміниться на радість. Жінка, коли народжує, має смуток, бо прийшла її година. Але коли народить дитя, вже не пам’ятає болю — через радість, що людина народилася на світ. Так і ви нині маєте смуток. Але знову вас побачу — і серце ваше зрадіє, і радості вашої ніхто вам не відбере. І того дня ви мене вже ні про що не питатимете.

Це слово сьогоднішньої Євангелії безпосередньо торкається того слова, яким учора закінчилась Євангелія — про смуток, про плач учнів. Але Христос також говорить про радість, яка приходить. І вчора ми роздумували про постать Давида, який плаче над смертю своїх дітей. І там звучить слово, яке він промовляє в жалобі, у великому жалю через смерть Авесалома: «Сину мій, Авесаломе, Авесаломе, сину мій!» — багато разів повторює це ім’я й цю батьківську прив’язаність до сина. Отже, батьківський зв’язок із сином. Але в певний момент він каже дуже важливе слово: «Коли б я міг умерти за тебе! Коли б я міг умерти замість тебе!» 

Давид — це людина, яка заплуталась, як і ми всі. Це ще постать, яка є прообразом, хоч і передвістям Христа, але є образом кожної людини, що заплуталась у гріх. Бо Давид вірить у те, що тепер відбувається в його житті: ще одна смерть, ще однієї дитини, ще одного сина. Це його вина. Це наслідок його гріха. Він згрішив із Вірсавією, і як наслідок його гріха, його сини знищують одне одного. Є зґвалтування, є меч. Усе, що передрік Натан, усе збувається в його житті. І тому він — трагічна постать, бо не має виходу. Коли б я міг умерти за тебе. Але він не може цього зробити. Насправді син помирає за нього — зі всім злом, яке той син у собі несе: з бунтом проти батька, з ненавистю, з помстою до брата, з усім цим заплутанням, у гріху. Це все Давид має в собі. Тому він — постать трагічна. Він не здатен вийти з цього. 

Але це добра новина, яка приходить до нас: що прийде Син Давида — Ісус Христос, який візьме всю цю ситуацію гріха на себе. «Коли б я міг умерти замість тебе» — і Він, Ісус Христос, вмирає замість мене, замість Давида, замість Авесалома, замість Амнона, Тамари, Урії, замість усіх нас, кожної людини. Він помер на нашому місці. О мій сину, сину мій! Сину Давида, Ісусе Христе! Він змилосердився наді мною, Він узяв цей гріх на себе. Я не мушу помирати. Неможливо померти за чужий гріх — це зробив тільки Христос. Я навіть за свої гріхи не мушу вмирати, бо їх на себе взяв Христос. 

І це приходить тепер як добра новина до нас сьогодні — що наш смуток може перемінитися на радість. Що, так, я усвідомлюю глибину зла, яке я вчинив, яке сталося з моєю участю, яке є моїм досвідом. Що я заплутаний у гріх. Що цей гріх, коли приходить, має в мені легку здобич, легкий трофей, бо я падаю. Не хочу, але падаю. Як каже святий Павло: я маю в собі це роздвоєння. Не хочу падати, але падаю. Не хочу гніватися, але гніваюся. Не хочу сказати погане слово, але кажу. Борюся за свою правду, завдаю болю, борюся за свою рацію. Не так, як Бог — як ми сьогодні чули — який не втискує нам правду силоміць. «Не можете її знести — отже, не будете її зараз чути. Згодом вам її відкрию». А ми не маємо цього. Це гріх, який постійно живе в нас. І багато інших гріхів: усі ці гріхи вбивства, які носимо в серці проти ближнього, перелюбства, крадіжки, боротьби за себе, насильства. Це все той гріх, який носимо в собі. І Христос приходить сьогодні, щоб нам у цьому допомогти.

І це слово також навчає нас, що означає — довірити. Перше читання розповідає про суперечку, яка є в Коринті — про те, що юдеї хочуть зробити з Павлом. Коли змінюється проконсул, намісник, то вони одразу йдуть до нового — до Галіона, приводять Павла й хочуть, щоби Галіон здійснив над ним «справедливість», тобто — несправедливість: щоб його покарав, убив. Бо насправді цього вони прагнуть. А Галіон їх усіх виганяє. Але також звучить тут неймовірне слово: Павло, який сам має в собі страх, — Христос являється йому вночі й каже: «Перестань боятися! Перестань!» Бо постійно в тобі цей страх. Ти боїшся говорити. Павло робить стільки добрих речей, але в ньому глибоко сидить страх. І Христос його укріплює: «Не бійся, перестань! Залиши цей страх, іди! Я витяг тебе з більших біди — іди й проповідуй!» І Павло це чинить. 

І тепер — момент надзвичайно важливий. Бо, як ми знаємо, Павло пішов до язичників. Струсив із себе шати, як колись Христос велів: «Як не приймуть — струсіть пил із ніг». Можливо, взуття він узагалі не мав. Павло струсує шати й іде. Каже: «Йду тепер до язичників. Ви, юдеї, не хочете слухати — Бог пошле мене до інших». І от це важливий момент. Бо ким є цей язичник? У цьому читанні це конкретно — Галіон. Це римлянин. Це той, хто не належить до юдейського народу. І Павло чує це слово: «Будеш говорити — бо маю багато людей у цьому місті. Не бійся, проповідуй!» І Павло це робить. І ось стоїть перед Галіоном, і хоче промовляти. Це дуже важливий момент. Галіон не вислухав його. Пізніше Фест і Береніка слухатимуть Павла. Будуть непокоїтися, правда, — що той цар має надію, що Павло дасть йому грошей, що спільнота, яку Павло представляє, захоче його викупити. Отже, на тому він щось зробить. Але буде слухати. Пригадується також слово про іншого царя — Ірода, який слухав Йоана. Слухав із неспокоєм, зі страхом, але слухав. Він знав, що Йоан виступає проти його поведінки, тому йому було важко слухати, і водночас він слухав. Щось у ньому відкрилося на це слово Йоана. Тут — намісник. Хтось великий. Хтось, від кого залежить дуже багато. І от у певний момент, коли Павло хоче відкрити уста, той каже: ні. Виганяє їх усіх. Звільняє Павла, але вуха його — закриті.

говорити про Ісуса Христа. Галіон це послання відкинув. Галіон не був на це відкритий. Подібно як Пилат. Пилат теж матиме Христа перед собою. Буде людиною закритою. Так, він створюватиме враження, але це буде щось дуже ризиковане, бо має, подібно як Павло сьогодні, Слово, яке говорить йому його жінка, яка почула від Бога уві сні, щоб не чинив зла Ісусу — тому Незнаному. Так, він допитує Христа, але з власного кута зору. Глузує з Христа. Не відкритий до звіщення. І сьогодні цей Галіон — також. Це щось, що закриває людину. Щось, що закриває нас. Нібито цілком виконує Божу волю — але виганяє цього Павла. Павла в якомусь сенсі звільняє. Але сам нічого з цього не здобув. Це був той кайрос, який мав Галіон. Тобто час благодаті, момент благодаті. І він не скористався з цього моменту.

Це надзвичайно важливо. Бо звіщення завжди приходить ніби невчасно. Людині здається, що зараз не той момент. Може пізніше. Як цей Галіон: я маю владу. Але мав цю владу дуже коротко — згідно з джерелами, що дійшли до нас. І це щось дивовижне, що зберігся певний артефакт, який говорить про призначення Галіона в Коринті. І це лише пів року, про яке йдеться. Так коротко був цей Галіон у Коринті. Це приблизно 51 рік. Це дуже важливо, бо це також той момент, коли Павло пише перший лист до Солунян. Отже, перша частина Нового Завіту, що постає — Лист до Солунян, 51 рік. Тобто всього кільканадцять років після смерті Христа починає вже формуватися Новий Завіт.

Але Галіон мав ті пів року. Міг тоді зустрітися з християнством. Не зробив цього. Закрив вуха. Як Пилат. Чи він колись зрозумів, що мав справу із Сином Божим? Що той в’язень, з яким так зверхньо обійшовся, був кимось великим? Чи усвідомив це? Адже таких людей він мав десятки, сотні, з якими так поводився. Чи колись повернулося до нього це усвідомлення, що мав справу з винятковим в’язнем? Можливо — ні. Бо не відкрився на послання Христа. Чи зрозумів Галіон? Ймовірно — ні.

І саме в цьому полягає складність. Що й ми можемо не впізнати Христа, Який так близько. Звіщення, яке звучить. Думаю про ті звіщення, що лунали зараз у великодній час. Звіщення на вулицях багатьох наших міст. Люди приходили. Дивилися на них, як на божевільних — на тих, що звіщають, дають свідчення. Які теж, через труднощі, долаючи себе, свій егоїзм, лінь тощо, виходили на площі — у послуху і, можливо, під тиском внутрішньої й зовнішньої потреби — щоб звіщати Добру Новину. Скільки людей пройшло повз них. Не звернули уваги. Показали, що в тих щось із головою. Пішли далі. “Ні, це не для мене. Листівку? Ні, ні, дякую.” З тих чи інших причин. Навіть люди, які ходять до церкви.

Є звіщення, на яке ми трохи відкриті. Може в церкві. А може — ні. Може — в інтернеті. Але ми вже знаємо: це мені подобається, цього люблю слухати, цього не люблю. Цей говорить добре, цей каже те, що мені пасує. Ми перебуваємо на якійсь аґорі, де можемо вибирати те, що хочемо. Це трохи такий нью-ейдж, який увійшов задніми дверима. Що тепер я сам собі будую певну релігійність. Таку, яка мені пасує. Трохи звідси, трохи звідти. Трохи запозичую. В будь-якому разі — я будую свою релігійність на власних умовах.

Але повертаючись до того Галіона. Він не впізнав Христа. І ми теж. Ми поруч. Ми оточені Божим словом. Наскільки ми зараз впізнаємо цю Добру Новину? Відкриємося на це справжнє звіщення? На це “тут і тепер”? На той меч, що очищає нас? На це звіщення, на Добру Новину, на Євангеліє, яке розсіює смуток через дітей — як у випадку з Давидом. Чи з інших причин. Там, де ми страждаємо, де сумуємо. Що приходить Меч Божого Слова, який очищає нас. Цей меч, який забирає те, що зле — і дає радість.

Це не означає, що не буде труднощів. Що не буде переслідувань. Але дає в усьому цьому радість. Не йдеться про те, щоби спокійно, файно і легко прожити життя. А щоб це життя справді мало смак. Щоб мало сенс. Галіон цього не мав. Павло — мав. Нехай нам буде ближче до Павла, ніж до Галіона.

Нехай благословить вас Отець, і Син, і Дух Святий. Амінь.