Я є Пастир Добрий (бр. Раньєро Канталамесса)

Євангеліє четвертої неділі великоднього періоду є першою частиною десятого розділу Євангелія від святого Йоана про доброго пастиря. Тому цю неділю називають неділею Доброго Пастиря, і Католицька Церква в Італії заохочує, щоб вона стала днем молитви за священничі та богопосвячені покликання.

Це Євангеліє має характерну рису. Його можна поділити на чотири частини, і в кожній із них помітне протиставлення двох постатей: доброї і злої. Про добру говориться, що це пастир овець: він входить у кошару через браму, знає овець, вони йдуть за ним, а він віддає за них життя. Про ж погану постать сказано, що це злодій і розбійник: він перелазить через мур, є для овець чужим, вони тікають від нього, а він краде й убиває овець. 

Хто ж ці дві постаті? Відповідь проста, коли йдеться про постать позитивну: нею, очевидно, є Сам Ісус. Ізраїль первісно був народом мандрівних пастухів. Цей факт сформував їхню ментальність, звичаї та мову. Взаємини пастир — стадо стали способом вираження залежності між народом і його царем, а також між народом і Богом. Бог є, у найповнішому значенні цього слова, пастирем Ізраїля, який зі свого боку вважає себе вівцями Його пасовища.

Ісус є здійсненням ідеалу досконалого Пастиря —  того, хто шукає загублену вівцю, хто дає життя своїм вівцям. У Ньому Сам Бог, як це було обіцяно через пророка Єзекиїла, зійшов, аби потурбуватися про Своє стадо. Перш ніж залишити землю, Ісус вибрав деяких людей — апостолів — щоб вони продовжували Його місію. Тому і про єпископів, і про їхніх співпрацівників, священників, говорять, що вони є пастирями.

Ким же натомість є злодій і чужинець? Передусім Ісус мав на увазі фальшивих пророків і псевдомесій свого часу (таких як Тевда, Юда Галілеянин і трохи пізніше Бар‑Кохба), які видавали себе за Божих посланців, за визволителів народу, тоді як насправді без жодних докорів сумління посилали людей помирати за них. Достатньо прочитати «Юдейську війну» Йосифа Флавія, щоб переконатися, наскільки точною була Ісусова оцінка.

Ким сьогодні є ті чужі, які не входять через браму, а крадькома вдираються до кошари, які крадуть овець і вбивають їх? Це ті самі, що й за часів Ісуса! Фальшиві месії, люди, які видають себе за Божих посланців, пророки, що провіщають кінець світу, а насправді є лише фанатичними візіонерами або хитрими шахраями, які спекулюють на довірливості й наївності людей. Ви вже зрозуміли, що я маю на увазі засновників або лідерів релігійних сект, яких у нашій країні чимало.

Говорячи про секти, ми мусимо бути обережними, щоб не вкидати всіх в один мішок. Наприклад, євангелісти чи п’ятидесятники за винятком крайніх випадків, не є сектами. Католицька Церква вже багато років веде з ними офіційний екуменічний діалог — чого ніколи не зробила б щодо сект.

Справжні секти мають певні спільні риси. Насамперед — зміст їхнього віровизнання. Загалом вони не поділяють найважливіших істин християнської віри, таких як Божественність Христа і віра в Трійцю; або ж змішують християнське вчення з чужими, несумісними з ним елементами, наприклад із реінкарнацією.

Якщо у вас є щодо цього сумніви, раджу ввічливо поставити тим, хто до вас приходить, кілька конкретних запитань: «Чи віриш ти в Бога Отця, Сина і Святого Духа? Чи віриш у Ісуса Христа, Його єдиного Сина? Чи шануєш і почитаєш Матір Христа — Марію?» — і не відступати, доки не отримаєте чіткої та однозначної відповіді. (Я навіть не беру тут до уваги сект, які відкрито називають себе сатаністськими, — гадаю, нікого не потрібно додатково застерігати перед ними).

Щодо їхніх методів — вони буквально є «злодіями овець», бо використовують усі засоби, щоб відірвати вірних від їхньої Церкви й зробити їх адептами своєї секти. Часто, щоб цього досягти, вони обманюють людей: ходять від дверей до дверей або стоять при входах храмів, удаючи з себе християн і намагаючись переконати, що вірять у все; однак досить швидко можна помітити, що вони маніпулюють Святим Письмом залежно від потреби.

Зазвичай вони також агресивні та схильні до суперечок. Замість того щоб викладати власне вчення, вони звинувачують Церкву, нападають на неї, на Божу Матір і загалом на все, що є католицьким. Отже, ми перебуваємо на протилежному полюсі від Євангелія, яке є любов’ю, лагідністю та пошаною до свободи іншого. Євангельська любов у сектах відсутня. Сам Бог займає в них другорядне місце, бо все обертається довкола людини, її успіху й добробуту.

Ісус дав нам надійний критерій, за яким можна їх розпізнати: «Стережіться лже­пророків, які  приходять до вас в овечих шкурах, а всере­дині – хижі вовки. По плодах їхніх впізнаєте їх.» (Мт 7, 15–16). А найпоширенішими плодами переходу до таких сект, як, наприклад, Свідки Єгови, є розбиті родини, фанатизм, апокаліптичні очікування кінця світу, яким факти регулярно суперечать, а які, попри це, так само регулярно «оновлюються» і знову поширюються.

Звісно, не всі секти однакові. Існує тип релігійних сект, що виник поза християнським світом, переважно на Сході. Це «чужі». На відміну від перших, ці нові релігійні рухи зазвичай не є агресивними: вони з’являються в «овечій шкурі», проголошують любов до всіх, до природи, пошук глибокого «я». Часто це синкретичні групи, тобто такі, що поєднують елементи багатьох релігій.

Величезна духовна шкода для того, хто дає себе переконати цим фальшивим месія́м, полягає в тому, що він втрачає Ісуса Христа і разом з Ним — ту повноту життя, яку Христос приніс. Багато з цих сект є небезпечними також в суспільному вимірі, коли йдеться про психічне здоров’я людей та громадський порядок. Нещодавні події поневолення та масових самогубств, показують нам, до чого може призвести фанатизм лідера секти.

Ця небезпека має системний характер, адже випливає з самої структури секти. Вона зазвичай апелює до якогось засновника або беззаперечного вождя, який ні перед ким не несе відповідальності за свої вчинки і самостійно керує всім. Члени секти безумовно підпорядковані інтересам і примхам однієї особи, яка в більшості випадків є щонайменше психічно нестабільною. Деякі з таких лідерів, як кореєць Мун або засновник церкви Саєнтології, створили справжні фінансові імперії.

До кого звернене це моє розважання? Не до засновників чи лідерів сект — їм, можливо, більше потрібні молитва або закон, ніж роздуми. Я звертаюся до овець. Ісус говорив своїм вівцям: «За чужим же вони не підуть, а втікатимуть від нього, бо не знають голосу чужих».

Яким оптимістом був Ісус! На жаль, сьогодні часто вівці діють прямо навпаки. Вони йдуть за першим‑ліпшим, хто прийде до них і скаже, що отримав особливу місію з неба, щоб спасти людство, що має щось нове, таємниче, нечуване… Багато з цих сект зникають разом зі смертю засновника, але скільки шкоди вони встигають завдати до того, скільки куколю насіяти!

Говорячи про секти, маємо також вдарити себе в груди, особливо ми — священники та пастирі Церкви. Треба визнати, що нам не вдалося продовжити діло Доброго Пастиря. Часто люди потрапляють до сект тому, що відчувають потребу в теплі й людській підтримці спільноти, яких не знайшли у своїй парафії. Правда і те, що до сект найчастіше переходять християни, які не були заангажовані в життя Церкви, не дбали про поглиблення й зміцнення своєї віри, — а це залежить не лише від священників.

Що ж можна сказати вівцям Церкви і взагалі всім людям на завершення цього короткого розважання про секти? Дозвольте передати це словами Данте, які, здається, були написані саме для цієї мети:

Гадаю, можемо пробачити Данте таку прямоту висловлення.