Я є дорога, і правда, і життя (бр. Раньєро Канталамесса)

У Євангелії п’ятої неділі великоднього періоду зустрічаємо одне з найсильніших і найрадикальніших тверджень усього Нового Завіту. Відповідаючи на запитання Томи про дорогу, якою можна дійти до Отця, Ісус сказав: “Я є дорога, і правда, і життя! Ніхто не приходить до Отця інакше, як через Мене.”
Ісус проголошує Себе остаточною метою нашого життя і водночас дорогою, що веде до неї. На цю тему можна навести безліч роздумів. Але є один аспект, який видається особливо актуальним. Що можна думати про інші релігії у світлі таких радикальних слів Ісуса? Сьогодні це питання торкається нас безпосередньо, тому що інші релігії вже не є віддаленою реальністю інших континентів. Завдяки мобільності,  характерній для сучасного світу, і через міграцію, релігії вже не поділені, як колись, за географічним принципом.

Поставмо собі три запитання: 

• як християнство розуміє себе?
• що воно думає про інші великі релігії?
• чи можливий діалог і співпраця між християнами та людьми, які належать до інших релігій?

Почнімо з першого питання — з того, що християнство думає про себе. На відміну від юдейської релігії, з якої воно походить, християнство від самого початку вважало себе релігією вселенською, тобто такою, що не пов’язана з жодним народом чи расою, але відкрита для всіх. Ісус залишив своїм учням таке доручення: “Тож, вирушивши у дорогу, зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа” (Мт 28, 19).

Це не лише релігія, відкрита для всіх, до якої кожен може належати, але також релігія, до якої — згідно з християнським об’явленням — усі покликані увійти. Адже написано, що поза Ісусом під небом немає іншого імені, даного людям, яким належить нам спастися ( Діян 4, 12).

Ісус представлений у Святому Письмі як «посередник між Богом та людьми» (1 Тим 2, 5) — не між Богом і якоюсь окремою групою людей, але між Богом і всім людством.

На чому ґрунтуються такі категоричні твердження? На факті, що Христос є Богом, Який вийшов назустріч людині, Який зійшов до людей, ставши тілом. Отже, Він не є лише посланцем чи пророком. У цьому — серцевина християнської віри. В античності дехто стверджував:
«До абсолютної Істини не можна дійти однією дорогою; можливі й необхідні різні шляхи». Це правда, — відповідав святий Августин, — якщо тільки сама Істина не стане дорогою, як це сталося у Христі. Будучи Богом, Він є істиною і життям; ставши людиною, Він став також дорогою, що веде до істини і життя.

Ісус вимагав для Себе вселенськості й винятковості, і Бог Отець, воскресивши Його з мертвих, підтвердив Його право на це, поставив на Ньому Свою печать. Але найсильнішим доказом є той, який ми носимо в собі: чим більше людина пізнає Ісуса, тим краще розуміє, що Він є дорогою, правдою і життям. Вона доторкається до Нього власними руками.

Перейдімо тепер до другого питання: що ж можна думати про інші релігії? У цьому питанні відбулася виразна еволюція християнської думки, також під впливом сучасних підходів до толерантності та релігійної свободи. Ці зміни виразно відобразив Другий Ватиканський Собор у  документі Nostra aetate. У ньому різні світові релігії представлені відповідно до їх більшого чи меншого зв’язку з християнством, підкреслюючи їхні позитивні риси й завжди з великою пошаною.

Насамперед згадуються індуїзм і буддизм. В індуїзмі, сказано, люди шукають визволення від страждань через різні форми аскетичного життя і глибоку медитацію. У буддизмі визнається повна недостатність матеріального світу і пропонуються шляхи, завдяки яким можна досягти стану досконалого визволення й просвітлення.

Ближчим до християнської віри є іслам як релігія монотеїстична, тобто така, що визнає віру в єдиного й особового Бога та навчає покірно підпорядковуватися Йому.  Ще ближчим є юдаїзм, з яким християнство поділяє віру в того самого Бога Авраама і в об’явлення, що міститься в Старому Завіті. Юдеї, за висловом, ужитим Папою під час візиту до римської синагоги, є нашими “старшими братами”.

Колись серед християн панувало переконання, що поза Церквою немає спасіння і що лише охрещені можуть бути спасенні. Сьогодні ми вже не висловлюємося так категорично. Ми й надалі вважаємо, що Ісус Христос є звичайною (тобто встановленою Богом) дорогою до спасіння, що Його відкупительна смерть об’єктивно відшкодувала гріхи всіх і примирила все людство з Богом. Але ми також переконані, що Христова благодать діє і поза звичайними шляхами, якими є хрещення та належність до Церкви. Ті, хто, не знаючи Євангелія, живуть згідно зі своїм сумлінням і відповідно до своєї релігії, допомагаючи ближнім, можуть бути тісніше поєднані з Христом, ніж багато охрещених християн, які зовсім не живуть згідно з вимогами свого хрещення.

Бог користується зернами істини і святими обрядами, які є в різних релігіях, щоб дарувати їхнім послідовникам плоди Христового відкуплення і вести їх до спасіння  У цьому сенсі засновники інших релігій виконували і далі виконують щодо своїх народів роль, подібну до ролі Мойсея і Закону Старого Завіту: вони є певним чином попередниками Христа, готують Йому дороги, подібно до Йоана Хрестителя.

Отже, можна сказати: можливе спасіння поза Христом — але не без Христа. Можливе спасіння поза Церквою, але не незалежно від Церкви. У спосіб, відомий лише Богові, Дух Святий діє також поза видимими межами Церкви. Бог хоче, щоб усі люди були спасенні, і є достатньо мудрим і всемогутнім, щоб здійснити те, чого прагне. Ми знаємо це з певністю, і це наповнює нас сьогодні миром і надією щодо всіх тих, хто живе поза християнським горизонтом.

Перейдімо тепер до третього питання. Чи можливий діалог? Як поєднати наші християнські переконання з необхідним релігійним плюралізмом і з непорушними принципами толерантності та поваги до переконань інших? Думаю, що плюралізм не означає визнання того, що всі релігії є однаково добрі й істинні (це було б радше релігійним релятивізмом, який руйнує будь‑яку релігію в самій її основі), але означає визнання право кожного вважати свою релігію правдивою і остаточною. 

Усі релігії повинні мати свободу проповідувати своє послання — в межах законів, що діють у різних країнах — залишаючи кожній людині свободу вирішувати, прийняти його чи відкинути. Таким є сьогодні загальноприйнятий, мирний підхід у християнських країнах (який, на жаль, не завжди знаходить взаємність з боку представників інших релігій).

Отже, від чого слід відмовитися, — це не від власних релігійних переконань, а від нетерпимих способів їхнього вираження і поширення, які в минулому завдали чимало шкоди. І нам, християнам, можна багато закинути в цьому питанні, особливо коли йдеться про минулі часи — зокрема у ставленні до євреїв. Сьогодні ми визнаємо, що це була не оборона Євангелія, а його зрада. Адже Євангеліє проголошує інше: вселенське братерство, любов — навіть до ворогів. Згідно з Євангелієм, найвищим ідеалом є віддати життя за віру, а не вбити невіруючого.

Чи тільки це можуть робити релігії — не воювати між собою, відмовитися від усіляких «священних» воєн? Ні, існує багато сфер, у яких релігії можуть плідно співпрацювати для добра людства. Передусім — щоб оживляти значення Бога, молитви і таємниці у світі, який дедалі глибше занурюється в матеріалізм і ризикує задушити своє духовне життя. Також — щоб розв’язувати міжетнічні конфлікти, разом працювати задля миру, оберігати створіння, прагнути справедливішого розподілу багатств і ресурсів землі.

Крім того, коли йдеться про взаємини між релігіями, слід більше підкреслювати те, що їх об’єднує, ніж те, що їх розділяє. Саме таке послання прагнув донести світові папа Йоан Павло ІІ, коли у 1986 році запросив до Ассізі на знамениту молитовну зустріч лідерів найбільших релігій — і яке він невтомно проголошував під час своїх подорожей та намагався втілювати у своїх ініціативах.

Є також місце для того, щоб вчитися одне від одного.  Порівняння себе і діалог з представниками інших релігій часто допомагає нам краще побачити наслідки нашої власної віри — і наші непослідовності. Так збагачується релігійна спадщина кожного. Ганді своїм життям і ідеалом ненасильства багато чого навчив і нас, християн. Він зрозумів і оцінив важливий вимір Євангелія раніше від нас .

Той самий Ганді якось сказав, що Ісус Христос його захоплює, але християни викликають у нього страх. Не він один так вважає — і, на жаль, ми мусимо визнати, що в цьому є правда. Порівняння з іншими релігіями повинне, в остаточному підсумку, зробити нас більш смиренними, а не більш зарозумілими. І це результат настільки важливий, що ми повинні дякувати Богові за те, що живемо в час, коли таке порівняння стало не лише можливим, але навіть необхідним.