Якщо не вкладу своєї руки в Його бік – не повірю! (бр. Раньєро Канталамесса)

Сьогодні припадає неділя in albis, тобто Біла. Вона носить таку назву тому, що в давнину саме цього дня новоохрещені поверталися до храму в білих шатах, які отримували в момент хрещення. Євангеліє розповідає нам про два з’явлення Христа, які відбулися у вечірнику. Під час першого апостол Тома був відсутній. Коли ж інші описували йому те, що сталося, він промовив добре відомі слова:
«Якщо не побачу на Його руках ран від цвяхів і не вкладу мого пальця в рани від цвяхів, і не вкладу своєї руки в Його бік, – не повірю!»

Послухаймо тепер подальший перебіг Євангелія:
І через вісім днів знову були всередині Його учні, й Тома з ними. Приходить Ісус – а двері були замкнені – та став посередині й сказав: «Мир вам!» Потім каже Томі: «Поклади сюди свій палець і поглянь на Мої руки, піднеси свою руку і вклади у Мій бік, – і не будь невіруючий, але віруючий!» У відповідь Тома сказав Йому: «Господь мій і Бог мій!» Каже йому Ісус: «Тому що ти побачив Мене, ти повірив. Блаженні ті, які не бачили, а повірили!»

Євангеліє, підкреслюючи історію Томи, йде назустріч сучасному читачеві — людині технологічної епохи, яка вірить лише в те, що може перевірити. Воно показує йому достовірний взірець, настільки близький до сучасної людини, що вона може сприйняти його серйозно. Цим взірцем є Тома — той, хто сумнівається, практичний, який відкрито заявляє, що його нелегко буде переконати й схилити до віри. Спадають на думку деякі сучасні діячі культури, які, почувши, що хтось із їхніх колег наблизився до віри, обурюються, даючи зрозуміти, що самі вони ніколи на таке не зважаться. Тому можна назвати людиною нашого часу серед апостолів.

Характер Томи в Євангеліях показаний неодноразово, але завжди в один і той самий спосіб. Згадаймо хоча б історію воскресіння Лазаря. Деякі люди прийшли до Ісуса й сказали Йому: «Господи, той, кого Ти любиш, хворіє». Учні переживають через небезпеку (в Юдеї Ісуса намагалися вбити), а Тома вигукує: «Ходімо й ми, щоб померти з Ним!» Це слова не віруючого, а того, хто впав у відчай, хто змирився з найгіршим. У цьому він також надзвичайно сучасний. Багато хто готовий ризикувати життям, але не має наміру черпати радість із віри. Протягом життя ми не раз ризикуємо його втратити: переходячи вулицю, вистрибуючи з автобуса, що їде, обганяючи третім… але ми не готові прийняти так званий «ризик віри», який урятував би нас від смерті.

Інший промовистий приклад. Під час Останньої Вечері Ісус сказав апостолам: «А куди Я йду, ви дорогу знаєте». Тома, як людина відкрита й не звикла утримувати свої сумніви при собі, відповів: «Господи, ми не знаємо, куди Ти йдеш. Тож як можемо знати дорогу?» Яке ж це диво: щоразу сумніви Томи обертаються для нас благословенням. Його зауваження стало для Ісуса нагодою вимовити одні з найвеличніших слів у всьому Євангелії: «Я є дорога, і правда, і життя» (Йн 14, 4–6).

Те, що врятувало Тому, — це страждання, присутнє у його невірі. Радикальні умови, які він ставив для віри (вкласти руку в бік і палець у рани), випливали з великого болю. Він належав до тих апостолів, які найглибше шкодували, що не спромоглися померти з Ним, як вони це урочисто декларували. Але страждання через те, що не вмієш любити когось, є знаком правдивої любові. Так само і страждання від того, що не вмієш вірити, є формою віри — хоч і неповною, але щирою!

Один літній і дуже відомий італійський журналіст сказав колись в інтерв’ю такі слова:
«Я завжди шукав Бога і не знайшов Його. Я завжди Його шукав, бо переконаний, що віра може давати надзвичайну силу. Я не відчуваю, однак, відповідальності чи провини за те, що мені забракло цієї сили. Якби я знайшов Бога, я запитав би Його: чому Ти не дав мені віри?» Йому — і всім, хто перебуває в подібній ситуації, — я відповів би так: «Можливо, Бог не дав тобі віри, щоб ти допоміг Йому очистити віру того, хто мав її тобі звіщати, і щоб він відчув відповідальність і нагальну потребу її проголошувати. А чи знаєш, що почули у відповідь такі люди, як Августин і Паскаль, які до тебе поставили те саме запитання? «Ти не шукав би Мене, якби вже Мене не знайшов». А ще більше: «…якби Я вже тебе не знайшов!»» Прагнути, не вірячи, — це може бути віра чистіша, ніж вірити без прагнення, приймаючи все як наперед визначене.

Умови, які поставив Тома, він сам вважав абсурдними, неймовірним викликом, висловленими в емоційному пориві спротиву: «Якщо не побачу… якщо не вкладу пальця…». Ісус приймає ці умови. Він дозволив Томі «перемогти» себе. Лише цілковито змінив його налаштування і спосіб мислення. До Марії Магдалини, наприклад, сказав протилежне: «Не тримай Мене!». Ісус любив Тому. Він знав, що той такий непоступливий лише тому, що почувався глибоко нещасним, тому прийняв його виклик, захистив його від нього самого, промовив до його серця — і апостол пережив потрясіння.

Коли Тома побачив перед собою Ісуса, він відразу зрозумів, що завжди знав, що Христос воскрес. Він досить довго жив поруч з Ісусом, щоби знати: чогось такого можна було сподіватися, бо поряд із Ним завжди стаються речі добрі, такі, що приносять щастя, неймовірні, як і ця! Він мав би повірити іншим. Не бажаючи вірити, він фактично лише покарав самого себе, захищаючись від надто живого очікування. Він одночасно помирав від прагнення вірити — і від страху повірити.

І найгіршою карою було не те, що він отримав те, від чого ставив у залежність свою віру. Він зрозумів, що втратив дану йому нагоду. Збагнув, що мав би довіритися Ісусові. Насправді він не потребував цих доказів. Будучи недовірливим, повівся як розпещена дитина, яка хоче нав’язати свої умови любові батька чи матері, в якій вона цілковито впевнена.

Та тепер він уже не має наміру нічого перевіряти; він віддав би будь-що, аби тільки не мусити торкатися ран, аби не почути того завуальованого докору: «Тому що ти побачив Мене, ти повірив. Блаженні ті, які не бачили, а повірили!» І коли він торкається, то робить це з послуху, зі скрухи. Не як той, хто з амбіції хоче в чомусь пересвідчитися і тому вирішує вжити відповідних кроків. Він поводиться як той, хто здійснює паломництво. Це було найболючішим і найпринизливішим, що він міг зробити. Він виправляв свій учинок, накладав на себе кару. Сучасні митці зображали його у першому ключі (типовим прикладом є дещо моторошний образ Караваджо, на якому Тома показаний із пальцями в ранах). Давні ж художники — більш одухотворені, особливо іконописці, — зображали його схиленим в адорації, як людину, що хотіла б провалитися під землю перед Ісусом.

Тома, саме тому, що так глибоко проник у Христа, був піднесений так високо, як ніхто до нього. Вище навіть від Йоана, який єдиний мав привілей схилити голову на груди Ісуса, але міг зробити це лише зовні. Тома, приголомшений, падає навколішки й вигукує: «Господь мій і Бог мій!» Жоден інший апостол не наважився сказати: «Мій Бог». Ісус так сильно його полюбив, із такою ніжністю його зцілив, що перетворив провину й приниження на прекрасний спогад. Саме так Христос прощає гріхи. Він уміє з будь‑якої людської провини зробити «щасливу провину» (як співає літургія у Пасхальному Проголошенні) — провину, про яку згадують лише тому, що вона стала нагодою для надзвичайної ніжності.

Святий Григорій Великий каже, що своєю невірою Тома послужив нам більше, ніж інші апостоли, які повірили одразу. Своєю поведінкою Тома ніби змусив Ісуса дати нам відчутний доказ воскресіння з мертвих. Віра у воскресіння навіть виграла від його сумнівів. Це правдиво — принаймні частково — і щодо багатьох сучасних Том, тобто невіруючих. Як проголосив Собор,  Церква визнає, що багато чого навчилася також від тих, хто їй протистояв.

Критика і діалог з невіруючими, якщо вони відбуваються в атмосфері поваги і взаємної щирості, можуть принести багато добра. Передусім вони навчають нас покори. Вони змушують нас усвідомити, що віра не є привілеєм або власною заслугою. Ми не можемо її ні нав’язати, ні довести; можемо лише пропонувати її та показувати життям. Що ти ма­єш, чого б ти не отримав? А якщо отри­мав, то чому хвалишся, неначе той, хто не одержав?  (1 Кор 4, 7) — запитує святий Павло. Віра у своїй глибині є даром, а не заслугою, і, як кожен дар, не може переживатися інакше, як у вдячності й покорі.

Порівняння з невіруючими допомагає нам також очищати нашу віру від грубих, спрощених уявлень. Дуже часто те, що невіруючі відкидають, — це не істинний Бог, живий Бог Святого Письма, а Його заперечення, викривлений образ Бога, до створення якого долучилися самі віруючі. Відкидаючи такого «бога», невіруючі — на наше щастя — змушують нас шукати справжнього й живого Бога, Який перевищує кожне наше уявлення і кожне пояснення. Вони не дозволяють Богові перетворитися на скам’янілість або бути зведеним до банальності.

Однак ми не можемо завершити — якщо так можна сказати — в нейтральному тоні наші роздуми над сьогоднішнім Євангелієм. Маємо висловити принаймні одне прагнення: щоби святий Тома мав сьогодні багатьох наслідувачів не лише в першій частині своєї історії (коли заявляє, що не вірить), але й у другій, а особливо — в її завершенні, у цьому величному визнанні віри. Тома гідний наслідування і з ще однієї причини. Він не зачинив дверей, не окопався на своїх позиціях, вважаючи, що справа раз і назавжди вирішена — про що свідчить те, що через вісім днів ми знову знаходимо його разом з іншими апостолами у вечірнику. Якби він не хотів повірити або змінити своєї думки, його б там не було. Він хоче побачити, хоче доторкнутися — тобто він шукає. І зрештою, побачивши й доторкнувшись до Ісуса, він вигукує до Нього не як переможений, а як переможець: «Господь мій і Бог мій!»

Що ж до нас, віруючих, історія Томи закликає нас цінувати привілей, яким були обдаровані. Ми ще можемо вірити – перш ніж змусимо Бога стати видимим і дотикальним через знаки й чуда. Ми можемо увірувати, перш ніж побачимо. Одного дня, переступивши поріг цього життя, ми також побачимо рани на руках Христа і Його боці (Апокаліпсис говорить, що навіть у небі Він зберігає знаки Своїх страждань) — і будемо змушені вигукнути, сподіваймося, на наше спасіння, а не на осудження: «Господь мій і Бог мій!»