“Якщо згрішить твій брат …” (бр. Раньєро Канталамесса)
Літні канікули й пов’язані з ними масові сезонні подорожі вже завершилися. Ми знову повертаємося до повсякденного ритму життя та звичаїв. Сподіваюся, що серед добрих звичок є також звичка слухати Боже слово щонеділі. Читаємо в Євангелії:
«Якщо згрішить твій брат проти тебе, піди й докори йому, коли ти з ним сам на сам. Коли послухає тебе, ти придбав свого брата».
Нарешті, скаже хтось, Євангеліє говорить нам про щось легке й приємне! Хіба робити зауваження, критикувати, дорікати комусь за його помилки не є чимось природним, що ми так любимо робити? Але правда є цілком протилежною. Щире братнє напоумлення, на відміну від обмовляння, вимагає величезної внутрішньої свободи та зрілості, і саме тому воно таке рідкісне у світі.
Людські взаємини сповнені суперечностей, конфліктів і взаємних кривд через те, що ми відрізняємося темпераментом, поглядами та смаками. «Ми, люди, – говорив святий Августин, – подібні до глиняних посудин: ледь торкнувшись одна одної, завдаємо собі ран». Євангеліє має що сказати нам і про цей загальний, щоденний вимір життя. Тож спробуймо збагнути його науку.
Ісус наводить приклад людини, яка справді допустилася провини: «Якщо згрішить твій брат…». Він не обмежив проблему провиною, вчиненою проти нас. Бо тоді майже неможливо розпізнати, що спонукає нас діяти: ревність за правду чи, радше, наше поранене самолюбство. У такому разі це було б швидше самозахистом, ніж братерським напоумленням.
Чому Ісус каже: «сам на сам»? Насамперед через турботу про добре ім’я брата, про його гідність. Найгіршим було б докоряти чоловікові в присутності дружини, дружині в присутності чоловіка, батькові перед дітьми, учителеві перед учнями чи керівникові перед підлеглими. Тобто в присутності тих людей, чия повага та шана для нього найважливіші. Тоді напоумлення відразу перетворюється на публічний суд. Важко очікувати, що така людина охоче прийме зауваження, адже її гідності було завдано шкоди.
Розмова сам на сам дає також можливість вільно захиститися або пояснити свої вчинки. Адже нерідко те, що сторонньому спостерігачеві видається провиною, у намірах того, хто це зробив, не є нею. Щира розмова може розвіяти багато непорозумінь. А це вже неможливо, коли про справу знає надто багато людей.
Яка, згідно з Євангелієм, найважливіша причина практикувати братнє напоумлення? Звичайно ж, не бажання вказати іншим на їхні помилки так, щоб продемонструвати власну перевагу. І не для того, щоб заспокоїти своє сумління та потім сказати: «А хіба я не казав? Я ж тебе попереджав! Тим гірше для тебе, що мене не послухав». Ні, метою є придбати брата. Тобто прагнути справжнього добра іншої людини. Допомогти їй змінитися на краще, уберегти від неприємних наслідків її вчинків. А якщо йдеться про моральну провину, то й від шкоди для її духовного зростання та вічного спасіння.
Взаємне напоумлення, якщо воно здійснюється в євангельському дусі, є одним із найцінніших дарів подружнього життя. Великою благодаттю та допомогою у зростанні в єдності є можливість із цілковитою відвертістю сказати одне одному те, на що жодна стороння людина не наважилася б звернути вашу увагу. Читаємо про деяких видатних людей, які навіть платили комусь за те, щоб поруч із ними завжди була людина, готова вказати їм на найменші помилки!
Коли з якихось причин людину, яка припустилася помилки, неможливо по-братерськи напоумити сам на сам, то, згідно з Євангелієм, слід за всяку ціну уникати одного: не поширювати без потреби відомості про провину брата, не обмовляти його і тим більше не зводити на нього наклеп, приписуючи йому те, чого він не зробив, або перебільшуючи його провину. «Не обмовляйте, брати, один одного», – говорить Святе Письмо (Як. 4, 11). Це стосується також того, кому довірили якусь конфіденційну, але недоброзичливу звістку. В Біблії є прекрасний вислів про обмову: «Почув якесь слово? Нехай умре з тобою! Не бійся – воно тебе не розірве» (Сир. 19, 10).
Зло, недобрі та згіршуючі новини сьогодні поширюються через незліченні засоби – пресу, телефон, телебачення – тож не потрібно додавати до них інших. Ми повинні стати чорними дірами для зла, тобто місцями, де наклепи, обмови, лихослів’я та будь-яке інше зло завершують своє існування, де вони поглинаються і забуваються. Щоразу, коли це стається, добро перемагає зло. І світ завдяки цьому стає бодай трохи чистішим.
Одного разу якась жінка прийшла на сповідь до святого Филипа Нері й визнала, що обмовляла інших людей. Святий дав їй розгрішення, але призначив дивну покуту. Він наказав їй повернутися додому, взяти курку і знову прийти до храму, обскубуючи її по дорозі. Коли вона повернулася, святий сказав: «А тепер іди назад і позбирай усі пір’їни, які ти розсипала дорогою». Жінка відповіла, що це неможливо, адже вітер напевно вже розніс їх на всі чотири сторони світу. Саме цього й чекав святий Филип. «Бачиш, – сказав він, – як неможливо зібрати пір’їни, розсіяні вітром, так само неможливо повернути назад обмови й наклепи, коли вони вже були сказані».
Повертаючись до теми напоумлення, мусимо сказати, що позитивний результат наших зауважень не завжди залежить від нас. Попри найкращі наміри, інша людина може їх не прийняти або замкнутися в собі. Натомість від нас самих цілком залежить успіх напоумлення, зверненого до нас. Адже тим, хто згрішив, цілком можу бути я сам, а тим, хто мене виправляє – хтось інший: чоловік, дружина, друг; для мене, як для людини, що живе у спільноті, – співбрат або настоятель.
Коротко кажучи, існує не лише активне напоумлення, а й напоумлення пасивне; не тільки обов’язок напоумляти, а й обов’язок приймати напоумлення. І саме тоді стає видно, чи людина справді достатньо зріла, щоб виправляти інших. Хто хоче виправляти інших, той сам повинен бути готовий прийняти зауваження. Коли ви бачите людину, яка, почувши напоумлення, просто відповідає: «Ти маєш рацію, дякую, що звернув мені на це увагу», – зніміть перед нею капелюха: перед вами справжній чоловік або справжня жінка.
Науку Христа про братерське напоумлення завжди слід читати у світлі того, що Він сказав в іншому місці:
«Чому бачиш скалку, яка в оці брата твого, а колоди, яка в твоєму оці, не помічаєш? Як можеш казати братові своєму: “Брате, дозволь я вийму скалку, яка в твоєму оці!” – а сам не бачиш тієї колоди, яка в твоєму оці?» (Лк. 6, 41-42).
Те, чого Ісус навчає нас про напоумлення, може бути дуже корисним і у вихованні дітей. Приділимо цьому питанню трохи уваги. Батько чи мати не можуть зробити для виховання нічого кращого, ніж поговорити з дитиною сам на сам і тоді, коли вже заспокояться (горе вам, якщо захочете робити це, коли ще дратуєтеся!) і спокійно звернути її увагу на поведінку.
Напоумлення є одним із основних обов’язків батьків, справжньою перевіркою їхніх виховних здібностей. «Хіба є такий син, якого батько не картає?» – говорить Святе Письмо (Євр. 12, 7), адже Бог саме тому напоумляє нас, що ставиться до нас як до своїх дітей. І далі Писання каже: «Хто щадить різки, ненавидить сина; хто ж його любить, той завчасу карає» (Прип. 13, 24).
Випрямляй рослину, поки вона молода, якщо не хочеш, щоб вона виросла безнадійно кривою. Сьогодні, можливо, цю пораду вже не можна розуміти буквально (принаймні коли йдеться про різку), проте слід визнати, що цілковита відмова від напоумлення є найгіршою послугою, яку можна зробити власним дітям.
Одна психологиня, мати чотирнадцятьох дітей, – дев’ятьох рідних і п’ятьох усиновлених, – відповідаючи на запитання про покарання у вихованні, сказала, що уявлення про людину як істоту, добру від природи, було лише ілюзією епохи Просвітництва, якій раз у раз голосно суперечать щоденні новини. Не лише наша віра, але й психологія застерігає нас від руйнівних і саморуйнівних схильностей, які ми носимо в собі і які також не є чужими дітям. Треба тільки уникати того, додала вона, спираючись на свій материнський досвід, щоб напоумлення не перетворилося на обвинувачення або на суцільну критику. Докоряючи, слід насамперед, як наголошував святий Йоан Боско, чітко вказати, за що саме робиться зауваження; не можна узагальнювати й засуджувати людину цілком разом з усією її поведінкою. Навпаки, скориставшись нагодою, варто спочатку підкреслити те добро, яке бачиш у дитині, і те, скільки надій з нею пов’язуєш. Тоді напоумлення стане радше заохоченням, ніж причиною знеохочення.
Не завжди легко в конкретних ситуаціях вирішити, що краще: виправити когось чи залишити все як є, сказати чи промовчати. Тому важливо триматися золотого правила, дієвого в усіх випадках, яке апостол подає в другому читанні:
«Нікому нічого не будьте винні, за винятком любові одне до одного…Любов не чинить ближньому зла».
Передусім потрібно переконатися, що в серці є щире бажання бути відкритим до іншої людини. Тоді, хоч би що ми вирішили зробити: напоумити чи промовчати, це буде добрим рішенням, бо «любов не чинить ближньому зла».