“Чого стоїте, вдивляючись у небо? “ (бр. Раньєро Канталамесса)

Сьогодні Церква відзначає урочистість Вознесіння Ісуса. У першому читанні ми чули слова ангела до учнів:

«Галілейські мужі, чого стоїте, вдивляючись у небо? Цей Ісус, який був вознесений від вас на небо, прийде так само, як оце ви бачили, коли Він відходив на небо!»  

Це добра нагода раз і назавжди з’ясувати для себе, що ми розуміємо під небом. Майже у всіх народів небо ототожнюється з місцем перебування богів. Також і Біблія користується цією космічною мовою: «Слава во вишніх Богу, а на землі мир людям».
На відміну від Бога, Який перебуває на небі, людина живе на землі, а після смерті сходить під землю — до царства мертвих. Завдяки Ісусові, який воскрес із мертвих і вознісся на небо, цей жорсткий поділ був зламаний. Разом із Ним перша людина увійшла до неба, і в Ньому всьому людству була дана надія та запорука того, що воно також увійде до неба. 

З настанням наукової епохи всі ці релігійні значення, пов’язані з небом, пережили кризу. Небо — це простір, у якому рухається наша планета й уся Сонячна система, і нічого більше. Відоме висловлювання, приписуване радянському космонавтові, який після повернення з космічного польоту нібито мав сказати: «Я пролетів у космосі тисячі кілометрів, але ніде не зустрів Бога!»

Тому важливо з’ясувати, що ми, християни, маємо на увазі, коли молимося: «Отче наш, що єси на небесах», або коли говоримо про когось, що він пішов до неба. Святе Письмо пристосовується до загальноприйнятого способу мовлення (так само, як і ми сьогодні, навіть у наукову епоху, говоримо, що сонце сходить і заходить). Водночас воно знає і навчає, що Бог є на небі, на землі і всюди; що саме Він створив небо і землю — а отже, не може бути ними обмежений. Те, що Бог є «на небі», означає, що Він перебуває в недоступному світлі, що Він віддалений від нас настільки, «як високо небо над землею».
Іншими словами, Він є нескінченно іншим за нас.

Так само і ми, християни, погоджуємося з тим, що небо як місце, де перебувають Бог і святі, не існує. Це лише спосіб висловлювання. Небо в релігійному значенні — це стан, а не місце. Бог перебуває поза простором і часом — так само і Його рай. Тому, коли говоримо про нього, не має сенсу вживати слова «над» чи «під», «вгорі» чи «внизу». Але це не означає, що Бога або раю не існує — це означає лише, що нам бракує категорій, щоб це висловити.

Уявімо собі людину, незрячу від народження, і попросімо її описати кольори: червоний, зелений, синій… Вона не зможе сказати про них нічого, і ніхто не зуміє їй цього пояснити, бо кольори можна пізнати лише тоді, коли їх бачиш. Подібно є і з нами, коли йдеться про небо і вічне життя, яке перебуває поза часом і простором.

Але це стосується не лише Божих справ. Науковець у певному сенсі перебуває в подібному становищі, тільки не завжди замислюється над цим. Для нього космос, хоч і безмежний (мільярди галактик, віддалених одна від одної на мільярди світлових років), усе ж є скінченним. Чи здатен він уявити собі, що є поза ним, де він закінчується? Він відповість: «Ніщо, порожнеча!». Так, але що таке це ніщо? Якщо ми не можемо уявити собі Бога, Який є буттям, то тим більше не здатні уявити собі небуття. «Щоб осягнути ніщо, — каже Паскаль, — потрібно стільки ж здібностей, як і для розуміння всього» («Думки»). Я хочу сказати, що навіть якщо усунути ідею Бога і неба, це ще не усуне таємниці з нашого життя. Існує «небо» світу, і ми мусимо змиритися з тим, що є щось, що нас перевершує.

Коли сьогодні чую астрономів, які заявляють, що наука не дозволяє їм вірити в Бога, не можу не згадати таких учених, як Галілей, Кеплер, Ньютон – і, по-своєму, Ейнштейн. Хіба ж вони не були великими астрономами й науковцями? Що ми знаємо принципово відмінного від них? Що знаємо більше? А проте вони мали зворушливу віру в Бога. Кеплер завершив свою працю Harmonices mundi прекрасною молитвою прослави на честь Творця.

У світлі сказаного: що означає те, що Церква сьогодні проголошує — що Ісус вознісся на небо?  Відповідь знаходимо у Символі віри: Вознісся на небеса і сидить праворуч Отця.

Вознесіння Христове означає, що Він сидить праворуч Отця, тобто що Він — також як людина — увійшов у Божий світ, і що був поставлений, як каже святий Павло у другому читанні, Господом і Главою всього.

Слова ангела: «Мужі галилейські, чого стоїте, вдивляючись у небо?» містять застереження, якщо не прихований докір: не слід просто стояти і дивитися вгору, в небо, ніби намагаючись визначити, де перебуває Ісус; радше треба жити, очікуючи Його повернення, продовжувати Його місію, нести Його Євангеліє аж до краю землі, змінюючи своє життя тут, на землі.

Він вознісся на небо, але не покинув землі. Він лише зник із нашого поля зору. У Євангелії Сам запевняє нас: “Я з вами по всі дні аж до кінця віку” 

Що означає для нас піти до неба або до раю? Відповідь дає нам Святе Письмо: це означає перебувати з Христом (Флп 1,23).

Йду приготувати вам місце… щоби де Я, там і ви були.  (Йо 14,2–3).

Небо, зрозуміле як місце відпочинку, вічної нагороди для добрих, постало в ту мить, коли Христос воскрес і вознісся на небо. Нашим справжнім небом є воскреслий Христос, з яким ми будемо з’єднані, щоб становити одне тіло після нашого воскресіння — а вже відразу після смерті у спосіб недосконалий і тимчасовий. Тож Ісус не вознісся до вже існуючого неба, яке чекало на Нього, але пішов, щоб створити і започаткувати небо для нас.

Хтось може запитати: але що ми будемо робити в небі разом із Христом протягом усієї вічності? Чи не стане нам нудно? Відповідаю: хіба може набриднути добре самопочуття і досконале здоров’я? Запитайте закоханих, чи нудьгують вони, коли перебувають разом. Коли ми переживаємо мить дуже глибокої й чистої радості, хіба ж не народжується в нас бажання, щоб вона тривала, щоб ніколи не закінчувалася? Тут, на землі, такі стани не тривають вічно, бо немає нічого, що могло б задовольнити нас назавжди. Інакше з Богом. Наш розум відкриє в Ньому Істину і Красу, яких ніколи не перестане споглядати, а наше серце — Добро, яким ніколи не перестане втішатися. 

На завершення хочу навести одну розповідь. В одному середньовічному монастирі жили два монахи, яких єднала глибока дружба. Одного звали Руфус, другого — Руфін. Щойно мали вільний час, вони уявляли собі й описували, яким буде життя вічне в небесному Єрусалимі. Руфус, який був майстром-мулярем, уявляв його як місто із золотими брамами, оздоблене коштовним камінням. Руфін, який був органістом, був переконаний, що в ньому лунають небесні мелодії. Зрештою вони домовилися: той, хто помре першим, повернеться наступної ночі, щоб дати знати другові, як усе виглядає. Він мав ужити одне слово: якщо все буде так, як вони собі уявляли, мав сказати: taliter! — тобто «саме так!»; якщо ж (що, втім, здавалося неможливим) буде інакше — мав сказати: aliter — «інакше!».

Одного вечора, коли Руфін грав на органі, його серце раптово зупинилося. Друг усю ніч перебував у тривожному чеканні, але нічого не сталося; він провів у чуваннях і постах тижні та місяці, аж нарешті в річницю смерті раптом Руфін, оточений сяйвом, увійшов до його келії. Побачивши, що той мовчить, Руфус запитав його, вже наперед будучи впевненим у відповіді:
— Taliter? Саме так, правда?

Приятель похитав головою, заперечуючи. У розпачі Руфус вигукнув:
— Aliter? Інакше?

Померлий знову заперечив. І нарешті з його уст, ледве чутно, пролунали слова:
— Totaliter aliter… — цілковито інакше!

Руфус раптом зрозумів, що небо є чимось безмірно більшим, ніж те, що вони могли собі уявити, що його неможливо описати. Невдовзі він і сам помер, прагнучи досягнути неба. Це лише легенда, але її зміст цілком біблійний.

«Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не приходило – те приготував Бог тим, які люблять Його!» (1 Кор 2, 9).

Я певен, що одного дня, коли й ми переступимо поріг вічного життя, ці слова також самі зродяться на наших устах: Totaliter aliter! — «Цілком інакше!»

Від щирого серця бажаю цього кожному.