Човен кидали хвилі (бр. Раньєро Канталамесса)
Минулого разу ми залишили Ісуса та Його учнів у великій радості. Ісус щойно помножив хліби й рибу; усі їли й наїлися. Як я тоді зауважив, це був найнезвичайніший пікнік в історії. Люди були настільки захоплені Ісусом, що дехто навіть хотів проголосити Його царем.
Тож природно було б залишитися там довше й насолоджуватися цією атмосферою. Проте Ісус (і тут ми вже торкаємося сьогоднішнього Євангелія) звелів учням негайно сісти в човен і переплисти на другий берег, випередивши Його. Він не хотів, щоб вони спочили на лаврах і забули про дорогу, яка ще чекала на них. Сам же тим часом відпустив народ. Трохи раніше саме апостоли радили Ісусові відпустити натовп, але Він їх не послухав, бо спершу хотів нагодувати людей. Тепер же, коли всі були ситі, Він міг відпустити їх із миром.
Зробивши це, сам піднявся на гору, щоб молитися. Настала ніч. На озері зірвався сильний вітер, і човен апостолів кидали хвилі. Після півночі Ісус, ідучи по воді, прийшов до них. Петро, бажаючи переконатися, що це справді Він, сказав: «Господи, коли це Ти, накажи, щоб я пройшов до Тебе по воді!». В такій серйозній справі Петро не хотів діяти самовільно, не хотів випробовувати Бога, і до цього моменту чинив правильно.
Ісус сказав йому: «Іди!». Петро вийшов із човна й пішов по воді назустріч Ісусові. Ніхто не знає, що сталося певної миті в його серці. Одне нам відомо: вітер наповнив його страхом, і він почав тонути. Та встиг закричати до Ісуса: «Господи, спаси мене!». Ісус простягнув руку, підхопив його й сказав: «Маловірний, чому ти засумнівався?». Тоді всі, охоплені великим подивом, вигукнули до Ісуса: «Ти насправді є Божий Син».
Це були факти. Але євангельські події були записані не лише для того, щоб про них розповідати, а щоб знову й знову їх переживати. Кожного, хто їх слухає, запрошено зануритися в євангельську сторінку, перестати бути глядачем і стати учасником подій. У цьому полягає різниця між Євангелієм і будь-якою іншою книгою у світі. Євангеліє є книгою живою, а не мертвою.
Приклад цього дає нам первісна Церква. Те, як представлено цю подію, показує, що християнська спільнота увійшла в цю історію, пережила її як власну. Того вечора Ісус, відпустивши народ, сам піднявся на гору, щоб молитися; тепер же, попрощавшись зі Своїми учнями, Він вознісся на небо, де живе, молячись і заступаючись за них. Того вечора Він спрямував човен на озеро; тепер провадить Церкву просторами моря цього світу. Тоді зірвався сильний супротивний вітер; тепер Церква переживає перші переслідування.
Що ж говорив християнам спогад про ту ніч у цій новій ситуації? Те, що Ісус не є далеко, що Він присутній, що на Нього завжди можна покластися. І тепер Він закликає Своїх учнів іти до Нього по воді, тобто йти серед хвиль цього світу, спираючись єдино на віру.
Не завжди це завдання буде легким, не бракуватиме хвилин темряви. Вони запитуватимуть себе, чи Ісус не був привидом, чи те, чим вони жили, їхня віра в Нього не були лише ілюзією, помилкою. Але те, що сталося з Петром, нагадувало їм: Ісус ніколи їх не покине. Зрештою саме випробування очистить їхню віру і дасть мученикам силу знову проголошувати — цього разу перед ворожими суддями й трибуналами, — що Ісус Христос воістину є Сином Божим.
Як я вже говорив, і ми запрошені зробити те саме. Ми покликані подивитися на власне життя крізь призму цієї євангельської події. Скільки разів наше життя можна було б порівняти з човном, який «кидали хвилі, бо дув супротивний вітер». Таким човном, що бореться зі стихією, може бути наше подружжя, праця, здоров’я… Супротивним вітром можуть стати ворожість і нерозуміння з боку інших, невдачі, труднощі з пошуком роботи чи житла.
Можливо, спочатку ми мужньо зустрічали труднощі, сповнені рішучості не втратити віри й довіряючи Богові. Якийсь час і ми йшли по воді, тобто покладалися виключно на Божу допомогу. Але згодом, у міру того як випробування ставали дедалі довшими й важчими, настав момент, коли ми подумали, що не впораємося, що потонемо. Ми засумнівалися.
Саме тоді варто почути слова, які Ісус сказав апостолам, ніби звернені особисто до нас: «Відваги, це Я, не бійтеся».
Відваги! Я провів невелике дослідження цього заклику і виявив, що грецьке дієслово θαρσέω в Євангеліях та й у всьому Новому Завіті завжди звучить виключно з уст Ісуса. Саме ним передано слова: «Відваги, дочко! Віра твоя тебе спасла».
Будьте відважні: Я переміг світ!
«Кріпися, сину! Прощаються тобі твої гріхи!»
«Бадьорся — сказав Ісус Павлові, з’явившись йому вночі, — Як ти свідчив про Мене в Єрусалимі, так свідчитимеш і в Римі» (Діян 23, 11).
Є лише один виняток, але й тут ідеться про Ісуса. Це той випадок, коли сліпому в Єрихоні сказали: «Відваги, вставай, Він кличе тебе!»
В італійській мові слово «відвага» (coraggio) походить від слова «серце» (cuore) і, згідно зі словником, означає природну або зміцнену прикладом інших силу духу, яка дозволяє людині зустрічати драматичні, важкі, принизливі обставини і навіть смерть, не зрікаючись найшляхетніших рис людської природи.
Відомі слова, якими дон Аббондіо в романі «Заручені» виправдовував свій страх і боягузтво: «Якщо в людини немає відваги, вона не може додати її собі». Саме це переконання ми повинні спростувати, тримаючи в руках Євангеліє. Якщо людина не має відваги, вона може її набути! Як? Вірячи в Бога, молячись, спираючись на обітниці Христа. Кажучи, а інколи й вигукуючи самому собі: «Бог є, і цього мені достатньо!»
Скільки разів ми кажемо собі: «Відваги, побачиш — усе буде добре!». Але ми подібні до очерету, який колише вітер і який говорить іншому очерету, щоб той не тремтів від вітру! Наші слова нічого не змінюють, вони залишаються лише словами. Інакше, коли каже Ісус: «Відваги!» Він переміг світ, Він мав достатньо відваги також і за нас. Тому не каже просто: «Відваги!», а говорить: «Відваги! Це Я». Я, Син Божий, Той, Хто пізнав, що таке страждання, темрява і смерть. На устах Ісуса слово «відвага» є словом дії: воно звершує те, що означає, і дає те, чого вимагає.
Дехто стверджує, що відвага, яка спирається на віру в Бога та молитву, є лише виправданням, втечею від власних можливостей та відповідальності, перекладанням своїх обов’язків на Бога. Ця думка відчутна у відомій п’єсі Бертольта Брехта «Матінка Кураж та її діти». Головною героїнею твору, дія якого відбувається в Німеччині під час Тридцятилітньої війни, є проста жінка, яку через її рішучість і підприємливість називають Матінкою Кураж.
П’єса завершується такою сценою. Посеред ночі імператорське військо, убивши варту, наближається до протестантського міста Галле, щоб спалити його. На передмісті живе селянська родина, у якої зупинилася Матінка Кураж зі своєю німою дочкою Каттрін. Селяни розуміють, що не можуть зробити нічого іншого, окрім як молитися, аби місто було врятоване від загибелі. «Ми нічого іншого не можемо вдіяти, — кажуть вони дівчині, — щоб зупинити кров, яка ось-ось проллється. Хоч ти не можеш говорити, принаймні молися. Ніхто тебе не почує, але Він тебе почує». Та Каттрін замість молитви вилізла на дах будинку і почала щосили бити в барабан. Вона не припиняла, доки не побачила, що в місті запалюються вогні, і не зрозуміла, що мешканці прокинулися та піднялися на захист. Солдати вбили її, але місто було врятоване.
Критика, що міститься в цій п’єсі (типова для марксизму), спрямована проти людини, яка хотіла б сидіти склавши руки й чекати, поки Бог зробить усе за неї. Але це не справжня віра і не автентична молитва, які є цілковитою протилежністю пасивності та капітуляції. Ісус дозволив апостолам веслувати проти вітру всю ніч і використати всі свої сили, перш ніж прийшов їм на допомогу.
Проте в житті бувають ситуації – і ми добре це знаємо – коли навіть рішучість Матінки Кураж та її дітей нічим не могла б зарадити. Євангеліє говорить нам, що й тоді, коли, з людського погляду, вже нічого неможливо зробити, ми завжди можемо закликати, як Петро в момент, коли почав тонути: «Господи, спаси мене!»
Хочу завершити цей роздум словом Божим, яке читаємо в пророка Ісаї:
Він дає змореному силу,
Він знеможеному додає міць.
Навіть і молодь утомлюється, знемагає,
і юнаки хитаються, падають –
ті ж, хто на Господа уповає, відновлюють сили,
здіймають крила, немов орел,
біжать, не знають утоми,
ідуть, не знемагають. (Іс. 40, 29–31).
Багато людей на власному досвіді переконалися в правдивості цих слів. Якщо і ти належиш до тих, хто сьогодні втомлений і виснажений, спробуй усім серцем довіритися Господові, і ти також побачиш: Він дасть тобі орлині крила.