Чи я є домашнім у Бога? (бр. Томаш Регєвіч)

На це фарисеї та книжники нарікали, кажучи: «Цей приймає грішників і їсть із ними». Тоді Він розповів їм таку притчу: Один чоловік мав двох синів. Молодший з них сказав батькові: «Батьку, дай мені частку майна, що мені належить». І той поділив між ними своє майно. Невдовзі молодший син, зібравши все, вирушив у далекі краї і там розтратив усе своє майно, ведучи марнотратне життя. Коли ж витратив усе, в тій країні настав сильний голод, і він почав бідувати. Пішов і найнявся до одного з жителів тієї країни, а той послав його пасти свиней. Він бажав наповнити свій шлунок стручками, що їх їли свині, але ніхто не давав йому. Тоді він задумався й сказав: «Скільки наймитів у мого батька мають вдосталь хліба, а я тут помираю з голоду! Встану, піду до батька і скажу йому: батьку, згрішив я проти неба і перед тобою! Я вже не гідний зватися твоїм сином. Прийми мене хоча б як одного зі своїх наймитів». Тож він встав і пішов до свого батька. А коли він ще був далеко, батько побачив його і, сповнившись співчуття, вибіг йому назустріч, обійняв і поцілував його. Син сказав йому: «Батьку, згрішив я проти неба і перед тобою! Я вже не гідний зватися твоїм сином». Та батько звелів своїм слугам: «Принесіть найкращий одяг і вдягніть його! Надягніть йому перстень на руку і сандалі на ноги. Приведіть відгодоване теля і заколіть його! Будемо святкувати й веселитися! Бо цей мій син був мертвий і ожив, загубився і знайшовся». І почали вони веселитися. Тим часом його старший син був у полі. Коли він повертався і наблизився до дому, почув музику й танці. Покликавши одного зі слуг, він запитав, що це означає. Той сказав йому: «Твій брат повернувся, і твій батько наказав заколоти відгодоване теля, бо отримав його живим і здоровим».Розгнівався він і не хотів увійти. Тоді вийшов його батько й став його благати. Але він відповів батькові: «Ось уже стільки років я служу тобі і ніколи не переступав твого наказу, але ти жодного разу не дав мені навіть козеняти, щоб я міг повеселитися з друзями. А коли повернувся цей твій син, який змарнував твій маєток із блудницями, ти звелів заколоти для нього відгодоване теля!» Та батько відповів йому: «Сину, ти завжди зі мною, і все моє – твоє. Але треба було радіти й веселитися, бо твій брат був мертвий – і ожив, загубився – і знайшовся».

Таке слово ми отримуємо на півдорозі Великого посту, коли вже швидко наближаємося до Великого тижня, до Пасхального Тридення, до тієї ночі, коли Христос захоче забрати нас із собою. Коли ми будемо чувати, чекати на воскресіння Христа, щоб ухопитися за край Його плаща, щоб Він переніс нас і дав нам вічне життя. Щоб ми не чекали нашої фізичної смерті, щоб скуштувати це життя, а щоб могли вже зараз жити вічним життям, тобто жити тим життям, яке має Бог, яке Він приготував для нас, щоб ми могли відчувати Його любов. Однак наше життя – у Його руках, щоб ми могли жити у свободі, щоб ми могли бути щасливими.

Це слово звернене до нас, щоб ми зрозуміли, ким ми є. Сьогодні воно ставить перед нами питання: чи маю я свідомість того, що отримав велику благодать, що маю щастя бути тут, брати участь у цій літургії, де Христос дає Себе мені? Тут здійснюється те, що Він сказав: «Усе Моє – твоє». Сьогодні Він скаже: це Моє Тіло, що ламається за тебе, Моя Кров, що проливається за тебе до останньої краплі. Ми куштуємо це. Псалом, який ми співали, каже: “Скуштуйте і побачте, який добрий Господь”. Ми куштуємо це життя, яке Бог нам дарує. Ми користуємося цим, ми в домі Отця, приходимо сюди як Його діти, як сини і дочки. Ми усвідомлюємо, що маємо щастя, що це благодать, що життя приходить до нас. І коли потім ми будемо молитися молитвою “Отче наш”, ми зможемо говорити: “Отче, Отче”.

Ми зможемо називати Його Отцем, бо це життя буде приходити до нас. Чому я тут? Чи тому, що коли не приходжу, почуваюся неспокійно, а неділя здається неповною? Чи тому, що маю докори сумління? Чи, може, боюся, що Бог покарає мене нещастям, забере щось у мене, накладе якийсь хрест, хворобу? Великий піст – це добра нагода поставити собі це питання. Бо Христос каже: “Я прийшов, відкрив їм ім’я Твоє, Отче, бо це є ім’я – Отець”. І цей Великий піст – це час, коли Бог хоче нам відкрити Своє ім’я, щоб ми не були чужими, щоб ми стали Його домочадцями. Коли ми приходимо до сповіді, щоб віддати свої гріхи, чому ми це робимо? Це питання сенсу всього – нашого перебування на літургії, користування таїнствами, хрещення наших дітей. Це важливе питання, яке потребує відповіді.

Просимо про миропомазання. Чому ми це робимо? Дехто каже: “Ну, щоб потім не було проблем із церковним шлюбом”. Але сьогодні Отець говорить як з молодшим сином, так і зі старшим. Це дивовижно. Це перше послання сьогоднішнього Євангелія: воно звертається до мене. Бо якщо я сьогодні не дозволю собі поставити запитання: чому я тут, чи знаю, що все, що належить Отцю, є і моїм, що це мій дім – якщо я не дозволю цьому слову показати мені мій стан, тоді буде важко зустріти Бога. Адже Бог не приходить до наших уявлень про Нього, а приходить до нашого справжнього життя. І якщо ми живемо лише в наших уявленнях, ми можемо не помітити, коли Він приходить. Є ще другий важливий аспект, який стосується першого читання з Книги Ісуса Навина. Воно починається так: Ізраїль вийшов з Єгипту, перейшов Червоне море, Бог уклав з ними завіт, вів 40 років пустелею і врешті привів їх до обіцяної землі.

Коли вони вже увійшли до цієї землі, Ісус Навин сказав їм від імені Бога: “Сьогодні я зняв з вас ганьбу Єгипту”. Чому “сьогодні”? Чому не 40 років тому, коли вони вийшли з Єгипту? Отці Церкви казали: “Легше вивести людину з Єгипту, ніж вивести Єгипет із людини”. Треба було 40 років. Лише в землі обіцяній вони змогли зняти цю ганьбу, бо лише там вони почали їсти плоди цієї землі, працювати на ній. Вони більше не харчувалися манною з неба, а почали жити з плодів своєї праці. Це дуже важливе слово, що звертається до нас із запитанням: що означає бути в землі обіцяній? Що означає мати життя вічне? Це означає приносити плоди вічного життя.

І це запитання допомагає нам усвідомити, хто ми є. Чи я є домочадцем Бога, як ці два сини? Чи можу я сказати: “Все, що має Отець – моє”? Чи я ще у претензіях до Бога: “Дай мені, дай мені!”, як Ізраїль у пустелі, який нарікав: “Немає манни, немає води”? Чи я вже у землі обіцяній, смакую вічне життя і живу тим, що маю від Отця – тілом і кров’ю Христа, Його Словом, таїнствами? Чи перестаю нарікати, що хтось мене не любить, не шанує, не слухає, і починаю сам любити? Чи перестаю чекати, що мене хтось підтримає, і сам починаю підтримувати? Чи починаю жити за словами Христа: “Робіть це на спомин про Мене”? Ми споживаємо Тіло і Кров Христа, пролите за нас. Але цього замало. Ми повинні жити цією динамікою вічного життя, тим, як Бог ставиться до нас, і передавати це іншим.

Це слово сьогодні також нагадує нам про обов’язок діалогу з нашими дітьми, про передавання їм віри. Тут ми бачимо Отця, якого Ісус зображає в притчі. Отець, Який ніколи не втрачає надії, ніколи не відкидає, завжди чекає, завжди говорить з нами. Незалежно від того, чи ми відкрито бунтуємо, чи мовчки живемо в претензіях – Бог не втрачає надії. Він навіть дозволяє нам відійти. Дехто каже, що відхід – це найшвидший шлях повернення. Бо коли людина скуштує наслідків свого бунту, коли зрозуміє, що її життя розпадається, вона може повернутися до Бога по-новому. Але Він також не залишає тих, хто живе в Його домі, як чужинці. Тих, хто ніколи не насмілювався відкрито виступити проти Нього, але постійно живе в претензіях: “Чому Ти зробив мені це? Я завжди ходив до церкви, чому ця хвороба? Чому помер мій чоловік? За що це все?”.

Бог не залишає нікого. Він завжди чекає. І сьогодні Він запрошує нас увійти до Його дому по-справжньому, з довірою, як Його сини та дочки. Звичайно, ми цього не говоримо вголос, адже добре виховані, але виражаємо це по-різному. І це приклад того, як розмовляти зі своїми дітьми. Мойсей, коли мав свою програмну промову перед виходом з Єгипту, казав, що потрібно робити, коли народ увійде в Обіцяну Землю. Коли ви ввійдете в Обіцяну Землю, ви повинні говорити про це своїм дітям. Тобто можна говорити зі своїми дітьми лише тоді, коли ти сам увійшов до Обіцяної Землі. Це подібно до найважливішої заповіді, яка говорить: «Люби Господа Бога свого всім своїм серцем, всією своєю душею, всією своєю силою». А далі додається: «Будеш говорити про це своїм дітям». І пояснення тут просте.

Ти зможеш говорити своїм дітям лише про те, що сам полюбив. Якщо під час цієї Літургії, під час Пасхи ми хочемо передати віру своїм дітям, то можемо передати лише те, що самі полюбили. Ми можемо передати лише те життя, яке самі отримали. Якщо ми досі, як ці двоє синів, не є в домі Отця, то що ми можемо передати своїм дітям? Традицію. А традиції змінюються. Сьогодні вони одні, завтра – інші. Часи змінюються, кажемо ми.

Але передати можемо лише те, що полюбили. Те, чого скуштували. Те, що бачили наші очі, що торкалися наші руки. І тоді це дасть нам таке терпіння, яке має Отець. Терпіння до кожної дитини – чи то старший син, чи молодший.