Чи знаєш мене? (бр. Томаш Регєвіч)

Вівці мої слухають мого голосу, а я даю їм вічне життя. Вони не загинуть повіки, і ніхто не вирве їх з моєї руки. Отець мій, який дав мені їх, є більший за всіх, і ніхто не може їх вирвати з руки мого Отця. Я і Отець — одне. Неділя Доброго Пастиря, завжди четверта неділя, показує нам нашого Господа як Доброго Пастиря. І маємо цей образ пастиря, який іде, шукає нас, який є з нами, який супроводжує, який сходить до пекла, щоб вивести нас звідти, вирвати ціною свого життя, бо більше цінує наше життя, ніж своє власне.

Бо каже, так само, як приходимо — на кожній Євхаристії чуємо ці слова: «Це тіло моє, віддане за вас». І щоразу цей Добрий Пастир показує своє серце, роздерте з любові до нас, серце, яке не щадить себе. І в цю неділю ми слухаємо слово, яке справді є доброю новиною. Але, як кожна добра новина, вона має впасти на добрий ґрунт, щоб справді була доброю новиною. Якщо ми, скажімо, стоїмо на вокзалі і маємо їхати поїздом, і чуємо, що поїзд буде вчасно — це добра новина для нас, бо ми ним хочемо їхати. Але для людей, які десь сидять удома, це не новина зовсім. І сьогодні приходить до нас добра новина, бо Бог, як каже пророк Осія, ранить і лікує. Щоб зцілити, мусить спершу завдати рани, мусить відкрити рану.

І коли я слухаю це слово, Бог сьогодні веде зі мною дуже серйозний діалог. Сподіваюся, що не треба нас пестити по голівці, ні. Думаю, ми всі тут дорослі й хочемо слухати те, що Христос до нас говорить, не бути як малі діти, які будуть ображатися, коли до них говорять серйозно. Ми хочемо справді дозволити Господу говорити до нас, бо Христос говорить так. Це є те слово, яке відкриває для мене сьогодні діалог з Христом у цій літургії слова: «Мої вівці слухають мого голосу, а я їх знаю». І ми тут є, слухаємо Його голос, і тепер залишається питання: чи справді Христос сьогодні може сказати про мене, що Він мене знає?

Я тут, слухаю Його голос, а чи знає мене Христос? Пам’ятаєте, як Він веде діалог із натовпом і каже, що багато хто прийде і скаже: «Господи, Господи, хіба ми не їли з Тобою?» Бо сьогодні ми будемо споживати Тіло Христове. Він приготував для нас трапезу. «Хіба ми не їли з Тобою? Хіба не слухали Тебе?» А ще є інший момент, який ще більше мене зачіпає — коли каже: «Хіба ми не пророкували в Твоє ім’я? Скільки разів? Хіба ми не зцілювали, не творили чуда в Твоє ім’я?» А тоді я скажу: «Я вас не знаю». Це означає, що можна їсти з Ним, можна слухати — так, як ми тут є — але може прийти момент, коли Христос скаже: «Я тебе не знаю». Так, я тебе бачив, ти там на п’ятій лавці завжди сидів, слухав, але не знаю, чи щось почув.

Бо далі Христос каже: «Не кожен, хто каже: “Господи, Господи”, увійде до Царства, але той, хто виконує волю Отця мого». Слухати — це одне. Пам’ятаю, як один із наших братів — його батьки приїхали його відвідати — розповідали, що мали двох синів. Старший син, коли йому щось казали, наприклад: «Холодно, вдягни шапку, бо застудишся, будуть хворі пазухи, потім мені ще дякуватимеш», — він спершу протестував: «Не вдягну шапку, дурна шапка, хто носить шапку, всі сміятися будуть». Але врешті вдягав шапку й ішов до школи. А молодший — це був наш співбрат — ніколи не протестував, ніколи. Завжди казав: «Добре, матусю». Вдягав шапку, а щойно виходив за двері — знімав, клав у сумку й ішов до школи без неї. І так розповідали: це правда — можемо також слухати, кивати, «так, так, амінь», добре, гарно сказано. Але в глибині знаємо: нас це не стосується, ми не підемо за цим словом, ні?

Слухайте, Ісус каже: «Хто слухає мого голосу — Я його знаю», бо далі каже: «Вони йдуть за Мною». Ось у чому суть — коли приходить Слово, воно приходить не для того, щоб ми просто щось цікаве послухали, а щоб ми пішли за ним. І коли сьогодні слухаю, бачу ще один діалог: коли за Христом ідуть натовпи, а Він каже: «Хто хоче йти за Мною, але не бере свого хреста, не може бути моїм учнем». Думаю собі, скільки разів я відкидаю хрест, скільки разів я відкидаю хрест.

Думаю, якщо ми слухаємо це Слово, дозволяємо Богові торкнутися нашого життя, то бачимо, що хрест — це не той дерев’яний, що висить тут, він — лише символ того хреста, який кожен із нас має. Бо Христос сказав: «свій хрест» — кожен із нас має свій хрест. Це може бути, наприклад, старість або хвороба, яку маємо. Це наш хрест, він тисне, важкий, незручний, ми не можемо жити нормально. І тоді постає питання: я готовий узяти цей хрест, таким як він є, і йти за Христом з ним, коли ми вже в старшому віці?

Пам’ятаєте, коли людина ще мала дитина, то думає: коли я вже буду дорослим, коли я вже виросту. Коли вже дорослий — каже: коли ж я вже не муситиму ходити на роботу, буду на пенсії. А коли вже на пенсії — каже: Боже, що я тепер робитиму 24 години з цією жінкою вдома, або з цим чоловіком, який тепер заглядає в каструлі? А коли ми виходимо на пенсію, то зрозуміло — ми вже маємо свої роки. І раптом починає крутити в кістках, і ми кажемо: курча, а мало ж бути так добре! А добре було, коли я був дитиною — тоді було добре. Завжди добре десь в іншому місці, в інший час, правда? Завжди інакше.

Кожен вік має свій хрест. Коли людина дитина, то хрестом може бути та вчителька з математики, така страшна. Та з української — хороша, якось інакше, а ця з математики — стільки домашнього задає. Кожен має свій хрест. У подружжі — маємо свій хрест, бо цей чоловік може виявитися не таким, яким ми собі його уявляли. Раптом виявляється, що це справжній чоловік, а не той образ, який я собі намалювала. Він не такий турботливий, як мені здавалося. Вже не каже щоразу: «Кохана», каже: «Ну і де обід?» Вже не каже: «Кохана, що смачненького приготувала? Як завжди — чудово».

Тільки каже: ну давай, давай, бо мені квапно, мушу відпочити, правда? У тому сенсі приходить хрест. Я кажу це жартома, трохи з жартом, щоби це не було так тяжко, але коли подумаємо про ті ситуації, коли діти — спочатку малі діти, правда? Кажемо: малі діти — малі проблеми, великі діти — великі проблеми. Кажемо: коли ж нарешті діти виростуть, то стане легше.

А потім вони виростають, і ми кажемо: курча, коли були малі — було краще, бо прибігли, обнялися, трохи бунтували, але що то був за бунт у порівнянні з тим, як їм п’ятнадцять, шістнадцять, і вже з тринадцяти років починається. А тепер навіть раніше, так? І ми думаємо собі: кожен вік має свій хрест. Хочеш узяти на себе тягар цього життя — таким, яким воно є, з труднощами цього хреста. Якщо ми не хочемо цього, якщо хочемо втекти від нього — ми не можемо йти за Христом. Чому? Бо Христос — це пастир.

Пастирем є ягня, яке нас веде. Веде, хоче дати нам життя вічне. Але Христос сказав про себе: «Я є дорога», тобто єдина дорога, щоб це життя вічне прийшло до нас, це життя, яке є сильніше за наше земне життя, яке ми самі можемо вибороти, борючись за спокій, за правоту, за те, щоби мене поважали, щоби мене любили, щоби нарешті хтось зауважив, що я існую в цьому домі — і ми ведемо війни, йдемо на барикади і намагаємося зберегти своє життя. Але хто не втратить свого життя, той не збереже його, не отримає того життя. Це єдина дорога.

Христос увійшов у вічне життя, бо дав себе повести на хрест. Написано: як ягня німе перед тим, хто його стриже, як овечка, яку ведуть на заріз і яка не відкриває уст своїх. Оце є це ягня. Йдуть за Мною — тобто мають життя просвітлене, знають, що цей хрест, ці труднощі — це момент, коли Христос може дати мені вічне життя. Більше того — може привести до поліпшення стосунків, до їх оновлення в подружжі, з дітьми, на роботі. Що я можу прожити цю старість з усіма тими болячками, які вона приносить.

Щасливий, щаслива. Можу пережити, можу бути задоволений. Чому? Не тому, що не ломить у кістках — бо всіх буде ломити в кістках. Всі пройдемо. Святий Павло каже: усі пройдуть через вогонь. Ми думаємо, що нам це буде заощаджено. Але коли дивимось на наших батьків, на інших — бачимо: приходять хвороби, приходять труднощі.

Я думаю, ніхто з нас не такий дурний, щоб казати: мене це не спіткає. Я житиму на землі вічно. Ні, ми не житимемо тут вічно, бо є різні ситуації. Але Я даю їм життя вічне.

Якщо йдуть за Мною, якщо входять у Мої сліди, якщо не чинять насильства, не противляться злу, підставляють другу щоку, беруть на себе труднощі життя і не втікають від них, не мають претензій, не борються. Приходить життя від Мене. І це слово спочатку приходить і «рекрутує» мене, тобто досліджує мене.

Каже: чи можу я сьогодні справді сказати, що Господь мене знає? Бо я йду за Ним, бо так живу, і маю життя вічне. Тому можу його давати, можу програвати — бо знаю, що нічого не втрачу, коли програю. Бо коли я втрачаю — приходить до мене життя Бога. Але в цьому є добра новина. Бо якщо сьогодні я можу сказати, як ми читали з Книги Одкровення, дуже гарне читання — воно говорить про певну обітницю. І дивлячись на цю обітницю, можемо запитати себе: чи вона здійснюється в моєму житті чи ні. Бо там, наприклад, слово говорить: «Вони більше не будуть голодувати, ані прагнути». Якщо сьогодні дитина скаже вдома: мамо, я голодний… Цікаво, чи мама зрозуміє, що то означає. Ми вже таких слів не вживаємо. Не будуть більше ані голодні, ані спраглі. Чи це правда про моє життя, що я не голодний, наприклад, за тим, щоб хтось мене обійняв, або щоб хтось нарешті мене оцінив?

Я не голодний, не прагну визнання, життя? Чому? Бо життя до мене плине від Бога. І тому, не будучи голодним, я можу те, що тут споживаю — «візьми і їж, візьми і пий» — потім почути: «Це чиніть на Мою пам’ять». І тому можу чинити це на Його пам’ять.

Все моє життя може бути Євхаристією. Святий Павло каже, що наша буденність — це та літургія, яку Бог хоче, щоб ми чинили. Не тільки цю годину тут, що ми приходимо на годину і потім повертаємось до нашого життя.

Щоби наше життя було літургією, було Євхаристією. Щоб я міг у цих стосунках, у шлюбі, у стосунках… щоб жінка могла сказати: це моє тіло, візьми. Щоб чоловік міг сказати: це моє тіло, візьми.

Моя кров пролита на відпущення гріхів. Тобто я готовий зносити твої настрої. Я не кажу: я не хочу мати з тобою нічого спільного, не грюкаю дверима й не виходжу, а я готовий. Сьогодні поганий день, такий у нього/неї настрій. Або вранці встаю… Не знаю, як у вас у шлюбі, але у нас у спільноті братів — одні жайворонки, зранку задоволені, усміхнені, а інших краще не чіпати до дев’ятої, бо можна наразитися на неприємності. І тепер можна сказати: ти не можеш так поводитися, бо мені незручно.

Як я радісний, то ти теж мусиш бути радісний. Ні, я здатний зносити, що інший інакше переживає цей ранок, що йому важко ввійти в день, що він повинен ще прокинутися — і це після двох-трьох годин нормального функціонування. Пролити свою кров. Це такі деталі життя, які є.

І можу себе питати: справді, не голодую, не прагну? Чи справджується в мені ця обітниця? Тобто спочатку Бог приходить і трохи ранить. Відкриває, може, старі рани, які ми вже якось зализали, якось там пристосувалися. Але потім приходить справді добра обітниця. Каже: ніхто не вирве їх з Моєї руки.

Тобто Христос сказав «амінь» на наше життя. Що Бог є нашим Пастирем. І байдуже, можливо, сьогодні справді не можна про мене сказати, що Він мене знає. Бо моє життя зовсім інше. Бо я не йду за Ним. Бо я втікаю від хреста. Бо не хочу, щоб моє життя було Євхаристією.

Не хочу віддавати своє тіло, своє життя. Не хочу приймати, що настрої, характер — не знаю — можуть мене поранити. Не хочу проливати свою кров.

Але сьогодні Він каже: мужності! Сьогодні починаємо знову. Тому Я тебе сюди запросив, бо бачу, що ти досі голодний і прагнеш. Що досі якась спека, трохи гарячіше вдома, напруга зростає, а ти вже цього не витримуєш.

Тому Я тут. І кажу: це Моє тіло. Ніхто не вирве тебе з Моєї руки.

Я поведу тебе. Я тобі вірний. Неймовірне слово.