Хто не бере свого хреста… (бр. Раньєро Канталамесса)

Ісус сказав своїм апостолам: …«Хто не бере свого хреста, а йде слідом за Мною, той недостойний Мене».

Ці слова ми читаємо в Євангелії цієї неділі. Хрест — це подія, яка стала символом. Відтоді як Ісус узяв його на свої плечі й помер на ньому, хрест у християнській мові став символом усякого страждання і людського болю. Несення хреста є синонімом страждання. У цьому сенсі хрест є тим, що поєднує всіх людей. Пам’ятаю прості рядки, які почув ще хлопцем і яких досі не забув:

Коли я прийшов у цей світ, голос мовив мені:
Народився ти, щоб хрест свій нести.
Плачучи, я обійняв той хрест,
що його мені небо судило.
І дивився я, дивився, дивився:
усі на землі свій хрест несуть.

Так, усі ми несемо свої хрести. Якщо інколи нам здається, що лише в нас нічого не виходить, тоді як усім іншим усе вдається, то тільки тому, що ми знаємо власний хрест, але нічого не знаємо про хрести інших людей. Ми подібні до хворого, описаного Алессандро Мандзоні: він крутився на своєму ліжку, вважаючи його незручним, бачив довкола інші ліжка — гарно застелені, на вигляд зручні — і думав, що почуватиметься в них чудово. Але коли йому вдалося помінятися ліжками, то й у новому він відразу почав відчувати то якусь ямку, то крихту, що колола його, то нерівність, яка тиснула.

Не Ісус приніс на землю хрест. Він радше приніс спосіб його нести. Надав хрестові сенс і надію. Об’явив, що якщо нести його разом із Ним, то він приведе до воскресіння і радості.

Але що зробити, щоб слово «хрест» було правильно зрозуміле в такому суспільстві, як наше, де хресту всюди протиставляють задоволення; в суспільстві, яке переконане, що задоволення нарешті реабілітовано, очищено від несправедливих звинувачень і осуду, що тяжіли над ним; яке співає гімни на честь задоволення так, як колись співали на честь хреста? В культурі, яку від грецького слова hedone («насолода», «задоволення») назвали гедоністичною і частиною якої ми фактично є — більшою чи меншою мірою, навіть якщо на словах її засуджуємо?

Саме тут бере початок багато непорозумінь між Церквою і так званою сучасною світською культурою. Ми можемо принаймні спробувати визначити, у чому насправді полягає проблема, і побачити, що, можливо, існує певна спільна точка, яка могла б стати вихідним пунктом для спокійного діалогу між вірою та культурою на цю тему. Такою спільною точкою є визнання того, що в цьому житті задоволення і страждання приходять одне за одним з такою самою закономірністю, з якою за підняттям однієї морської хвилі настає западина й порожнеча, що затягує людину, яка намагається доплисти до берега після кораблетрощі. Задоволення і біль нерозривно пов’язані між собою.

Людина відчайдушно намагається розлучити цих сіамських близнюків, відокремити задоволення від страждання. Часом їй здається, що це вдалося, і, сп’яніла від задоволень, вона забуває про все, святкуючи свою перемогу. Але цей успіх нетривалий. Страждання вже причаїлося поруч — подібно до п’янкого напою, який з часом перетворюється на отруту. Ідеться не про якесь інше страждання, незалежне або спричинене зовнішніми обставинами, а про страждання, що народжується із самого задоволення.

Невпорядковані бажання обертаються проти нас і стають причиною страждань. Іноді це відбувається раптово, з трагічними наслідками, а іноді поступово, бо насолоди не тривають довго і породжують пересичення та нудьгу. Про це свідчить і щоденна преса, якщо ми вміємо її читати. Цю правду тисячею способів показували також література і мистецтво. «У кожній насолоді є щось гірке, що засмучує нас навіть посеред радості», — написав язичницький поет Лукрецій.

Задоволення, якщо воно стає самоціллю, є оманливим, бо обіцяє те, чого не може дати. Поки його ще не скуштували, воно ніби обіцяє безмежну й тривалу радість, але коли минає, людина залишається з порожніми руками. Воно подібне до прекрасної квітки, яка, щойно зірвана, швидко в’яне.

Церква говорить, що має відповідь на цю справжню драму людського існування, і відповідь полягає в наступному. Від самого початку людина, користуючись своєю свободою, зробила вибір пов’язати радість виключно з видимими речами, які отримала для того, щоб через них прямувати до нескінченного Блага, яким є Бог.

Бог допустив, щоб наслідком задоволення, обраного всупереч Його закону й символічно представленого Адамом і Євою, які скуштували заборонений плід, стали страждання і смерть. Але їх слід бачити радше як ліки, ніж як кару. Щоб людина, давши цілковиту волю своєму егоїзму та інстинктам, не знищила ні себе, ні своїх ближніх. (Сьогодні ми ясніше, ніж колись, бачимо, що через наркотики та сексуальні збочення можна занапастити власне життя в погоні за миттєвою насолодою!) Отже, ми бачимо, що страждання стало невіддільним супутником задоволення.

Христос розірвав ці пута. «Замість належної Йому радості, перетерпів хрест» (Євр. 12, 2). Він учинив протилежно до Адама, протилежно до того, як чинить кожна людина. Воскреснувши з мертвих, Він започаткував новий вид радості — такої, яка не передує стражданню як його причина, а приходить після нього як його плід; радості, джерелом якої є хрест і яка дає надію, що не закінчиться навіть зі смертю.

Йдеться не лише про суто духовні радощі, а про будь-яку справжню добру і праведну радість. Також про радість, яку переживають чоловік і жінка, коли дарують себе одне одному; коли зачинають нове життя і бачать, як зростають їхні діти та внуки; про радість, яку дає мистецтво і творчість, краса, дружба, успішно завершена праця. Кожна радість.

Між задоволенням, яке приходить після жертви та сумлінного виконання своїх обов’язків, і задоволенням, яке їх випереджає або усуває, така ж різниця, як між чудовою відпусткою, якою ми насолоджуємося після важкої праці та заплативши за неї заздалегідь, і відпусткою, на яку ми поїхали передчасно і досі пам’ятаємо, що нам все одно доведеться за неї заплатити.

Отже, що слід робити? Не йдеться про те, щоб шукати страждання, а про те, щоб по-новому прийняти те страждання, яке вже є в нашому житті. Ми можемо вчинити з хрестом те саме, що вітер робить із вітрилом. Якщо вітрило правильно прийме вітер, він наповнить його і легко понесе човен по хвилях. Якщо ж поставити вітрило проти вітру, той може зламати щоглу і перекинути човен. Правильно прийнятий хрест буде нас нести, неправильно прийнятий — розчавить нас.

Не слід марнувати свої страждання. А ми робимо це тоді, коли без потреби й без користі розповідаємо про них усім навколо, коли безупинно скаржимося на свої недуги кожному, хто готовий нас вислухати. Це не означає нести свій хрест — це означає перекладати його на плечі інших. Натомість нам слід дбайливо берегти навіть найменші страждання як таємницю між нами і Богом, щоб вони не втратили свого аромату перед Ним.

Уміння страждати мовчки — одна з тих чеснот, які найбільше сприяють збереженню миру й гармонії в родині, у подружжі чи в релігійній спільноті. Один із давніх Отців Пустелі говорив: «Хоч би якими великими були твої страждання, твоєю перемогою над ними буде мовчання».

Ми повинні зробити також другий висновок із того, про що говорили. Як християни, ми не повинні боятися задоволення, коли воно супроводжує виконання наших обов’язків. Є люди, які бояться радості. Їм здається, що вони грішать, якщо приймають її з вдячністю і насолоджуються нею. Іноді це є наслідком викривленого релігійного виховання, до чого свого часу подекуди спричинялися й ми, священники, через певний спосіб морального повчання та проповідування.

У Святому Письмі читаємо слова, які ніколи не були скасовані, хоча й містяться в Старому Завіті: “Їж отже хліб весело, пий вино щасливим серцем… Живи собі весело з жінкою, що її любиш…”(Проп 9, 7–9).

Так само й задоволення походить від Бога, а Він не ревнує до того, що Сам створив, якщо це, як каже апостол, «з подякою приймати» (1 Тим. 4, 4).

Тож навчімося приймати також радощі, які є в нашому житті, і дякувати за них Богові, замість того щоб постійно нарікати на свої хрести.

Дуже часто вміння радіти й насолоджуватися добрими речами є найкращим способом принести задоволення і подарувати радість чоловікові чи дружині, дітям і тим, хто живе поруч із нами.