Ходити з вірою по “водах смерті” (Мт 14, 22-33)

Майже весь тринадцятий розділ Євангелія від Матея (вв. 1–53) — це «Промова в притчах». Вона складається із семи притч про таємницю Небесного Царства. Дві з них — про сіяча та про кукіль — Ісус виголошує до натовпу над озером, а згодом, відпустивши натовп, ще раз пояснює їх своїм учням, які перебувають разом із Ним «у домі» й просять пояснення (пор. вв. 10.18 і наст., а також 36 і наст.). Три останні притчі призначені виключно для учнів.

Ісус дбає про те, щоб учні добре зрозуміли Євангеліє про Царство, якого натовп не здатний зрозуміти (вв. 13–15). Перебувати серед натовпу, який оточує Ісуса, зовсім не означає бути Його учнем. Натовп іде за Учителем, «споживає» Його чуда — численні зцілення та помноження хліба, слухає Його велике вчення, однак не здатний по-справжньому «слухати» так, щоб це слухання породжувало розуміння і віру. Ісус не має ілюзій щодо якості віри натовпу, тому після відкинення у рідному Назареті (13, 54-58) перестає навчати натовп, натомість займається формуванням учнів, які творять Його «дім» («моїм батьком і матір’ю, моїми братами і сестрами є…») (9,10; 10,25; 12,47 — 13,1); запрошує їх до близьких стосунків із Собою, до безперервного діалогу з Ним і відкривання того, Ким є Він (8,27) і чим є Його Царство. Треба пам’ятати, що мета Ісуса — зробити Петра, Андрія, Якова, Йоана та інших, хто йшов за Ним, учнями, здатними продовжувати Його місію серед усіх народів у всі часи (28,19–20).

Коли уважно простежуємо євангельський текст, можемо досить легко відкрити, навіть детально, процес навчання, який застосовував Ісус, а також величезну ретельність і увагу, з якою Він займався учнями, щоб у них народилася віра в Нього і щоб вони пізнали Отця. У цьому процесі формування учнів немає випадковостей: усі слова і вчинки Ісуса служать здійсненню Його задуму. Прочитання перикопи про Ісуса, Який іде по водах Галилейського озера, у цьому ключі можливе лише тоді, коли ми врахуємо взаємний зв’язок перикопи про помноження хліба з цією, теперішньою. Учні чули й бачили любов Ісуса до людей, спраглих Бога та Його любові: вони отримали Слово життя, зцілення від хвороб та інших недуг, а потім побачили, що Господь дбає навіть про те, щоб вони не були голодними. Більше того, самі учні активно брали участь у цьому великому годуванні натовпу — «ви дайте їм їсти». Тепер вони мають пізнати Ісуса по-новому, набагато глибше — вже не лише як пророка, який звіщає слово від Бога і чинить чуда, як давні старозавітні пророки, але мають пізнати Його і визнати віру в Нього як у Сина Божого. Їм потрібно увійти в ніч, яку Він зрештою переміг.

Ісус та Його учні перебувають по різні боки озера. Це відбувається вночі, після помноження хліба. Частину нашої перикопи можна знайти в Мк 6,45–52 та в Йн 6,16–21. Епізод із Петром (вв. 28–32) є лише в Матея.

Перикопу про ходіння по воді часто тлумачать, застосовуючи до неї переносне значення (ми маємо справу з переносним значенням, коли окремі або всі слова речення вжито не в їхньому первісному, основному значенні, а в похідному та пристосованому значенні. Воно застосовується в таких стилістичних фігурах, як метафора, алегорія, гіпербола, символ). Тому бурю на морі тлумачать як внутрішню бурю в людському серці. У результаті не доходять до того, що натхненний автор хотів сказати в цій перикопі, а біблійний текст служить лише для ілюстрації вже готових догматичних чи моральних тез.

Структура тексту (структура одкровення)

вв. 22–23 — зв’язок із помноженням хліба
вв. 24–27 — Ісус іде по озеру
вв. 28–32 — епізод із Петром
в. 33 — визнання віри

LECTIO (читання):

22. Після того як люди наситилися, Ісус звелів своїм учням сісти в човна й плисти раніше за Нього на інший бік, а Він тим часом відпустить людей.

Учні хотіли б затримати цей чудесний момент помноження хліба, так само як хотіли залишитися на Горі Преображення. Але вони повинні «слухати Його». Хліб, який вони їли разом із натовпом, подібний до того хліба, який отримав пророк Ілля, щоб мати силу йти сорок днів і сорок ночей аж до Божої гори (1 Цар 19,1–9). Чудесне помноження хліба (14,13–21) могло породити в учнях тріумфалістські очікування щодо Царства Божого. Тому тепер Ісус змусив їх негайно вирушити човном на другий берег. Вжите тут дієслово enagkasen = «примусив» має набагато сильніше значення, ніж «підганяв». За Йоаном, натовп проголосив Ісуса пророком (Йн 6,14–15) і хотів зробити Його політичним правителем, царем, тоді як Ісус є «Слугою Яхве», Який віддає своє життя. Учні легко могли б піти за ейфорією, що охопила нагодований народ (Мк 6,52; Мт 16,5–12). Піддатися ентузіазму натовпу — означає наразитися на небезпеку самозвеличення Учні мають уникнути цього, тому Ісус примушує їх відплисти на другий берег, а Сам залишається з цим натовпом галилейців, захопленим чудом хліба та риби; щоб відіслати їх, оскільки виникла загроза, що учні не зрозуміють Його місії.

23. Відпустивши народ, піднявся сам на гору, щоб молитися. Як настав вечір, Він залишався там на самоті.

Перед чудом помноження хліба учні хотіли відіслати натовп, а тепер хотіли його затримати. Ісус, навпаки: спочатку дав людям хліб, а потім відіслав їх.Да́ючи людям хліб, Ісус не служить їм для того, щоб затримати їх біля Себе й мати над ними владу, але стає слугою хліба, щоб зробити їх здатними вирушити в дорогу.

Тепер, після того як відпустив людей, у цей надзвичайно важливий момент Ісус усамітнився для молитви, як у Гетсиманії (Мт 26,36–46). Пізніше, коли вже віддасть Своє Тіло за нас, Ісус зійде на гору, щоб у єдності з Отцем послати Своїх учнів по цілому світі, обіцяючи, що буде з ними завжди.

24. Човен уже був багато стадій від землі; його кидали хвилі, бо дув супротивний вітер.

На Галилейському озері раптові бурі виникали неочікувано. Цей вірш, у якому йдеться про становище човна що опинився в небезпеці без Ісуса в ньому, міг би завершитися 32-м віршем, коли небезпека минає в момент, коли Ісус і Петро входять до човна. Однак епізод із Петром спрямовує наш погляд на в. 33, який є кульмінаційним віршем перикопи. Тут ідеться не лише про припинення небезпеки, загрози життю учнів, не йдеться про вихід із біди, а про досвід віри, розпізнавання Бога, Який присутній і спасає.

25. У четверту сторожу ночі Ісус попрямував до них, ідучи по морю.

У Старому Завіті Мойсей, Ісус Навин, Ілля та Єлисей — усі вони чинили чуда, пов’язані з водою: розділяли море або води Йордану. Однак у Старому Завіті лише Бог міг ходити по поверхні води. Ісус являється Своїм учням у надприродний спосіб. Перевищуючи обмеження людської природи, Він показав Свою владу над природою, над усім створеним. Він чинить те, що може чинити лише Сам Бог (Йов 9,8; 38,16). Це глибока ніч, однак вона є прелюдією нового сонця, провіщає нову дійсність, яка надходить. Саме в цю годину, посеред ночі, Бог втручався, щоб визволити Свій народ (див. Вих 14,24; Пс 46,6; Іс 17,14). Це також буде година воскресіння Ісуса (28,1).

Тепер Воскреслий іде по воді, тобто смерть більше не має над Ним влади, бо води у Святому Письмі є образом смерті, безодні. Не бути поглинутим безоднею — це нездійсненна мрія кожної людини, це вихід за межі того, що є реальним, вихід за межі дійсності, яку людина добре знає. Діянням ночі є самотність, віддаленість, труднощі, мука, тривога, жах і занепад. Ходіння по воді в цьому уривку повторюється чотири рази (вв. 25,26,28,29), і щоразу з’являється тоді, коли учень покликаний діяти згідно зі словом свого Господа.

26. А учні, побачивши, що Він іде по морю, жахнулися, кажучи, що це привид, і зі страху закричали.

Віра в духів або безтілесні привиди була поширеною серед простого народу того часу, хоча сама ідея духів суперечила широко поширеному юдейському вченню про воскресіння померлих.

Учні боролися із зустрічним вітром, перед цим пережили сповнений вражень день, а тепер — безсонну ніч. Уночі (між 3-ю та 6-ю годиною), посеред озера вони справді були нажахані, побачивши когось, хто йшов у їхньому напрямку. Їх охоплює якийсь особливий внутрішній жах, адже ходіння по воді — це щось надмірне, неможливе і божественне! Коли в людині вирують емоції, страх і переляк, вона перетворює власні фантазії на дійсність, а дійсність — на фантазії. Учням навіть не спадало на думку, що це міг бути Ісус. Їхній погляд був надто людським, до того ж вони вірили в духів (Лк 24,37). Так само пізніше вони думали, побачивши воскреслого Господа, Який переміг сили смерті, представлені тут хвилями озера (Лк 24,37).

27. Зараз же сказав їм Ісус: «Відваги, це Я, не бійтеся!»

Присутність Ісуса усунула страх (9,2.22). У вислові «ego eimi» = «Я Є» Ісус виявляє Свою ідентичність (Вих 3,14) і являє Божу силу (Мк 14,62; Лк 24,39; Йн 8,58; 18,5–6) (хоча цей вислів так само може означати: «це Я»). Страх народжується з маловір’я (8,26; 9,22). Натомість віра — це відвага вірити й сміливість перед тим, що неможливе, — неможливе для людини, але не для Бога. Той, Хто йде по воді, — не привид, а «Я Є», Сам Ісус. «Я Є» повертає нас до об’явлення Бога під час Виходу. Отже, спасіння через воду — не якась ілюзія: воно є страхом, у якому те, що здається їм їхньою ілюзією, перетворюється на Божу дійсність. Страх долається вірою.

28. Петро, озвавшись до Нього, сказав: «Господи, коли це Ти, накажи, щоб я пройшов до Тебе по воді!»

Петро, здається, хоче ще одного підтвердження, що це справді Ісус. Він просить про знак. Це випробування, чи справді це Ісус, Єшуа — Бог, Який спасає. Чи буду я врятований, чи піду за Його Словом до Нього, ступаючи, як Він, по безодні. Прохання про підтвердження лунає із сумніву: «Коли це Ти». Слово, яке виражає цей сумнів, є словом Божим, якщо допомагає відкритися на те, що неможливе.

29. Він же сказав: «Іди!» І, вийшовши з човна, Петро пішов по воді, і йшов до Ісуса.

Однак Петро готовий ризикнути, вийти з човна й вирушити на малоприємну прогулянку по бурхливих хвилях посеред сильного вітру (в. 24). Петро наражається на ризик віри у Слово: elthe = «іди».

«Іди» — це остаточний заклик: на Його слово ми покликані йти до Нього, як Він і разом із Ним, по водах безодні. Петро, слухняний Господеві, зміг зробити те, що робив Ісус. Він мусив довіритися воді, яка була за межами човна (віра і хрещення є особистим досвідом, який вводить у човен). Смерть неможливо перемогти інакше, як лише довірившись (передавши себе) Ісусові у власній смерті.

30. Та, побачивши, що вітер сильний, злякався, почав тонути і закричав, гукаючи: «Господи, спаси мене!»

Супротивний вітер лякає Петра. Якщо він дивиться на Ісуса — іде; якщо дивиться на свої страхи — тоне. Страх, який змушує людину потопати, є тим місцем, у якому Господь закликає нас до більшої віри: або ми відкриємося на неї, або на нас обрушаться мука і відчай. Тому: «Очі мої завжди до Господа, Він бо звільнить від сіті мої ноги» (Пс 25,15).

«Почав тонути» — у човні, який ішов на дно, Ісус спав (8,25). Тепер Він іде по воді саме тому, що Сам пішов на дно — спокійний і безтурботний, як дитина на руках своєї матері (Пс 131,2): «Отче, у Твої руки передаю свій дух!» (Лк 23,46).

«Господи, спаси мене» — коли Петро почав тонути, він кликав до Ісуса = Бог спасає (пор. 8,25). Зрештою, усім було дане те Ім’я, в якому кожній людині дарується спасіння (Діян 2,21; 4,12).

31. І зараз Ісус, простягнувши руку, схопив його та й каже йому: «Маловірний, чому ти засумнівався?»

Петро не залишився сам зі своєю слабкістю. Ісус простягнув руку — простягнута рука вказує на втручання Самого Бога, Який хапає і рятує з великих вод того, хто Його кличе.

«Маловірний» — віра є, але вона мала, недостатня перед лицем таких важких випробувань, як це. Дорога довіри до Господа і пізнання Його триває все життя.

32. Коли вони увійшли до човна, вітер стих.

Тиша є знаком Божої присутності. Після бурі, землетрусу, вогню настав тихий лагідний подув, у якому Ілля зустрів Яхве, Який проходив повз нього (1 Цар 19,12).

Спокій огортає човен лише тоді, коли кожен особисто переживе досвід хрещення, який полягає в тому, щоб слухати Господа, йти по воді, зійти на дно, прикликати Його Ім’я і бути врятованим. Лише тоді в човні ми розпізнаємо Господа і житимемо Його поживою, бо перейшли від смерті до життя, оскільки любимо братів (1 Йн 3,14).

33. А ті, які були в човні, поклонилися Йому, кажучи: «Ти насправді є Божий Син!».

Тепер відбувається визнання віри, до якого готував попередній епізод помноження хліба, а тепер його очистив досвід страху під час бурі на озері. Учні розпізнали в Ісусі не лише пророка, могутнього словом і ділом, але переконалися, що «а ось тут – більше, ніж Йона! », бо Він має божественну владу над силами природи.

«Ти насправді є Син Божий» — це передвістя визнання віри з Мт 16,16. Люди вважають Ісуса пророком або кимось великим. Учні «бачать» більше — вони відкрилися на об’явлення, яке Отець дарував їм у Сині, в Ісусі.

Продовжуй читати, поки не знайдеш фрагмент, який доторкає тебе. Затримайся на ньому.

MEDITATIO (повторювання)

Сумнів — це половина шляху між невірою та вірою, і кожен мусить його пережити. Для свідомої та зрілої віри необхідно, щоб невіруючий сумнівався у своїй невірі, а віруючий — у своїй вірі. Сліпий догматизм загороджує шлях до досягнення істини. Коли сумнів досягає вершини, він приводить кожного до крику про допомогу, незалежно від того, віруючий він чи ні.

Петро представляє кожного з нас і всю Церкву: коли ми спрямовуємо очі на Господа і на Його заклик, маємо надію і здатні йти вперед; коли дивимося на наші труднощі, починаємо боятися і тонемо. Попри це, у серці залишається крик: «Господи, спаси мене!». Цей досвід невіддільно супроводжує народження віри. Переживаючи спасіння, отримане від Господа, ми пізнаємо Господа і відкриваємо Його мир.

Сам факт визнання віри, яке тут зробив Петро, не заважає тому, що трохи пізніше він не зрозуміє цього і заперечить це, таким чином щоразу переживаючи дедалі більше і глибше, чим є спасіння. Це перше визнання пасхальної віри. Учень Христа також зможе йти по водах смерті, бо Дух Воскреслого Господа, Якого він має, дозволить йому жити й помирати, йдучи так, як ішов Він, тією самою дорогою і в той самий спосіб.

ORATIO (молитва) і CONTEMPLATIO (перебування в присутності Бога)

Чи думаю я про свої стосунки з Господом як Його учень? Бути слугою, другом, Божою дитиною, навіть нареченим чи нареченою Ісуса — це має інше значення і передбачає інший тип стосунків, ніж бути Його учнем. Марія, хоча була Матір’ю, була Ученицею Ісуса. Вона також мала «свій» процес формування, завдяки якому стала не лише Матір’ю Ісуса, а в Йоані — нашою Матір’ю, Матір’ю Церкви.

Чи переживав я «ходіння по водах смерті», тобто чи міг я жити й любити іншого там, де по-людськи це неможливо, дозволяючи, наприклад, недолікам ближнього нищити мене, не чинячи нікому жодного насильства, не застосовуючи сили?

Як я реагую на досвіди, які випробовують мою віру? Чи стають вони для мене нагодою для нового, глибшого пізнання Господа та сили Його воскресіння? А може, я все ж таки волію ситуації, в яких панує ентузіазм після випрошеного чуда чи вислуханого прохання, і такого Ісуса хочу «затримати» для себе.

Коли тобі забракне слів у молитві, перебувай усім собою перед Господом без слів.

ACTIO (дія)

Чи через цей фрагмент, над яким ти розважав, Бог спонукає тебе в серці до конкретних дій? Якщо так, то яких? Запитуй себе:
„Що я маю зробити? Як це зробити? Коли це зробити?”

Я ще раз перегляну ті ситуації, яких боюся і до яких не хочу повертатися в пам’яті або навіть бунтую проти них і… хочу втекти. Варто ще раз уважно до них придивитися. Можливо, це спокуса дивитися лише на себе й жаліти себе, а не дивитися на Господа, Який Є.

Підготував: о. Роберт Мушинський, Люблін