Ханаанянка почала благати (бр. Раньєро Канталамесса)

Цю євангельську сторінку, яку сьогодні пропонує нам літургія, можна озаглавити так: «Як одна жінка перемогла Ісуса своєю вірою».

Пригляньмося уважніше до перебігу цієї події. Під час тієї самої подорожі, коли Ісус помножив хліб і ходив по воді, Він прибув у околиці Тиру й Сидону, тобто на землі, заселені поганами. (Сьогодні Тир і Сидон розташовані на території Лівану). Назустріч Йому вийшла ханаанянка, тобто жінка з народу, який населяв Палестину до того, як її завоювали юдеї. Коротко кажучи, поганка.

Вона почала благати: «Помилуй мене, Господи, Сину Давида! Моя донька тяжко одержима бісом»  І ось перший холодний душ. Ісус, як написано, «не відповів їй ані слова». Навіть апостоли заступилися за неї, але не через співчуття до цієї жінки, а тому, що вона йшла за ними. «Вислухай її, – казали вони Йому. – Хіба не чуєш, як вона кричить нам услід?» Друга виразна відмова Ісуса: 

«Я посланий тільки до за­гиблих овець з дому Ізраїля».

Моя місія, хотів сказати Ісус, спрямована насамперед до народу Ізраїлю, і саме він, навернувшись і прийнявши Царство, понесе Євангеліє язичникам.

Що зробили б ми в такій ситуації? Напевно, відійшли б ображені й згіршені, бурмочучи собі під ніс: «Хіба так поводиться той, хто називає себе другом бідних і стражденних?»

Але ханаанянка так не вчинила. Вона була цілковитою протилежністю до вразливої людини, яка ображається через будь-яку дрібницю.  Що вона зробила? Підійшла до Нього, впала перед Ним навколішки й благала: «Господи, допоможи мені!»

Відмова змусила її благати ще наполегливіше, не відступаючи. Третя сувора відповідь:

«Недобре брати хліб дітей і кидати щенятам».

Дітьми є нащадки Авраама, щенятами – погани. Після такої відповіді кожен відійшов би обурений. Але не ханаанянка. З кожним рядком Євангелія вона постає дедалі величнішою. Вона ніби бере участь у змаганні зі стрибків у висоту. Чи доводилося вам колись спостерігати такі змагання? Після кожного вдалого стрибка планку піднімають на кілька сантиметрів, доки спортсменам вдається долати все нові висоти. Подібне відбувається і у вірі. Після кожної труднощі, яку ми здолали, Бог іноді піднімає планку, тобто збільшує вимоги, очікує від нас ще важчого акту віри. Саме так Ісус учинив із цією жінкою.

І ось завершальний стрибок ханаанянки: «Так, Господи, але й щенята їдять крихти, які падають зі столу їхніх панів».

Ісус, який досі стримувався з великими труднощами, нарешті не витримав і вигукнув, сповнений радості, немов уболівальник після стрибка свого улюбленого спортсмена, який щойно встановив світовий рекорд:

«О жінко, велика твоя віра! Нехай буде так, як ти хочеш».

«І видужала її дочка, – зауважує євангеліст, – тієї ж миті». Але що сталося ще? Відбулося інше чудо, незрівнянно більше за оздоровлення дочки. Ця жінка увірувала, стала однією з перших віруючих, що прийшли з поганства. Провісницею християнської віри. Нашою праматір’ю.

Якби Ісус вислухав її після першого прохання, усе, що отримала б ця жінка, було б визволення дочки. В її житті було б однією проблемою менше. На цьому все й закінчилося б, а згодом і мати, і дочка померли б, не залишивши по собі жодного сліду. Натомість її віра зросла й очистилася настільки, що Ісус видав останній вигук захоплення.

У Євангелії Ісус був шукачем віри, завзятішим за будь-якого шукача золота. За свого життя Він ходив немов із прихованим термометром, яким вимірював віру того, хто наближався до Нього. Двічі Його термометр був близький до того, щоб тріснути. Один раз — саме під час зустрічі з ханаанянкою, другий — під час розмови з римським сотником, коли Ісус вигукнув:  «Ні в кого в Ізраїлі не знайшов Я такої великої віри!»

Як багато навчає нас ця проста євангельська історія! Однією з найглибших причин страждання для віруючої людини є невислухані молитви. Ми молилися про щось тижнями, місяцями, а можливо, навіть роками. І нічого. Бог, здається, глухий. А ханаанянка тут, поруч із нами, поставлена в роль наставниці та вчительки витривалості в молитві. Вона буквально втілила в життя слова, яких сама не знала, але які читаємо в Ісаї: «Ви, що пригадуєте все Господеві, нема для вас спочинку. Не давайте йому спокою» (Іс. 62, 6-7).

Вона не давала Ісусові спокою. Той, хто спостерігав би за поведінкою Ісуса та за Його словами до цієї бідної, розпачливої жінки, не міг би не побачити в них нечулості й черствості серця.  Як можна так поводитися зі стурбованою матір’ю? Та тепер ми знаємо, що приховувало Ісусове серце; знаємо, чому Він так чинив. Йому боліло, коли доводилося відмовляти. Він боявся, що вона втомиться і відступить. Він знав, що надто натягнута струна може урватися. Адже Бог також стоїть перед таємницею людської свободи, яка, як сказав Шарль Пеґі, породжує в Ньому надію.

Ісус мав надію. Саме тому наприкінці Він виявив стільки радості. Наче перемогли обоє.

Отже, Бог вислуховує навіть тоді, коли… не вислуховує. Відсутність відповіді вже сама собою є Його допомогою. Відкладаючи відповідь, Бог чинить так, що наше прагнення зростає, предмет нашої молитви стає піднесенішим, ми переходимо від матеріального до духовного, від тимчасового до вічного, від малого до великого. І тоді Він може дати нам набагато більше, ніж те, про що ми просили Його на початку.

Часто, коли ми починаємо молитися, то нагадуємо селянина, про якого розповідає один давній автор. Він отримав звістку, що його прийме сам король. Це була найбільша нагода в його житті: він зможе особисто представити своє прохання, попросити про все, що захоче, будучи певним, що буде вислуханий. Нарешті настав призначений день. Той добрий чоловік, неймовірно схвильований, постав перед обличчям короля. І про що ж він попросив? Про центнер гною для свого поля! Це було все, про що він спромігся подумати. Ми, як я вже казав, часто поводимося так само щодо Бога. Те, про що ми Його просимо, порівняно з тим, про що могли б просити, є лише таким центнером добрива: дрібними речами, що служать недовго і які часом можуть навіть завдати нам шкоди.

Маємо пам’ятати про цю ханаанянку. Небагато євангельських сторінок мають таку відповідність у житті християнина, як ця. Та жінка стала дочкою Авраама, тому що зробила те саме, що й Авраам: повірила. Вона залишилася безіменною, не належить до тих осіб, яких Євангеліє немовби «канонізувало», як Марту, Марію чи інших жінок. Можливо, це навіть краще, що сталося саме так, бо вона може залишатися символом, відкритим для всіх. Усі ми можемо і повинні бути ханаанянкою.

Чи знаєте ви, хто найбільше захоплювався цією ханаанянкою? Святий Августин. Він присвятив їй три свої проповіді й ніколи не забував про неї, коли говорив про необхідність наполегливої, витривалої молитви. Можливо, ця жінка нагадувала йому його матір Моніку. Вона також роками «йшла» за Господом, плачучи й благаючи Його про навернення свого сина. Її не знеохочувала жодна відмова. Вона пішла за сином аж до Мілана. І дочекалася, адже він став не лише християнином, але й єпископом, святим і Вчителем Церкви. В одній зі своїх проповідей Августин нагадує слова Христа:

«Просіть – і дасться вам; шукайте – і знайдете; стукайте – і відчинять вам».

І завершує так: «Так учинила ханаанянка. Просила, шукала, стукала у двері й одержала. Наслідуймо її приклад, і нам відчинять».