Фарисей і митар – це я! Два в одному (бр. Ян Каня)

З Євангелії від святого Луки:

Ісус розповів притчу для тих, хто був певний у своїй праведності, а на інших дивився з погордою. Двоє людей прийшли до храму помолитися: один фарисей, а другий – митар. Фарисей, ставши, так молився у своїй душі: «Боже, дякую Тобі, що я не такий, як інші люди: грабіжники, несправедливі, перелюбники або навіть як цей митар. Я постую двічі на тиждень, даю десятину з усього, що набуваю». А митар, стоячи здалеку, не смів і очей звести до неба, але бив себе в груди й говорив: «Боже, будь милостивий до мене, грішника». Кажу вам: цей повернувся додому виправданим, а не той. Бо кожен, хто звеличує себе, буде принижений, а хто принижує себе, буде звеличений.

Це слово Христа, сказане дві тисячі років тому. Двоє людей приходять до храму, бо храм – це місце зустрічі з Богом. Це привілейоване місце, місце молитви. Саме тому вони туди йдуть. Якби перенести цю Євангелію в наші часи, то, ймовірно, ані один, ані другий не прийшли б до храму. Вони залишилися б удома, бо навіщо ходити до храму? Фарисей подумав би: «Я і так у порядку. Навіщо мені ходити до храму? Там одні дивні люди. Модники, які хочуть покрасуватися. Ті, хто колись були далеко від Церкви, донощики, партійні секретарі, а тепер сидять у перших лавах. Навіщо мені це? Я і вдома можу поговорити з Богом». Можливо, митар подумав би так само: «Навіщо мені йти до храму? Люди там думають про мене так само, як той фарисей. Вони зневажають мене, не дають мені шансу. То навіщо? Я не підходжу для цього товариства».

Може, сьогодні така притча навіть не відбулася б, бо ніхто просто не прийшов би до храму. Або, можливо, був би інший сценарій. Можливо, вони все ж прийшли б, але помінялися б місцями. Фарисей став би позаду, а митар – попереду. Фарисей сховався б у глибині храму, бо знає, що Христос викривав фарисеїв, і не хотів би привертати увагу. Він би стояв у кінці, під хорами, і спостерігав за іншими: «О, дивіться, ось ці фарисеї, які пішли вперед, це грішники». А може, митар мав би душу фарисея і думав би: «Я стою тут, позаду, бо це моє місце. Я грішний, слабкий, але я це знаю. Мої гріхи відомі всім, але я не гірший за інших. Ті, хто йдуть уперед, – це лицеміри, святенники, дивні люди».

Або, навпаки, фарисей міг би сьогодні стати митарем, бити себе в груди і стояти перед кивотом, не думаючи про те, що скажуть люди. Адже сьогодні перші лавки храмів здебільшого порожні. Можливо, він підійшов би до них і сказав: «Я не гідний тут стояти. Я взагалі не гідний прийти до цього храму, а все ж я тут. Господи Боже, змилуйся наді мною, грішником».

Можна придумати різні сценарії, тому що цей фарисей і митар – це, мабуть, ми самі. Ми – якась дивна суміш обох особистостей, обох постатей. Трохи від одного, трохи від іншого. Грішник у кожному з нас. Залежно від ситуації, ми перекидаємо провину на інших, виправдовуємо себе, поводимося так чи інакше. Ось у чому краса цієї притчі, яку розповідає Ісус: ми можемо впізнати себе в цих постатях, як у дзеркалі. Де я є зараз?

Можна подумати, що подібним був Давид. Давид, який також мав у собі щось від фарисея. Але в доброму сенсі цього слова. Він, як і фарисей, добре почав – розпочав свою молитву з подяки, з прекрасної молитви. «Боже, дякую Тобі, я Тобі вдячний, будь прославлений». Але далі зміст молитви змінився: він почав хвалитися, вихваляти себе перед Богом, а по суті – молитися до самого себе. Ця молитва насправді не залишила місця, де він стояв. Вона не вийшла за межі храму. Вона не сягнула неба, а залишилася при ньому. Лише згодом він відкрив своє серце Богові. Але початок молитви був дійсно красивим.

Це нагадує псалом Давида, 139-й, де він пише чудові слова: «Славлю Тебе і дякую Тобі, бо я дивно створений, дивовижні діла Твої, і душа моя добре це знає». Він дивиться на себе не з почуттям зверхності, гордості чи зарозумілості, а вміє побачити красу Божого творіння, яким є він сам, і відносить цю красу до Бога. «Ти мене так створив. Я не був для Тебе таємницею, коли в потаємному формувався, коли тканий був у глибинах землі». Він чітко говорить, що тим, ким є, він не завдячує собі. Це Бог дав йому життя. Бог піклувався про нього, ще коли він був у лоні матері, ще коли мати навіть не знала про його існування, а Бог уже про нього дбав. І тому Давид сповнений вдячності Богові.

Але цей самий Давид згодом стає і тим митарем із притчі. Бо він розуміє, що є грішником – і великим грішником. Його знаменита молитва – псалом 51, який сьогодні є покаянним. «Помилуй мене, Боже, по великій милості Твоїй, і по безмежній доброті Твоїй зітри мою провину. Обмий мене повністю від моєї провини, очисти мене від мого гріха». За традицією, цей псалом Давид склав після гріха з Вірсавією. Він усвідомлює свій гріх, має ту саму поставу митаря: не сміє звести очей до неба, б’є себе в груди: «Боже, будь милостивий до мене, грішника». 

Це той самий Давид. З одного боку – він чудовий, бо усвідомлює велич Божого творіння. А з іншого боку – він убогий грішник. І це також переплетене в кожному з нас. З одного боку, ми маємо бути вдячні Богові за те, що Він творить. Щоб ми могли дійсно дякувати, а не нарікати: «Господи, мені цього бракує, те в моєму житті не склалося, я сам усе зіпсував, але ж і Ти мене таким створив, інші мають краще». 

У Давида цього нема. Він сповнений вдячності. А з іншого боку – він усвідомлює всю свою слабкість. Ми маємо бути як ті грішники, що б’ють себе в груди. І не для того, щоб використати слова Христа як якийсь ключ: «Хто підноситься, буде принижений, а хто принижується, буде піднесений». Це не для того, щоб ми тепер навмисне себе принижували, щоб упадати в землю, аби бути потім піднесеними. Не для того, щоб погано про себе думати, говорити, щоб щось за це отримати. У Давида і митаря ця покора йде зсередини, із глибини їхнього серця. Це усвідомлення правди про себе, усвідомлення свого гріха, який не є абстрактним. Це конкретний гріх. Це конкретна людина, з якою він згрішив. Це конкретна людина, яку він убив. Це не просто слова: «Я грішник». Це конкретні гріхи. 

Можна говорити: «Я найбільший грішник». Але коли приходить час сповіді, людина не знає, що сказати. «Я грішник» – але ніби якийсь невиразний, порожній, безконкретний. Це слово кличе нас до правди про себе, до постійного ставання перед Богом, до молитви: і подячної, і покаянної, і прохальної. До тієї молитви, яка досягає Бога. До тієї щирої молитви серця. До тієї молитви, яка єднає нас із нашим Творцем.

Нехай це дарує нам Той, хто нас благословляє – Отець, і Син, і Святий Дух. Амінь.