Трійця – таємниця, близька нам (бр. Раньєро Канталамесса)
Благодать Господа Ісуса Христа, любов Бога і сопричастя Святого Духа – з усіма вами.
Це привітання, яке святий Павло звертає до християн у Коринті у другому читанні урочистості Пресвятої Трійці, є також привітанням, з яким я звертаюся до вас. Воно має тринітарний характер, адже згадує три Божественні Особи: Отця (Бога), Сина — Ісуса Христа і Святого Духа.
Християнське життя протікає під знаком і в присутності Трійці. На початку життя ми були охрещені в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Наприкінці ж — якщо матимемо благодать християнської смерті — біля нашого ложа прозвучать слова:
«Покинь цей світ, душе християнська,
в ім’я Отця Всемогутнього, що тебе сотворив,
в ім’я Ісуса Христа – Сина Бога Живого, що страждав за тебе,
в ім’я Святого Духа, що був зісланий на тебе».
Між цими двома крайніми моментами є й інші миті — так звані моменти переходу, — які для християнина позначені призиванням Пресвятої Трійці. Саме в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа молодята укладають шлюб та обмінюються обручками, а священники приймають рукоположення від єпископа. Колись в ім’я Трійці укладали договори, проголошували судові вироки, розпочинали кожен важливий акт цивільного й релігійного життя.
Трійця є лоно́м, у якому ми були зачаті, бо Бог вибрав нас перед створенням світу, щоб ми були Його дітьми, уподібненими до Його Сина (пор. Еф 1, 4). Вона є також пристанню, до якої ми всі прямуємо. Трійця — це океан миру, з якого все бере початок і до якого все прямує.
Отже, неправдою є, що Трійця — це лише таємниця з минулого, яка не має значення для щоденного життя. Навпаки. Це три Особи, які є нам найближчими в житті: вони не поза нами — як, скажімо, чоловік чи дружина, хоч і вони нам близькі, — але перебувають у нас. Вони живуть у нас (пор. Йн 14, 23), бо ми є їхнім храмом.
Чому ж християни вірять у Трійцю? Хіба недостатньо важко повірити вже в те, що Бог існує, без того, щоб додавати ще й те, що Він є один і троїчний? І сьогодні не бракує людей, які не мали б нічого проти того, щоб оминути тему Трійці задля можливості вести діалог з юдеями та мусульманами, які визнають віру в абсолютно єдиного Бога.
Відповідь така: християни вірять, що Бог є Трійцею, тому що вірять, що Бог є любов’ю. Саме Ісусове об’явлення Бога як любові змусило визнати Трійцю. Вона не є якимось людським витвором. Я не стверджую, що можу пояснити вам, у чому полягає таємниця Трійці (адже її неможливо раціонально пояснити саме тому, що вона не є продуктом людського розуму), але переконаний, що зумію показати вам, що природно, щоб християнський Бог був єдиний і троїчний. Бо Він не може таким не бути.
Святе Письмо говорить: «Бог є любов». Отже, очевидно, що якщо Він є любов’ю, то мусить когось любити. Адже не існує любові в порожнечу, любові, не спрямованої ні на кого. Тож поставмо собі запитання: кого любить Бог, щоб можна було назвати Його любов’ю? Перша відповідь, яка спадає на думку, така: людей. Але люди, як знаємо, існують лише кілька мільйонів років. Тож кого Бог любив раніше, якщо Його називають любов’ю? Він не міг стати любов’ю в якийсь момент, бо Бог не змінюється. Інша відповідь: Він любив космос, всесвіт. Але всесвіт існує лише кілька мільярдів років. А перед ним — кого Бог любив, щоб мати підставу називати Себе любов’ю? Не можемо сказати, що Він любив самого Себе, бо любов до самого себе — це не любов, а егоїзм, або, як кажуть психологи, — нарцисизм.
Ось відповідь християнського об’явлення, яке Церква прийняла й пояснює. Бог був любов’ю в Самому Собі ще перед часом, тому що споконвіку має в Собі Сина — Слово, Якого любить безмежною любов’ю, тобто у Святому Дусі. Адже в кожній любові присутні три реальності або три суб’єкти: той, хто любить; той, кого люблять; і любов, яка їх єднає.
Бог християн єдиний і троїчний, бо є спільнотою любові. У любові примирюються єдність і множинність: любов створює єдність у різноманітті — намірів, думок, прагнень; різноманітті осіб, характерів, а серед людей — навіть статі.
Богослов’я використало поняття «природа», щоб вказати на єдність Бога, і поняття «особа», щоб показати відмінності. Тому ми говоримо, що наш Бог — єдиний Бог у трьох Особах. Християнське вчення про Трійцю не є кроком назад, не є компромісом між монотеїзмом і політеїзмом. Навпаки — це крок уперед, і лише Бог міг дати людському розуму силу його зробити.
Це допомагає нам також побачити глибоку суперечність сучасного атеїзму. (Послухайте мене ще трохи — це не буде складно). Згідно з Марксом і, загалом, багатьма сучасними атеїстами, Бог є лише людською проєкцією: не Бог створив людину на Свій образ, а людина створила Бога на свій. Інакше кажучи, за словом «Бог» ховається лише ідея — те, що людина думає про саму себе, подібно до того, як хтось приймає власне відображення у струмку за іншу особу.
Усе це могло б бути правдою щодо будь-якого бога, але не щодо Бога християнського. Бо чому людина мала б розділяти себе на три Особи — Отця, Сина і Святого Духа, — якби Бог був лише проєкцією самої людини? Уже саме вчення про Трійцю є найкращою протиотрутою проти сучасного атеїзму.
Те, про що я говорив, здалося вам надто складним? Ви нічого не зрозуміли? Не хвилюйтеся. Коли ми стоїмо на березі озера чи моря і хочемо дізнатися, що є на іншому березі, то найважливіше не напружувати зір і не вдивлятися в горизонт, а сісти в човен, який пливе на той берег. Так само і щодо Трійці: найважливіше не спекулювати над Її таємницею, а перебувати у вірі Церкви, яка є човном, що дозволяє дістатися до Трійці.
Перейдімо тепер до більш практичних роздумів. Трійця є взірцем кожної людської спільноти — від найпростішої і найосновнішої, якою є родина, аж до Вселенської Церкви.
Погляньмо ж, чого може навчитися родина від цього тринітарного взірця. Якщо уважно читатимемо Новий Завіт, у якому Трійця відкриває Себе, помітимо певне правило: жодна з трьох Божественних Осіб не говорить про себе, але про іншу; не зосереджує увагу на собі, а спрямовує її на іншу Особу.
Кожного разу, коли Бог Отець говорить у Євангелії, робить це, щоб об’явити щось про Сина:
«Це Син Мій улюблений, Його слухайте»
або
«І прославив, — і знову прославлю!»
Ісус, зі свого боку, говорить про Отця. Святий Дух же, коли приходить у серце віруючого, не починає від проголошення Свого імені. Його ім’я по‑єврейськи — Ruah. Але Він не вчить нас говорити «Руах», а «Авва» — тобто звертатися до Отця; і «Мараната», що є зверненням до Христа і означає: «Господи, прийди!»
Подумайте, які плоди принесла б така постава, якби її перенести у сімейне життя. Батько, який не шукає підтвердження власної влади, а підкреслює авторитет мами. Мама, яка, перш ніж навчити дитину говорити «мама» чи «матуся», навчала б її говорити «тато». Бо таким є закон любові! Марія показує, що чудово його зрозуміла. Коли вона звертається до Ісуса після того, як Його знайшли в храмі, каже:
«Ось Твій батько і я, охоплені болем, шукали Тебе»
Вона ставить біль чоловіка перед своїм: «Твій батько і я», а не «я і Твій батько».
Здається, це дрібниця — але скільки всього могло б змінитися, якби така постава була в наших родинах і спільнотах! Вони стали б справжнім віддзеркаленням Трійці на землі, місцями, де основним законом була б любов — малими раями тут, на землі.
Я сказав на початку, що Трійця супроводжує нас упродовж усього життя. Є маленький знак, який нагадує нам про цю присутність і допомагає встановлювати з Нею зв’язок — це знак хреста. У цьому знаку через наш жест ми згадуємо страждання і смерть Христа, а словами: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» — визнаємо Трійцю.
Нам потрібно заново відкрити красу і силу цього простого жесту. Кожного разу, коли ми побожно чинимо знак хреста, ми віддаємо себе під опіку Трійці, просимо Її захисту від внутрішніх і зовнішніх небезпек, оживляємо нашу віру. Через знак хреста звершувалися чуда.
Який же прекрасний вигляд мають батько чи мама, які навчають дитину знаку хреста. Цей знак оберігатиме її навіть тоді, коли нас самих уже не буде поруч, щоб накреслити його на її чолі — серед тисяч небезпек, що підстерігають молодих людей у сучасному світі.
Тож завершімо, якщо хочемо, прекрасним знаком хреста:
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.