Ти є Петро! (бр. Раньєро Канталамесса)

У центрі Євангелія звучать урочисті слова Христа:

«Ти є Петро – скеля; і на цій скелі Я збудую свою Церкву».

Скільки ж змісту приховано в цьому простому вислові: «свою Церкву»! Насамперед Ісус говорить: свою Церкву, а не свої Церкви. Він задумав і захотів одну Церкву, Церкву єдину. Він не прийшов, щоб заснувати безліч незалежних Церков або, що ще гірше, Церков, які суперничають і борються між собою. Дякувати Богові, ми живемо в часи, коли поділи між Церквами вже не сприймають як щось, із чим треба змиритися, а вбачають у них згіршення і гріх, які потрібно подолати. Сьогоднішнє свято дає нам нагоду зробити крок уперед на шляху до єдності. 

Сьогоднішнє Євангеліє розповідає про передачу Петрові ключів. Саме на ньому католицька традиція ґрунтувала своє розуміння влади Папи над усією Церквою. Що ж про це думати? Чи є першість Папи перешкодою на шляху до єдності між християнами, чи, навпаки, найкращою допомогою для її досягнення? Спершу розгляньмо основні аспекти цього питання.

Коли Ісус уперше зустрів Симона, Він змінив йому ім’я, кажучи: «Ти – Симон, син Йони; ти будеш називатися Кифа» – що в перекладі означає Петро». (Йн 1, 42). 

Насправді слово «Кифа» дослівно означає «скеля», «опока». У наших мовах, однак, на відміну від арамейської, немає чоловічого імені зі значенням «скеля», тому це ім’я передають як Петро.

Як бачимо, Ісус від самого початку мав чіткий задум щодо цього учня. Він відкрив його саме в сьогоднішньому Євангелії. У відповідь на визнання віри Петра («Ти є Христос, Син Бога Живого») Ісус проголосив:

«Ти є Петро — скеля, і на цій скелі Я збудую свою Церкву,  і брами аду не здолають її. Я дам тобі ключі Царства Небесного: і те, що ти зв’яжеш на землі, буде зв’язане на небесах; і те, що розв’яжеш на землі, буде розв’язане на небесах».

Після воскресіння Ісус справді наділив Петра першістю, яку раніше йому пообіцяв, тричі доручивши йому: «Паси вівці Мої» (Йн 21, 15–17). Уже Євангеліє, а ще виразніше Діяння Апостолів показують Петра, який здійснює владу, довірену йому Христом. Саме він зазвичай бере слово; саме до нього звертаються всі інші. Його роль речника всієї Церкви в усьому Новому Завіті не викликає жодних сумнівів.

Хтось може запитати: яку ж роль у всьому цьому відіграє Папа? Ось відповідь католицької теології. Якщо Петро є фундаментом і скелею Церкви, то доки існує Церква, доти повинен існувати й фундамент. Неможливо, щоб такі надзвичайні повноваження стосувалися лише двадцяти чи тридцяти років існування Церкви й припинилися разом зі смертю апостола. Тому завдання Петра переходить до його наступників. А оскільки Петро загинув як єпископ Рима, то саме єпископ цього міста є його наступником у служінні пастиря овець і має «утверджувати своїх братів» (Лк 22, 32), хоча цей зв’язок між Петром і Римом стосується вже пізніших подій і не був безпосередньо закладений у словах Христа.

Упродовж першого тисячоліття Петровий уряд визнавався всіма Церквами, хоча на Сході й Заході його розуміли по-різному. Проблеми та поділи виникли вже в тисячолітті, яке щойно завершилося. Сьогодні й ми, католики, визнаємо, що вони постали не лише з вини інших — так званих схизматиків. Першість, установлена Христом, як і все, що довірене людським рукам, здійснювалася то краще, то гірше. З духовною владою поступово, під впливом складних історичних обставин, змішалася влада політична й світська, а разом із нею прийшли й серйозні зловживання. Саме вони, якщо й не стали безпосередньою причиною, то принаймні сприяли бунту спочатку Східних Церков на зламі тисячоліть, а згодом, у XVI столітті, — значної частини Північної Європи через протестантизм.

Папа Йоан Павло ІІ в енцикліці Ut unum sint згадав про можливість переглянути форми здійснення папського примату, щоб сприяти єдності та згоді між усіма Церквами, як це було впродовж першого тисячоліття. На цю тему в різних Церквах уже ведеться плідна дискусія. Сам Йоан Павло ІІ зробив у цьому напрямку конкретний крок, попросивши прощення у Церков-сестер, у науковців — за справу Галілея, а також у всіх, кого в минулому скривдила Католицька Церква та її Глава.

Як католики, ми можемо лише бажати, щоб шляхом навернення і примирення й надалі йшли з дедалі більшою відвагою та смиренням, особливо зміцнюючи колегіальність, яку прагнув утвердити Собор. Але потрібно дбати про те, щоб через це не постраждало служіння Петра як знак і чинник єдності Церкви. Інакше ми позбавилися б одного з найцінніших дарів, які Христос дав Своїй Церкві, і вчинили б всупереч Його ясно вираженій волі.

Думка про те, що Церкві достатньо Святого Письма і Святого Духа, Який допомагає його тлумачити, щоб жити й поширювати Євангеліє, подібна до твердження, ніби засновникам Сполучених Штатів вистачило написати конституцію та власним прикладом показати, як її слід тлумачити, і тому вони не мали потреби встановлювати жодної влади для своєї країни. Чи існували б тоді Сполучені Штати до сьогодні?

Під час численних екуменічних зустрічей (упродовж багатьох років я був членом католицької делегації з діалогу з групою протестантських Церков), спостерігаючи нескінченні поділи, що виникали поза Католицькою Церквою, я говорив собі: «Яким великим даром для нашої Церкви є визнаний Глава, влада, точка опори!». І справді прославляв Бога за Папу. Але не лише я. Часто доводилося чути від братів-некатоликів промовисті визнання на цю тему. Один із них якось сказав мені: «По суті, ви, католики, маєте щастя, що у вас є лише один непомильний Папа. У нас їх багато, і кожен непомильніший за вашого!». Коли немає чітко визначеної влади, обраної іншими у прозорий спосіб, її альтернативою часто стає влада лідерів, які обирають себе самі. Наслідки цього неважко уявити.

Колись ми, католики, розуміли єдність Церков як повернення братів-схизматиків до однієї отари й одного пастиря. Сьогодні ми дивимося на це дещо інакше: як на спільне прямування до Христа, як на спільне паломництво навернення. Лише разом із Христом і виходячи від Нього — правдивої Глави та Засновника Церкви — ми можемо віднайти первісний зміст служіння Петра. Однак ми не можемо не поставити нашим братам з інших християнських конфесій одного запитання — з усією пошаною і в дусі діалогу: «Чи може існувати видима єдність Церкви без видимого знака єдності?»

Те, що ми можемо зробити вже тепер і всі разом як католики, щоб усунути перешкоди на шляху до примирення між Церквами, — це примиритися з власною Церквою. Церкви, внутрішньо роздирані незгодою, не зможуть стати Церквами, що живуть у мирі між собою. Тут я хотів би ще раз повернутися до слів Ісуса, з яких ми розпочали: «…Я збудую свою Церкву». Займенник «свою» не лише вказує на одну Церкву, а й підкреслює, що вона належить Христові. Ісус називає Церкву Своєю. Він говорить про неї так само, як чоловік сказав би: «Моя дружина», або як кожен із нас говорить: «Моє тіло». Він ототожнює Себе з нею. Церква є найважливішим ділом Христа, усім тим, що Він прийшов звершити на землі. В устах Ісуса слово «Церква» не має жодного з тих прихованих негативних відтінків, які ми йому надали. Тому в цьому Христовому вислові звучить рішучий заклик до всіх християн — примиритися з Церквою.

У природній сім’ї існує не лише юридичне й фактичне розлучення, але й розлучення сердець. Воно настає тоді, коли чоловік і дружина, хоч і живуть під одним дахом, уже не люблять і не шанують одне одного, коли в домі постійно тривають «тихі дні» й вони завдають одне одному болю. Таке розлучення сердець трапляється значно частіше, ніж розлучення, оформлене юридично. 

Те саме можна сказати і про велику родину, якою є Церква. Існує не лише зовнішня, юридична й колективна схизма. Існує також схизма внутрішня — особиста, схизма серця. Вона виникає тоді, коли охрещена людина дивиться на Церкву відсторонено, а іноді навіть зі зневагою, постійно вказуючи на її слабкості й даючи зрозуміти, що не хоче мати з нею нічого спільного. Такі люди ніколи не кажуть: «Моя Церква», а лише: «Церква», маючи на увазі виключно Папу, єпископів і священників.

Відрікатися від Церкви — означає відрікатися від власної матері, адже саме вона народила нас у хрещенні та живить нас Таїнствами і Божим словом. «Той, хто не має Церкви за матір, не може мати Бога за Отця», — говорив святий Кипріян. Настане мить, коли єдиним, що зможе дати нам певність, буде саме усвідомлення того, що ми належимо до Церкви. Свята Тереза Авільська перед смертю зазнавала тяжких нападів і спокус від сатани. Силу витривати й потіху вона знаходила в тому, що повторювала собі: «Я — дочка Церкви!»

Навчімося й ми, за прикладом Ісуса, говорити про Церкву: «Моя Церква!» 

Це був би прекрасний плід урочистості святих апостолів Петра і Павла.