Сьогодні він, завтра я (бр. Томаш Регєвіч)

Сьогодні Господь веде з нами дуже зворушливий діалог. Не знаю, як ви слухали це слово. Після 40 днів нашої мандрівки з Христом — слухаючи Його, намагаючись тримати в руках те, з чим Він нас послав у цю подорож: піст, милостиня і молитва. Після 40 днів — на порозі Тридення, цих трьох днів, які є одним днем, однією подією, у яку Христос хоче нас ввести. Щоб ми увійшли в неї разом з Ним, аби міг перевести нас зі смерті до життя, вивести нас наново зі смерті, з неволі — до свободи. З тієї свободи, яка вже стала нашим ув’язненням. Свободи, яку ми здобували, яку багато разів переживали, але яка знову перетворилась у наш полон.

Цей діалог — це другий гімн Слуги Ягве, ці прекрасні слова Слуги: “Даремно я трудився, надаремно, нінащо витратив свої сили…” Після сорока днів — такі слова. І водночас інші — слова Христа: “Один з вас мене видасть.” Дуже зворушливий діалог. І я вірю, що ми дозволимо Христу говорити до нас. Учні, почувши це, один за одним починають питати: хто це? Про кого говорить? Інші синоптичні Євангелія передають слова учнів: “Чи не я, Господи?” “Мабуть, не я… Це, напевно, не я.”

Я думаю, це дуже глибокі слова на нашу сьогоднішню ситуацію — на всі ті різні скандали. “Чи не я?” — це наша улюблена фраза. “Це не я. Це вони. Це він. Це не я.” А Христос каже: “Один з вас.” Дуже серйозні слова — проти нашого “не я”. “Це мій брат. Це твій син. Ні, це не мій брат — це твій син. Ти його вибрав, не я.” А Христос каже: “Один з вас.” Він — твій брат.

Відповідальність. Перше, що приходить — це відповідальність один за одного. А потім — слова, які я чую: “Петре, чи життя своє за Мене віддаси? Чи готовий іти за Мною?” “Ти не можеш іти за Мною туди, куди Я йду.” Ти не здатен увійти в цю подію сьогодні. Ти можеш іти тільки таким, яким ти є сьогодні. А сьогодні ти — той, хто зречеться Мене. “Чи не я?” — Та ні, таки я. Таки я. Діалог, який Христос веде: Хто я є? Я — зрадник. Отці пустелі, коли бачили різні падіння братів, коли були скандали, говорили: “Сьогодні він, а завтра — я.”

Мене дуже зворушує одна історія з Отців пустелі: Один приймає брата, що впав. Приймає його з милосердям, а інші дивуються: “Як ти можеш це робити? Йому треба дати покуту! Його треба принизити, дати серйозне випробування! Не можна так легко приймати!” А він відповідає:
“Ти ще більше хочеш зрубати це вже зрубане дерево? Того, хто вже помер — ще хочеш кинути в пекло? Йому треба дати милосердя.”

І справді — сьогодні в цьому діалозі, який Христос веде зі мною, який ставить мене в реальність: Я — зрадник. Не “мабуть, не я”, а — “таки я”. Тому що я пов’язаний з іншим, тому що він — мій брат. Тому що я сам видаю Христа на смерть, коли кажу, що такий спосіб життя неправильний. Коли не хочу прийняти несправедливість. Коли знеохочуюсь. Коли не хочу входити в повноту Божої неволі. Коли не хочу досвідчити те, про що говорить Слуга в кінці діалогу з Богом: “Моєю допомогою є Господь. Якщо Він зі мною — що мені може загрожувати?”

Це діалог, який веде зі мною серце Христа. Перед обличчям Юди, який Його видасть, продасть — так само, як я “продаю” Христа заради спокою, через байдужість, через “це не моя справа”, через те, що не ідентифікуюсь з отим “натовпом”, з цією “зграєю”. А Христос каже: “Що маєш зробити — роби швидше.” Пам’ятаю, коли вперше мене по-справжньому вразили ці слова — саме в тому, як Христос їх промовляє. Це був коментар отця Іноченцо Гаргано, італійського камальдула. Він казав: тут Христос вириває жало смерті з того, що Юда збирається зробити. Він робить гріх Юди — його власною волею. 

Не знаю, як ми слухаємо це слово. Юда, який має Його зрадити, який домовився за 30 срібняків, збирається Його видати, щоб зробити на Христі вигідну справу — бо йому щось не підходить, бо не так собі це уявляв, бо врешті-решт злякався наслідків бути одним з Його учнів. Христос каже: “Зроби це.” Зрештою, наказує йому це зробити: “Зроби це швидко.” Я з тобою. Я дозволяю тобі це зробити щодо мене. Вже прокладає шлях повернення для Юди, шлях навернення. Тут відлунює притча про блудного сина: батько, який дозволяє синові піти, і дозволяє йому повернутися. І до старшого сина, який обурений цим фактом, Він теж звертається, теж веде діалог. Не каже: “Не знаю тебе, ти невдячний. Ти завжди був зі мною, але ніколи не оцінив того, що маєш,” — а каже: “Все моє — твоє. А твій брат, який був мертвий і ожив — чи не повинні ми радіти з цього?”

Веде діалог. Христос, який перед обличчям цієї події — з Юдою, з Петром, з усіма учнями, які Його покинуть… Марко описує це з тією білою сорочкою, яку залишає той, хто втікає нагим, — забуває про хрещення, про хрестильну сорочку — створює шлях повернення. Христос, який входить у смерть, який дозволяє себе видати, і йде туди разом з нами.

Це добра новина, яка приходить. І добра новина, яка каже: “Одного дня підеш за Мною.” Будь сьогодні собою. Не май про себе вищої думки, ніж це є насправді. Не кажи: “Хіба це я?” — бо це ти. Ти — зрадник. Але цього зрадника Я люблю. За цього зрадника Я віддаю себе на смерть. Кожного разу, коли я входжу в Євхаристію, я приходжу як той — я, зрадник, що говорить великі слова: “Господи, я готовий віддати за Тебе життя.” А Христос каже: “Ти, як тільки вийдеш звідси, залишиш Мене. Не захочеш увійти в цю подію разом зі Мною. Не захочеш жити цією динамікою, яку отримуєш в Євхаристії: Моє Тіло, віддане за тебе. Моя Кров, пролита на відпущення гріхів.” Не захочеш жити як той, хто поставлений світлом для народів, як слуга, щоб спасіння Боже дійшло до країв землі — до країв землі, які є моєю спільнотою, моєю родиною, моїм робочим місцем.

Ті краї землі — це слова, які сьогодні ми не чуємо в читанні, але скоро заспіваємо їх. Слова: “Навіть якщо мати забуде своє дитя — Я не забуду тебе. На долонях Своїх Я тебе вирізьбив.” Ось ця динаміка, яка тут присутня. “На долонях Своїх Я тебе вирізьбив, а на твоїх долонях будеш тримати Моє Тіло, віддане за тебе.” І я приходжу як зрадник. І сідаю за стіл як зрадник. Христос, який любить мене до кінця. Який каже: “Що маєш чинити — чини швидше.” Який приховує мій гріх.

Тільки подумайте, як Христос зберігає таємницю: жоден з учнів, які були поруч, не зрозумів, про кого йдеться. Вони лише питали: “Хіба це я?” — і тільки це їх цікавило. Але якби Христос сказав прямо: “Це Юда,” — думаєте, вони дозволили б йому піти? Вони б його затримали негайно, силою, щоб він цього не зробив. Христос неймовірно ніжний щодо Юди — свого зрадника. Не виявляє його гріха. Прикриває його гріх. Дозволяє йому піти, іде разом з ним, знаючи, що ціну, яку Він заплатить за життя Юди — буде Його власне життя.

І це відбувається щоразу під час Євхаристії, коли я приходжу. Саме тому на початку ми завжди маємо покаянний акт. Ми входимо і кажемо: “Це я, усвідомлюючи свій гріх, приходжу до Тебе. Свою слабкість.” Не питаю себе: “Чи це я?” — бо я знаю, що це я. Я приходжу поранений власним життям, стільки разів зрадив, що не насмілююсь підвести очі до Тебе. І кожного разу відповіддю на мої зради є: “Ось Моє Тіло, віддане за вас. За тебе, якого Я люблю. На Моїх руках Я тебе вирізьбив.”

Це слово, яке відкриває нас. Яке приходить після цих 40 днів. Можливо, нам здавалося — як далеко ми зайшли, як багато зробили, яких медалей ми заслуговуємо, яких відзнак за наші досягнення. А слово нам каже: “Не входь так. Не входь так. Не відокремлюй себе від Тіла Христового, частиною якого ти є. Не відділяй себе від братів, які пішли далеко, які відійшли геть.” Ти є з Ним одним тілом, однією душею — в Христі. Не віддаляй себе від братів. Не май про себе високе уявлення. Увійди зі своєю слабкістю. Увійди, усвідомлюючи: сьогодні він — завтра я. А може, навпаки: вчора — я, сьогодні — він.” Життя за життя. Життя, яке хоче пролитися, яке хоче увійти в нас під час цього Тридення, яке є одним днем.