Схований скарб і дорогоцінна перлина (бр. Раньєро Канталамесса)
Сьогоднішнє Євангеліє містить дві міні-притчі. Вони займають лише один вірш, але мають величезне значення. Ось перша з них:
«Царство Небесне подібне до скарбу, схованого в полі, який людина, знайшовши, ховає і з тієї радості йде та продає все, що має, й купує те поле.»
Досі Ісус послуговувався образами із життя хліборобів. Тепер же Він звертається до прикладу зі світу торгівлі, щоб Його зрозуміла й інша велика група людей — купці. Тому Він каже:
«Ще Царство Небесне подібне до людини – до купця, який шукає гарних перлин; знайшовши одну дорогоцінну перлину, іде, продає все, що має, і купує її.»
Є небезпека сприйняти ці дві притчі лише як дві симпатичні побутові замальовки. Насправді ж це два могутні звуки сурми, які, якщо збагнути їхній зміст, уже не дадуть людині спокою до кінця її життя. Що ж хотів сказати Ісус? Приблизно ось що: вирішальна година історії вже настала, Царство Боже вже з’явилося на землі! Але що це означає конкретно? Це означає, що здійснилося те, чого очікували патріархи, що прагнули побачити пророки й царі, але не побачили: Бог прийшов, щоб спасти Свій народ, визволити його з неволі гріха і смерті та з’єднати його із Собою.
В іншому місці Ісус називає це Євангелієм — Доброю Новиною, звісткою, на яку так довго чекали: «Сповнився час, і наблизилося Царство Боже. Покайтеся і віруйте в Євангеліє!» Якщо говорити зовсім конкретно, йдеться про Нього Самого, про Його прихід у світ. Захований скарб і дорогоцінна перлина — це, по суті, ніхто інший, як Сам Ісус.
Наче через ці притчі Ісус говорить: спасіння прийшло до вас без жодної заслуги з вашого боку, з Божої ініціативи. Прийміть рішення, вхопіться за цей дар, не дозвольте йому вислизнути. Це час зробити вибір. Іноді у вітринах дорогих магазинів можна побачити оголошення: «Спеціальна пропозиція. Поспішайте! Акція обмежена в часі!». І люди скупчуються, щоб не втратити нагоди.
Мені пригадується те, що сталося в день закінчення війни. У якомусь місті партизани чи союзні війська — вже не пам’ятаю точно, хто саме, — відкрили склади із запасами, залишеними німцями. Звістка про це блискавично облетіла всю околицю, і люди звідусіль кинулися туди, щоб скористатися чимось з цих Божих дарів. Одні несли одяг, інші — кошики, наповнені харчами.
Думаю, саме таку атмосферу Ісус хотів створити цими двома притчами. Наче хотів сказати: «Поспішайте, поки ще є час! На вас чекає скарб, дорогоцінна перлина. Не проґавте цієї нагоди». Але у випадку з Ісусом ставка незрівнянно вища. Тут ідеться про все. Царство є єдиним, що може врятувати нас від найбільшого ризику в житті — помилитися щодо того, заради чого ми існуємо у цьому світі.
Ми живемо в суспільстві, яке одержиме страхуванням. Ми страхуємося від усього. У деяких країнах це навіть стало своєрідною манією. Страхуються навіть від поганої погоди під час відпустки. Серед усіх видів страхування найважливішим і найпоширенішим є страхування життя. Це добра річ, і я зовсім не хочу заперечувати її цінність. Але замислимося на хвилину: кому насправді служить таке страхування і від чого воно нас захищає? Від смерті? Звичайно, ні! Воно лише гарантує, що після смерті хтось отримає страхове відшкодування.
Царство Небесне так само є своєрідним страхуванням життя — захистом від смерті, але страхуванням справжнім, яке служить не тільки тим, хто залишається, а й тому, хто відходить, хто помирає. «Хто вірить у Мене, – хоч і помре, буде жити», — говорить Ісус. Ми знаємо, що це не порожні слова. Петро повірив Йому — і тепер живе повніше, ніж тоді, коли ще жив на землі й ловив рибу в озері. Павло повірив Йому і живе. Хіба знайдеться хтось, хто сумнівається, що апостол Павло живий? Навіть якщо він не вірить у небо чи рай, нехай погляне на землю. Хто з людей, що жили колись давно, є сьогодні живішим, кого більше читають і досліджують? Святий Франциск Ассизький повірив Йому — і живе. І чи варто навіть згадувати про Матір Ісуса, Марію, яка повірила — і живе? Вона живе в серцях мільйонів людей, які називають Її блаженною; живе в незліченних творах мистецтва, натхненням для яких стала.
Тоді стає зрозумілою радикальна вимога, яку ставить така угода: продати все, відмовитися від усього. Іншими словами, бути готовим, якщо це виявиться необхідним, до будь-якої жертви. Не для того, щоб заплатити за скарб чи перлину, бо вони за самою своєю природою безцінні, а щоб стати гідним їх. Неможливо вести подвійну гру або, як каже Ісус, служити двом панам. Поставити на один рівень два різні скарби, навіть якщо, за словами Ісуса, йшлося б про власне око чи саме життя, означало б зневажити Його, зрадити Його.
У Пісні пісень сказано: «Якби хто за любов віддав скарби свого дому, зазнав би лиш погорди великої» (Пісн. 8, 7). Тобто він не дав би нічого, настільки любов перевершує всі багатства. І якщо це справедливе щодо будь-якої любові, навіть людської, то незрівнянно більше це стосується тієї Любові, яка ніколи не мине, яка буде повною і досконалою.
Зізнаюся, що майже боюся пояснювати ці дві Ісусові притчі. Адже вони покладають на слухача величезну відповідальність. Тепер ти вже знаєш: звістка про скарб і про перлину дійшла також до тебе. Для тебе теж пробила година рішення, дорогий слухачу, і, звісно, для мене, який про це говорить. Від тебе залежить, чи марнуватимеш час, дозволяючи життю пройти повз тебе, чи поставишся до нього серйозно.
У зв’язку з цим хотів би звернути увагу на один аспект, який зазвичай залишається непоміченим у цих двох притчах. У кожній із них насправді є двоє персонажів: один видимий, який іде, продає, купує, і другий прихований, про якого лише здогадуємося.
Цим прихованим персонажем є попередній власник, який не зрозумів, що на його полі захований скарб, і продав його першому покупцеві, що запропонував ціну. Це чоловік або жінка, які володіли дорогоцінною перлиною, але, не усвідомлюючи її вартості, продали її першому-ліпшому купцеві, можливо навіть в обмін на жменю фальшивих перлин чи блискучих дрібничок.
Запитання, яке ми повинні собі поставити, дуже просте: на кого з цих людей ми більше схожі? Відповідь не робить нам честі. Ми, люди старого світу — італійці, французи, іспанці та інші, — у цих притчах є саме тими колишніми власниками. Ми є тим нерозумним господарем поля і тим необачним купцем. Нашим було поле зі скарбом, нашою була дорогоцінна перлина. Ми знали Христа, ми мали віру; нам належали обітниці, нам було довірене Царство Боже.
Проте, окрім дедалі меншого кола людей, ми розгубили свою віру. Один обміняв її на ідеологію, другий на гроші, третій на лінощі, ще хтось відмовився від неї заради моди, бо сьогодні престижно вважатися агностиком, людиною, яка нібито стоїть понад такими речами, людиною «сучасною» і «прогресивною».
Ми так, як Ісав, продали своє первородство за миску сочевиці або ж перебуваємо на найкоротшому шляху до цього. Ми аж ніяк не готові зректися всього, аби тільки не втратити Бога і віру! Ми не здатні пожертвувати навіть однією годиною свого часу, щоб у неділю піти й оновити свою віру через зустріч зі Словом Божим і Тілом Христовим!
Для багатьох охрещених Боже Царство стоїть на останньому місці серед життєвих турбот. Іноді вони навіть демонстративно заявляють: «Бог, Церква, віра? Мене це не цікавить. Мені й без них живеться цілком добре, можу обійтися без них». Яка ж небезпечна ця позиція! А що, коли саме Євангеліє має рацію? Що тоді робитимеш?
Проте не хочу завершувати на такій мінорній ноті і цього разу не дати слухачам підстав для надії. Повернімося до притчі й звернімо увагу на одну важливу річ. У ній не сказано: «Чоловік пішов, продав усе, що мав, і вирушив шукати прихований скарб». Ми знаємо, чим зазвичай закінчується така історія. Людина втрачає те, що мала, і не знаходить жодного скарбу. Це погоня за ілюзіями, за примарами.
Ні, в Євангелії сказано інакше: чоловік знайшов скарб, і тому продав усе, що мав, щоб його придбати. Інакше кажучи, треба спочатку знайти скарб, щоб отримати силу й радість продати все інше. Треба спершу зустріти Ісуса, але зустріти Його по-новому, особисто, з глибоким внутрішнім переконанням. Треба відкрити Його як Друга і Відкупителя. Тоді ми без труднощів продамо все інше. І зробимо це з радістю, як той чоловік із Євангелія.
