Скільки разів маю прощати?! (бр. Раньєро Канталамесса)

Провідною темою сьогоднішнього Євангелія є прощення.
Того часу, підійшовши до Ісуса, Петро сказав: «Госпо­ди, якщо згрішить мій брат проти мене, то чи маю йому прощати? І чи аж до семи разів?» Відповів йому Ісус: «Не кажу тобі до семи разів, але до сімдесяти разів по сім. 

«Сімдесят по сім разів» у цьому випадку означає: завжди. Прощення є справою серйозною, а з людського погляду важкою, якщо не сказати – неможливою. Не можна говорити про нього легковажно, навіть не усвідомлюючи, про що просимо, коли звертаємося по прощення до людини, яку скривдили. Разом із закликом простити потрібно також показати людині причину, чому вона повинна це робити.

Ісус зробив це через притчу, яку розповів відразу після Своєї відповіді. Один цар мав слугу, який був винен йому десять тисяч талантів. Це була астрономічна сума! Після благань слуги цар простив йому цей величезний борг. Вийшовши від царя, той слуга зустрів свого товариша, який був винен йому мізерні сто динаріїв. Той також благав його, так само як він сам благав свого пана, але слуга залишився невблаганним і кинув його до в’язниці. Про все це повідомили царя. Той покликав слугу і сказав йому: “Як же так? Я простив тобі такий величезний борг, а ти не зміг простити своєму ближньому такого малого боргу, хоча він тебе про це благав?” І наказав ув’язнити його доти, доки не поверне боргу.

Ісус закінчив словами:

Так і Мій Отець Небесний чинитиме з вами, якщо не простите від вашого серця кожний братові своєму 

Притча ясно показує, що ми маємо прощати, тому що Бог перший простив нам і постійно нам прощає!

Але на цьому Ісус не зупинився. Він зробив іще більше. Коли Його прибивали до хреста, Він молився: “Отче, прости їм, бо не знають, що чинять.” Це, мабуть, найгероїчніші слова, які коли-небудь пролунали на землі. Кати знущалися з Нього, роздирали Його тіло, а Він промовляв: “Отче, прости їм”.

Він не лише простив їх, але й виправдовував їх. Чинячи так, Христос залишив нам не тільки величний приклад прощення, але й випросив для нас благодать прощення. Він дав нам нову силу і здатність, які походять не від природи, а від віри.

Саме це відрізняє християнську віру від будь-якої іншої релігії. Будда також залишив своїм послідовникам настанову: кривду не долають кривдою, а лише відсутністю кривди долають кривду.

Проте Христос не обмежується тим, щоб показати нам шлях до досконалості – Він дає силу ним іти. Він не лише наказує нам щось робити, а робить це разом із нами.

Саме тому святий Павло міг сказати: «Як Господь простив вам, так само й ви робіть» ( Кол. 3, 13).

Подолано закон відплати: око за око, зуб за зуб. Відтепер уже діє не принцип: «Те, що інший зробив тобі, те й ти зроби йому», а: «Те, що Бог учинив тобі, те й ти чини іншому». У цьому християнське прощення значно перевершує навіть принцип ненасильства чи непротивлення образі.

Це означає, що ми повинні бути обережними, коли вимагаємо практикувати прощення від людей, які не поділяють нашої християнської віри. Воно випливає не з природного закону чи людського рішення, а з Євангелія. Ми, християни, повинні більше дбати про те, щоб самим практикувати прощення, ніж вимагати його від інших. Маємо довести, що прощення і примирення є, навіть на суто людському та політичному рівні, найдієвішим способом покласти край деяким конфліктам. Воно ефективніше за будь-яку помсту чи репресії, бо розриває ланцюг ненависті та насильства, замість того щоб додавати до нього нову ланку.

Хтось міг би сказати: але чи прощати сімдесят разів по сім не означає заохочувати несправедливість і відкривати дорогу насильству? Ні. Християнське прощення не виключає того, що в певних ситуаціях можна викрити винного і передати його до рук правосуддя, особливо коли йдеться про благо інших людей.

Але існують не тільки великі прощення, пов’язані з трагічними обставинами. Є також щоденні прощення: в подружньому житті, на роботі, між родичами, колегами, знайомими. Хотів би торкнутися однієї делікатної теми. Що робити, коли людина дізнається, що її зрадив чоловік або дружина? Простити чи розлучитися? Це дуже делікатне питання; тут не можна нав’язувати жодного правила ззовні. Кожен сам повинен відкрити, як йому слід вчинити. Проте я можу дещо підказати. Я знаю випадки, коли скривджена людина знаходила в своїй любові до іншої особи та завдяки допомозі, яку дає молитва, силу простити чоловікові чи дружині, які оступилися і щиро в цьому розкаялися. Подружжя відроджувалося, немов Фенікс із попелу, і переживало новий початок. Справджувалися слова Ісуса: «Кому багато прощено, той більше любить» (пор. Лк. 7, 47).

Звичайно, ніхто не може вимагати, щоб у подружжі таке ставалося сімдесят по сім разів…

Багато хто каже: «Я хотів би простити, але не можу. Не вмію забути; щойно бачу цю людину – і в мені все закипає…» Таким людям я відповідаю: не переймайтеся тим, що відчуваєте. Це природно, що людська природа реагує по-своєму. Найважливіше не те, що ви відчуваєте, а те, чого ви прагнете. Якщо ви хочете простити, якщо справді цього прагнете, то вже простили. Силу для прощення потрібно черпати не з себе, бо там її бракує, а від Христа.

Однак треба бути уважними, щоб не потрапити в іншу пастку. Ризик існує навіть у самому прощенні. Він полягає в тому, що в нас може сформуватися переконання, ніби ми завжди маємо щось прощати іншим. Якщо добре замислитися, то часто, коли ми хочемо сказати: «Я прощаю тобі!», нам варто змінити своє ставлення і слова та сказати людині, яка стоїть перед нами: «Прости мене!». Тому просити про прощення важливіше, ніж прощати.

Тим, хто в літературі з великою елегантністю вмів говорити про християнське прощення, є Алессандро Мандзоні, про якого я часто згадую.  Ренцо ходив міланським лазаретом у пошуках Лючії. Він був сповнений гніву і палав жагою помсти Родріґо, який зруйнував його плани одружитися. Отець Христофор показав йому, наскільки недоречним є такий войовничий настрій у цьому місці, і хотів піти від нього. Тоді Ренцо схаменувся і збентежено сказав: «Бачу, що я говорив як дикий звір, а не як християнин. Але тепер, дякувати Богові, я справді прощаю йому від щирого серця».

Отець Христофор відкрив йому, що дон Родріго також лежить тут, уражений чумою. Послухаймо слова, які монах сказав Ренцо, коли той дивився на свого колишнього ворога, що тепер лежав непритомний:

“Бачиш, тут може звершуватися кара, а може й милосердя. Те саме, що ти відчуєш тепер до людини, яка тебе скривдила, відчує до тебе в годину твоєї смерті Бог, Якого ти образив. Благослови його, і будеш благословенний… Хто знає, може, Бог готовий подарувати йому ще годину свідомості, але хоче, щоб ти про це попросив; може, хоче, щоб ти молився про це разом із його невинною жертвою [Лючією]. Можливо, Бог зберігає Свою благодать, щоб дати її як нагороду саме за твою молитву; можливо, чекає, поки у твоєму зраненому серці запанує покора. Можливо, спасіння цієї людини і твоє власне тепер залежать від тебе, від твого прощення… співчуття… любові.”

Першим благословенням, яке отримав Ренцо, стало те, що незабаром у тому самому лазареті він знайшов свою кохану Лючію, якій вдалося одужати. Тут Мандзоні висловив дуже сміливу, але правдиву думку: Бог може поставити чиєсь спасіння (окрім нашого власного) в залежність від нашого прощення.

Ісус умістив Своє вчення про прощення в кількох словах молитви «Отче наш», щоб ми постійно про них пам’ятали: “ І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим.”

Намагаймося прощати тим, хто нас скривдив. Інакше, повторюючи ці слова, ми самі виноситимемо собі вирок.