Світло в темряві Гетсиманії (бр. Ян Каня)

З Євангелія від святого Йоана

А Ісус, знаючи все, що мало з Ним статися, вийшов їм назустріч і промовив до них:
— Кого шукаєте?
Вони відповіли Йому:
— Ісуса Назарянина.
Ісус сказав їм:
— Це Я.
А з ними стояв також Юда, який Його видав. Щойно Ісус сказав їм: “Це Я”, вони відступили назад і попадали на землю.
Знову Він запитав:
— Кого шукаєте?
Вони відповіли:
— Ісуса Назарянина.
Ісус промовив:
— Я вже сказав вам, що це Я.
Тож якщо Мене шукаєте, дозвольте цим піти. Так сталося, щоб здійснилося слово, яке Він сказав: “Я не втратив жодного з тих, яких Ти Мені дав”. Тоді Симон Петро, маючи при собі меч, витягнув його, ударив слугу первосвященика і відрубав йому праве вухо.
Слугу ж звали Малх. А Ісус сказав Петрові: “Вклади меч у піхви. Чи ж не маю Я випити чашу, яку дав Мені Отець?” Тоді загін, трибун і юдейська сторожа схопили Ісуса і зв’язали Його.

Сьогодні — особливий день у всьому літургійному році. Велика п’ятниця — спомин смерті Ісуса Христа на хресті. Сьогодні ми слухаємо Слово Боже, яким є опис Його страстей за Євангелієм святого Івана. Той уривок, який я прочитав, є початком цих страстей: Оливний сад, боротьба Христа та Його вихід назустріч ворогам.

Святий Іван, починаючи свою Євангелію, говорить про мету приходу Христа. Щоб краще зрозуміти сьогоднішнє Євангеліє, варто звернутися до прологу, де сказано, що Світло прийшло у світ, але люди більше полюбили темряву, бо лихі були їхні вчинки. Була Світлість, але людина не захотіла її прийняти. Це Світло було відкинуте, лише деякі Його прийняли. Навіть свої не прийняли Його. Христос говорив про Себе, що Він є Світлом світу. Тим Світлом, яке Він приносив, було Його Слово. Його життєвий приклад також був Світлом.

У сьогоднішньому читанні ми бачимо протистояння Світла і темряви: Христос, якого мають видати, Христос — Світло. Події, які тут відбуваються, оповиті атмосферою темряви. Сад, занурений у темряву. Ніч, і на це місце приходить Юда зі своїми прибічниками, тими, кого йому дали первосвященики. І тепер те, що відрізняє розповідь Івана від синоптиків: синоптики кажуть, що вони прийшли з мечами й палицями, а святий Іван зазначає, що вони принесли ліхтарі, смолоскипи і зброю.

У них є зброя, але передусім — ліхтарі та смолоскипи. Серед цієї темряви вони намагаються собі допомогти. Вони намагаються розсіяти темряву, але це зовсім недоречно. Адже це лише якісь там ліхтарі, якісь там смолоскипи, якісь там джерела світла. Але що це у порівнянні зі Світлом, яким є Христос? Ніщо. Вони є символом того, що намагається зробити світ — створити сурогати світла, спиратися на щось неістинне, на щось замінне. Вони є представниками іншого способу мислення.

З одного боку — Христос із апостолами, які теж мають у собі трохи духу Христа, але ще не повністю. І з іншого боку — ворог, Юда і ті, кого він привів. І ось відбувається зустріч цих двох походів, цих двох ментальностей. Христос виходить їм назустріч. Вони приходять шукати Його. Той, кого шукають, аж ніяк не ховається. Він виходить назустріч. Більше того, в момент, коли Він говорить, ким є, стає зрозуміло, що Він є Самим Богом.

Він відкрито визнає: “Це Я”. Це те саме висловлювання, яким Бог описує Свою сутність. Це саме те, що сказав Бог, об’являючись Мойсеєві на горі Синай: «Я Той, Хто Є». Я Є, Я Єгова. За ці слова — «Я є» — юдеї хапали каміння і хотіли Його вбити, бо вважали, що Він робить Себе рівним Богові. Ісус говорить це також тут, тепер: «Я є». І така реакція тих, хто прийшов Його схопити — вони падають на землю, відступають і валяться. У цих словах оживають ті, що лунали ще задовго до того — у псалмах. Не лише Христос, але й апостоли, і навіть Його вороги, включно з Юдою, багато разів молилися цими словами.

Наприклад, у 9-му псалмі: «Бо вороги мої відступають, падають і гинуть перед обличчям Твоїм». У 56-му псалмі: «Тоді відступлять вороги мої, коли я взиваю до Тебе». У 27-му псалмі: «Коли проти мене свідчать злісні свідки, самі вони хитаються і падають». Це правда, яка тут звершується. Вони приходять — і перед Божою величчю можуть лише впасти. Бо вони — символ темряви. І це постать Юди — уособлення інакшості, відокремлення. Євангелист Іван дуже чітко показує це.

Юда — зрадник. Юда належить темряві. Юда — злодій. Юда — остаточний убивця. Юда — підкорений гріху. І це все — темрява. Юда — той, хто вийшов назовні. Юда вийшов з Вечерника. Святий Августин, коментуючи це місце, каже: «Юда вийшов одразу після того, як спожив шматок хліба. І була ніч». І той, хто вийшов, сам був ніччю. Вражаюче формулювання святого Августина. Людина, яка перебуває в гріху, є ніччю, є темрявою, є відсутністю світла, є смертю.

Бо Христос говорив про Себе: «Я — Світло світу». «Я — Хліб живий». «Я — Добрий Пастир». «Я — Дорога, Істина і Життя». Сім разів Христос говорив про Себе: «Я є». І Він — справді Є. Він — Той, Хто Є. А людина, яка у гріху — вона не є. Як казала про себе свята Катерина Сієнська: «Я — та, що не є». Я є настільки, наскільки я в Бозі. Без Нього я не маю життя. І Юда — втілення кожної людини, що живе у гріху — носить у собі ніч. Христос несе у Собі світло. А Юда — темряву. 

І тепер відбувається зустріч Юди та Христа. І в цій зустрічі чітко видно: Христос — переможець. Ті, що прийшли Його схопити — хитаються і падають. Падають на землю. Христос міг би піти. Міг би зробити, що хоче. Міг би пройти по їхніх спинах, ніби залишити сад. Міг би повторити тріумфальний вхід до Єрусалима, що відбувся кілька днів тому, коли Він ішов по розстелених одежах. Тепер одяг теж на землі — разом із тими, кому він належав. Христос міг би пройти по ньому. Міг би піти до Єрусалима. Міг би шукати життя. Але Він цього не робить. Наче піднімає їх. І знову каже: «Я є».

«Дозвольте їм піти» — каже Христос. І цим показує, що Йому справді важливо. Йдеться Йому про учнів. Він зараз добровільно віддає Себе на смерть, на знищення, аби не втратити жодного з них. Оце і є думка Христа. Це світло, яке не шукає вигоди для Себе, а шукає іншу людину. Воно готове віддати своє життя. Це світло, яке має Христос. Апостоли на цьому етапі ще цього не розуміють. Абсолютно цього не розуміє Петро, який, маючи меч, вихоплює його і вдаряє слугу первосвященика. Він у цю мить ближчий до Юди та тієї когорти, що прийшла. Він теж має меч — і б’є ворогів. Христос цьому протистоїть.

Це те, що Христос передбачав у Вечернику, кажучи Петру: «Ти не маєш моєї ментальності. Ти не належиш Мені». І ось знову — той самий старий Петро. Як тоді, коли Христос хотів виявити любов до ворогів, хотів омити йому ноги — і Петро казав: «Ні, Ти не митимеш мені ніг». І тепер — знову так само: «Я не буду поводитися так. Не буду тим ідіотом, який добровільно здається в руки ворогам. За життя треба боротися!» Навіть якщо доведеться його віддати — хай. Але разом з цим, якщо можливо, ще й убити ворогів.

Такий підхід — не Христовий. Бо Христос віддає Себе в їхні руки. І тому каже Ісус до Петра: «Сховай меч до піхви». Ти нічого не розумієш із того, що відбувається. Чи ж Я не маю пити чашу, яку дав Мені Отець? Це — воля Отця, щоб Я віддав Себе в руки цих ворогів. І саме так стається: вони беруть Його, зв’язують — тільки тому, що Він Сам Себе їм віддає. Ось що відбувається з Христом. Це — боротьба світла з темрявою. Христос — це світло. Христос — це інша ментальність. Сховай меч до піхви.

Це початок Страстей. Початок боротьби, де вороги зроблять усе, щоб це Світло знищити, затоптати, вкинути в безодню пекла, поховати в гробі, завалити каменем. Кінець. Крапка. Світло — поглинуте смертю. ле цього не станеться. Ми знаємо: Велика П’ятниця — це серйозно, це велично, але це лише прелюдія до Великої Неділі. До Воскресіння Ісуса Христа. До Великої Ночі. Ночі Перемоги. Бо темрява, яка була запечатана каменем, над якою поставили варту зі зброєю — вона буде переможена. Це є любов. Це — постава Христа, Який добровільно віддається в руки ворогів, не хапається за меч, не вимагає справедливості. Це — любов, якої світ не знає.

Ми постійно повертаємося до цього, бо це — головна думка, це те, що Христос проголошує до самого кінця. А тепер виклик: Як це втілити в життя? Як побачити в собі — де я не приймаю таке світло, де мені ближче до темряви, де я схожий на Петра, який бунтується проти такої поведінки? Де я тягнуся до меча й кажу: «Досить! Так більше не можна!» Я готовий померти — але хай і вороги вмруть. Я мушу боротися за гідність, за своє життя. Я не хочу, щоб мене трактували так, як дозволяє Христос Себе трактувати: Бути ягням. Бути німою вівцею. Бути тим, хто нічого не значить. Бути зневаженим, висміяним, переслідуваним. Бути визнаним за ідіота, за злочинця, за єретика. Бути вигнаним за межі святого міста Єрусалима.

Христос, Який в одязі грішника, помирає. Це — Велика П’ятниця. Це — зіткнення, перед яким поставлений і я. Бо замало просто піти на Літургію, замало вшанувати Христа в гробі, замало оспівати Його рани й заплакати. Це все добре, це все гарно. Але в той момент, коли прийдуть несподівані випробування, чи я матиму іншу ментальність? Чи я діятиму не так, як Юда? Чи я діятиму не так, як Петро? Бо Петро інстинктивно бере меч: «Я маю меч — чому б його не використати?» А Христос роззброїв Себе. Христос ніколи нічого не застосував. Христос ніколи не мав такого імпульсу, щоб боротися за Своє життя. Навіть якщо Він скаже тому, хто Його потім ударить: «Чому Мене б’єш?», то не для того, щоб захистити Себе чи відкинути Свою поставу, а щоб поборотися за того, хто Його вдарив.

Бо Христос нічого не виграв для Себе цим запитанням. Він не отримав поблажливішого вироку, не змінив ставлення того слуги, з яким розмовляв, можливо навіть того самого, якому перед цим уздоровив вухо. Але коли ситуація змінилася, той став на службу своїм панам і забув про благодіяння, яке Христос йому вчинив. Цей слуга — ближче до Петра. Хтось говорить нечіткі слова — і він б’є Його в обличчя. Відкидає, принижує, топче. Не хоче мати з Ним нічого спільного.

Але ось вона — Велика П’ятниця. П’ятниця, яка вже передвіщає Велику Неділю. Провіщає, що світло, яким є Христос, смерть не переможе. Навіть якщо здається, що перемогла — бо смерть думає, що смерть — це останнє слово, що після смерті вже нічого не станеться.

Якщо когось перемогли, кинули в яму, в могилу — значить, усе. Кінець. Але Христос каже: ні. Це — початок. Це — початок суду. Суду, який є перемогою над темрявою, перемогою світла над пітьмою. Здається, що темрява перемогла. Але все навпаки.

Христос воскрес. Воістину воскрес! Він переміг ворогів. Переміг солдатів. Переміг смерть. Переміг усе. І сказав лише одне: у Царстві Небесному, за межею смерті, живе тільки той, хто має подобу до Нього. Усі інші — всі ті, хто ловив, хто хапав, всі революціонери — французькі, російські, мексиканські, Бог знає, скільки їх було — усі вороги цього світла, яким є Ісус Христос — усі вони залишилися в смерті. Воскресає лише той, хто подібний до Христа.

Нехай це буде те, чого ми прагнемо. Нехай наша участь у цих літургіях буде вже передсмаком того, що має з нами статися після смерті. Щоб ми вже тепер святкували те, у що віримо, на що сподіваємося, чого очікуємо після смерті. Щоб це було не щось, що прийде лише колись. Щоб уже тепер ми мали ознаки цієї перемоги. Бо мене хтось ударив, а я не витягнув меча, не відплатив ворогові, а підставив другу щоку, поборовся за нього, навіть коли упом’янув його в ім’я Христа, але борючись не за себе, а за нього.

Нехай саме це будуть ті перемоги, які є першими плодами того життя, того літа, того світла, того сонця, яким є Ісус Христос Воскреслий. Нехай Господь нам благословить і охороняє. Але сьогодні благословення не даю. Бо Церква сьогодні благословення не дає. Ми перебуваємо в очікуванні, в прагненні благословення, яке буде завершено в літургії Великої Ночі. Оце буде той момент. Не отримали ми благословення вчора, у Великий Четвер. Не отримуємо і сьогодні.

Бо ми чекаємо. Чекаємо на світло воскресіння, щоб це благословення, яким є Ісус Христос, благословення Великої Ночі, огорнуло нас усіх.

Амінь.