Свобода серед полум’я вогню (бр. Ян Каня)

З Євангелія від святого Йоана

Ісус сказав юдеям, які в Нього увірували: «Якщо ви перебуватимете в Моїм слові, то ви справді Мої учні; і пізнаєте правду, а правда визволить вас».​ Вони відповіли Йому: «Ми є потомство Авраама і ніколи не були під владою нікого. Як же Ти говориш: “Станете вільними”?»​ Ісус відповів їм: «Воістину, воістину кажу вам: кожен, хто чинить гріх, є рабом гріха. А раб не залишається в домі повіки; син залишається повіки. Отже, коли Син визволить вас, тоді справді будете вільні. Знаю, що ви — потомство Авраама, але ви намагаєтеся Мене вбити, бо слово Моє не вміщається у вас. Я говорю те, що бачив у Отця Мого, а ви чините те, що чули від вашого батька».​ У відповідь сказали Йому: «Наш батько — Авраам».​

Ісус сказав їм: «Якби ви були дітьми Авраама, то чинили б діла Авраама. Тепер же ви намагаєтеся вбити Мене — людину, яка сказала вам правду, почуту від Бога. Такого Авраам не робив. Ви чините діла вашого батька».​ Сказали Йому: «Ми не народжені з перелюбу; одного маємо Отця — Бога».​ Ісус сказав їм: «Якби Бог був вашим Отцем, то ви любили б Мене, бо Я від Бога вийшов і прийшов; не від Себе Я прийшов, але Він Мене послав».​

Темою цієї Євангелії є свобода. Свобода не стільки зовнішня, адже можна бути вільним, жити в неокупованій країні, але водночас, як каже Ісус, бути рабом гріха. Найгірше рабство — це рабство сатани, яке впливає на всю вічність. Христос приходить, щоб визволити людину від цього рабства, бо кожен потрапляє в неволю демона, і лише Христос може вивести людину з цієї неволі. Жодна людина не може сама себе звільнити, і ніхто інший не може їй допомогти. Це реальність, яка стосується самої суті існування людини, її вічного життя. Тут лише Христос є Господом і Владикою, єдиним, хто може дати свободу.​

Це показано вже в першому читанні на прикладі трьох юнаків, які зовні перебувають у неволі, оскільки Ізраїль окупований Вавилоном, і вони самі переселені до Вавилону, де мають служити вавилонському цареві. Оскільки вони не хочуть служити йому так, як він вимагає — визнаючи його царем і підкоряючись йому беззастережно, — він намагається зламати їхній моральний стрижень, щоб, підкорившись йому раз, вони робили все, що він накаже. Але ці троє юнаків не погоджуються на це, хоча їхня ситуація здається безнадійною, оскільки в стародавньому світі вважалося, що за окремі землі та народи відповідають боги. І якщо цар Вавилону з могутнім богом Мардуком переміг Ізраїль, то, отже, переміг і Бога Ягве.

У такий очевидний спосіб вони більше не мали підстав довіряти Йому. Тепер, здавалося б, вони повинні визнати над собою владу бога Мардука разом із його слугою, царем Навуходоносором. Але ці юнаки говорять надзвичайно важливу річ. Цар погрожує їм: якщо не поклонитеся мені — будете вкинуті в розпалений вогонь. І каже: «Який Бог зможе вас визволити з моїх рук?» Йдеться про можливість — чи існує такий Бог, який міг би це зробити?

Але юнаки відповідають з геть іншої площини. Вони кажуть: «Ми не маємо потреби відповідати тобі в цій справі. Якщо наш Бог, якому ми служимо, забажає, то Він може нас урятувати. Може. І якщо навіть не забажає — ми все одно не поклонімося». І в цьому їхня внутрішня свобода. Вони не претендують на те, щоб знати Божу волю — знають тільки, що Він може врятувати, а може й не врятувати. І це їх не зупиняє. Вони готові віддати своє життя. Вони розуміють, що не Бог винен у їхньому поневоленні — це людський гріх, гріх Ізраїлю, привів їх у рабство. Тому, якщо Бог схоче вивести їх, Він це зробить. А якщо ні — вони не підкоряться.

І це — справжня свобода. Свобода, до якої покликані християни. Ця історія трьох юнаків стала символом ісповідування віри, символом християнського життя: життя, яке завжди перебуває у випробуваннях, у вогні, під гнітом, у стражданнях і спокусах, але не зраджує єдиного Бога Ізраїлю.

Ці юнаки пережили Божу присутність серед полум’я. І цього ж досвіду прагнуть християни — бути в небезпеці, але не зламатися. І це питання часто торкає нас: наскільки ми готові свідчити свою віру? Чи маємо право наражати на небезпеку життя інших? Часто чуємо: «Хочеш — сам вір, але не наражай на ризик своїх близьких». Але віра стосується не лише власного життя, а й довіри до Бога щодо життя наших близьких.

У цьому контексті згадується постать Франца Єґерштеттера — австрійця, який відмовився служити в нацистській армії. Він мав можливість вступити до вермахту, як усі, але сказав «ні», бо бачив, що відбувається. У 1941 році він дізнався, що в найближчому місті понад 2000 людей з психічними розладами було депортовано і вбито. Для нього це стало точкою неповернення: він публічно заявив, що його віра — християнство, католицизм — не дозволяє йому брати до рук зброю в ім’я Гітлера.

Він назвав це гріхом, який не може прийняти на своє сумління. Його вмовляли рідні, навіть священники, навіть єпископ, розмова з яким була обережною, з підозрою, мовляв, а раптом він шпигун. Але Франц вже мав відповідь у серці: його сумління сказало йому — ні. Він не може вбивати або вмирати в ім’я націонал-соціалізму. Неможливо бути католиком і нацистом водночас. І тоді він цитував слова святого Петра з Діянь Апостолів: є речі, в яких слід більше слухатися Бога, ніж людей. Так ризикнув Петро, так ризикували інші християни. І так само вчинив Франц Єґерштеттер. Він нікого не засуджував. Не засуджував тих, хто йшов до війська. Казав: «Я не знаю, що у них в голові, не знаю їхнього сумління. Але моє сумління сформоване інакше. І я більше хочу служити Божому Царству, ніж Третьому Рейху».

І так сталося. Він віддав життя — був страчений на гільйотині у 1943 році. Але було й прекрасне: довгий час, як йому пророкували, його осуджували, зневажали, вважали зрадником. Лише згодом він був реабілітований, і Католицька Церква зачислила його до лику блаженних. Це зробив Папа-німець Бенедикт XVI у 2007 році. На церемонії беатифікації була його дружина — 94-річна бабуся, яка сказала: «Я ним пишаюся». Це була її земна нагорода, яку вона змогла отримати, пережити. Вона мала чоловіка, який справді був святою людиною.

І це приклад сили свідчення — коли хтось віддає своє життя за Церкву, за віру. Це має значення і для найближчих, як і життя та смерть Джанни Беретти Молли, яка віддала життя за свою дитину. Вона померла, а дитина вижила. Донька та чоловік були присутні на її беатифікації. Це — плоди, великі плоди. Вони змогли цього доторкнутися. Інші — ні. Але для нас це знак від Бога, що можна вийти неушкодженим із цього вогняного горнила.

І навіть більше — можна залишитися в цьому вогні, бути спаленим. Була спалена Тереза Бенедикта (Едіт Штайн) і багато інших святих, праведників у часи Другої світової війни. Можна залишитися в печі, але водночас зберегти життя — життя вічне.

Про це говорить Христос — про те життя, яке Він хоче нам дати. Ми покликані до свободи. Не просто тому, що належимо до якоїсь віри — не тому, що маємо Авраама за батька. Ми вільні тому, що маємо Отця, який на небі. Того Отця, що дає всяке життя — земне і надприродне. І варто віддати своє життя, щоб отримати вічне. Чи це буде мучеництво у буквальному сенсі, чи так зване «біле мучеництво» — щоденне віддання себе за віру, за родину, за Христа, за цінності. Це та свобода, яку Бог хоче нам дати.

Нехай благословить і охороняє тебе Отець, і Син, і Дух Святий. Амінь.