Притча про прощення (Мт 18, 21-35) | SFD
Життя у спільноті Церкви ґрунтується на безперервному взаємному прощенні.
Відмовити комусь у прощенні означає ніби вкинути його до в’язниці або душити, схопивши за горло. «Прощення від серця» робить так, що наше серце перестає бути похмурою в’язницею, у якій ми тримаємо свого брата під постійним обвинуваченням. Забуття завданих кривд задля Бога є царським даром, завдяки якому ми уможливлюємо святість сопричастя між нами.
Сьогоднішня перикопа — це завершальний фрагмент «еклезіологічної промови» Ісуса, зверненої виключно до учнів і присвяченої основам життя в християнській спільноті. Саме такий характер четвертої частини «п’ятикнижжя» Матея (13,54–19,1) підкреслює використана лексика: наприклад, тричі з’являється тут термін ekklesia (Церква, зібрання віруючих), якого більше ніде не зустрічаємо в Євангеліях (пор. Мт 16,18; 18,17).
Ця перикопа, яка зустрічається лише в Матея і не має відповідників у решти євангелістів, є нагальним закликом до прощення — до атмосфери, абсолютно необхідної для того, щоб спільнотне життя було можливим. Бути разом у спільноті можливо не тому, що брати не чинять помилок і не грішать один проти одного, а тому, що безнастанно дарують одне одному прощення! Завдяки цьому зло, яке з’являється між нами, не може нас розділити й віддалити одне від одного; навпаки, воно стає нагодою до ще глибшого примирення та зміцнення в єдності. Зло найвиразніше виявляється саме у спільноті, де люди вступають у справжні, глибокі стосунки. Де ж іще воно могло б проявитися? Проте саме «завдяки» присутності зла між братами стає можливим досвід Божої справедливості, яка цілком відрізняється від людської. Людська справедливість спирається на принцип рівної відплати за заподіяне й пережите зло: око за око… (пор. Мт 5,38), але вона не здатна усунути зло, що вже сталося, а радше його примножує. Вона не визволяє, а вбиває. Натомість Бог через Ісуса об’являє іншу справедливість, яка перевищує зло і перемагає його, обдаровуючи кривдника прощенням і милосердям. Це справедливість Того, Хто любить і Хто «винен» своєму ворогові примирення (Мт 18,21), малому й слабкому — гостинність (18,5 і наст.), заблукалому — знайдення (18,12 і наст.), винуватцеві — спасенне напоумлення (Мт 18,15), боржникові — прощення боргу.
Таким чином, якщо ми справді застосовуємо у своєму житті слово Ісуса, можемо переживати цю парадоксальну істину: зло, яке ми самі вчинили, стає нагодою ще глибше досвідчити безоплатне прощення і ще більше полюбити Того, Хто є Безмежним Милосердям; натомість зло, яке приходить до нас від братів у спільноті, стає нагодою виявити до них ще більше тієї самої любові, що прощає, і таким чином уподібнитися до Небесного Отця. Прощення є серцем християнського життя, свіжим повітрям, яким дихає християнська спільнота.
Варто звернути увагу на характерну інклюзію, тобто літературну рамку, яка відкриває й завершує цю перикопу. Її утворює вислів простити своєму братові у віршах 21 і 35. Наприкінці перикопи він з’являється разом зі згадкою про Отця Небесного, який уможливлює таке братерство, засноване на постійному прощенні, і є його джерелом.
Усередині перикопи, між діалогом Ісуса з Петром (вв. 21–22) та підсумковим висновком (в. 35), міститься притча, яку можна поділити на три частини: суд милосердя над неплатоспроможним боржником (вв. 23–27; частина І), суд осуду над ним (вв. 31–34; частина ІІІ) та, у самісінькому центрі, суд звільненого боржника над своїм співбратом (вв. 28–30; частина ІІ). Центральне місце цього останнього уривка відкриває нам щось надзвичайно важливе: наше спасіння або осуд залежить від нашого ставлення до інших, від того, наскільки ми дозволимо, щоб явлена нам милосердна любов Бога охоплювала наших братів, які потребують нашого терпіння та великодушності.
LECTIO (читання):
21 Того часу, підійшовши до Ісуса, Петро сказав: «Господи, якщо згрішить мій брат проти мене, то чи маю йому прощати? І чи аж до семи разів?»
Петро в діалозі з Ісусом часто говорить від імені всіх учнів (пор. Мт 14,28; 15,15; 16,16; 17,4; 19,27). Він є першим свідком тієї любові, яка прощає, — любові, яку сам найглибше пізнав, коли став загубленою, а потім віднайденою вівцею, щоб згодом самому стати пастирем, який віддає своє життя за овець (пор. Мт 26,75; Йн 21,15-19).
Проте, щоб осягнути повноту цієї любові, яка виходить за межі природного почуття справедливості, він, як учень, мусить залишатися в постійному діалозі з Учителем, ставити Йому запитання і звіряти своє мислення з Його словом (пор. Мт 16,22; 26,33нн).
Петро вже знає, що Небесний Отець простить нам настільки, наскільки ми самі прощаємо своїм винуватцям (Мт 6,12нн). Тому в своєму запитанні він шукає підтвердження, що коли хтось зі спільноти згрішить проти нього, тобто образить його, обмовить чи в інший спосіб скривдить, такому братові слід прощати аж сім разів, тобто завжди. «Сім» означає число досконале, повне, і, здається, свідчить про велику щедрість Петра, однак, як зауважує один із коментаторів, той, хто питає: скільки разів…, взагалі не розуміє, що таке прощення!
22 Відповів йому Ісус: «Не кажу тобі до семи разів, але до сімдесяти разів по сім».
Парадоксальна відповідь Ісуса є алюзією на слова Ламеха, нащадка Каїна: «Я забив чоловіка за мою рану, а дитя (у відплату) за синяк. Як за Каїна була всемеро помста,
то за Ламеха в сімдесят сім разів!» (Бут 4,23-24).
Водночас грецький вислів, ужитий Ісусом, можна перекласти як «сімдесят разів по сім». Отже, Ісус прагне струсонути спосіб мислення Петра, який, імовірно, вважає себе людиною дуже милосердною. Він наказує йому піднести кількість можливих актів прощення до квадрату і ще помножити на десять! Ісус переводить його думку від питання про «кількість» до питання про «якість» прощення, а цією якістю є милосердя, що не має меж. Безмірній жадобі помсти, яка панує в світі серед синів Каїна, Божа справедливість протиставляє прощення і милосердя без міри.
23 Тому-то Царство Небесне подібне до чоловіка-царя, який схотів провести розрахунки зі своїми слугами.
Сам Ісус дає зрозуміти, що під образом царя прихований Небесний Отець (в. 35), а царськими слугами є християни в спільноті, покликані наслідувати Царя в Його щедрості та великодушності. Цар вимагає від слуг дати звіт. Кожен із нас є неплатоспроможним боржником перед Богом, від якого ми отримали життя, дихання й усе (Ді 17,25), і який відкупив нас дорогоцінною Кров’ю Христа (1 Пт 1,18н).
24 Коли почав він проводити розрахунки, привели до нього одного боржника, який був винен десять тисяч талантів.
Талант — це грошова одиниця, що відповідала вазі понад 34 кг срібла або сумі 6000 динаріїв, а один срібний динарій був платою робітникові за один день праці (Мт 20,2). Отже, один талант — це плата приблизно за 20 років праці однієї людини. Якщо ж цю суму помножити на десять тисяч, виходить кількість, яку неможливо навіть уявити. Вона є образом тих взаємин, які існують між Богом і грішником: кожен із нас є неплатоспроможним боржником, який привласнив собі Божий дар, прагнучи стати рівним Богові (пор. Бут 3,5). Адже: «Проте не викупить себе людина,
вона не дасть Богові викупу за себе,
адже дорогий викуп їхньої душі» ( Пс 49,8-9).
Ми «приречені» на Боже милосердя.
25 А як той не мав чим віддати, пан наказав продати його, жінку, дітей і все, що має, і віддати борг. 26 Тоді слуга, упавши ниць, кланявся йому й благав: “Вияви терпіння до мене – й усе тобі віддам”.
Слуга не здатний перейти від логіки людської справедливості до логіки милосердя. Його обіцянка повернути борг є не тільки нездійсненною, але й відверто абсурдною: для цього йому довелося б працювати двісті тисяч років! Цей борг обтяжує також його найближчих, які разом із ним несуть його наслідки, — солідарність у гріху. Попри це слуга відчуває великодушну щедрість Царя і тому наважується звернутися до неї, благаючи про терпеливість щодо себе.
27 І пан того слуги, змилосердившись, відпустив його, а борг йому простив.
Цар простив йому борг не тому, що повірив його нічим не підкріпленим обіцянкам, а тому, що Його серце зворушилося людською нуждою і сповнилося милосердям. Ужитий тут грецький термін splanchna («милосердя»), подібно до єврейського rahamim, вказує на «нутро» Бога, де перебуває Його милосердя. Бог носить нас біля Свого серця, подібно до матері, яка носить у своєму лоні власну дитину (пор. Іс 49,15; Ос 11,1-9). Він обдаровує нас благодаттю не тому, що ми добрі, а тому, що добрий Він. Він простив нам усі провини, знищив борговий запис… (пор. Кол 2,13-14).
28 Коли вийшов той слуга, він зустрів іншого співслугу, який був винен йому сто динаріїв, схопив його, почав душити, проказуючи: “Віддай те, що винен!” …
Борг співбрата не був незначним: сто динаріїв дорівнювали приблизно чотирьом місяцям праці однієї людини. Проте його можна було повернути навіть у межах суто людської справедливості, а в порівнянні з боргом, який цар простив своєму слузі, ця сума була просто сміховинно малою. Притча показує в разючому контрасті спасенну великодушність Царя і згубну дріб’язковість грішника, який не вміє «передати» братові прощення, отримане від Бога. Цей контраст підкреслюється однаковим проханням про терпеливість (пор. вв. 26 і 29). Злий слуга поводиться прямо протилежно до свого Пана. Він топче дар, який щойно отримав.
31 Побачивши, що сталося, інші співслуги дуже засмутилися, пішли й розповіли своєму панові про все, що трапилося.
Співбрати у спільноті не можуть залишатися байдужими до кричущої несправедливості. Вони розділяють смуток Царя.
32 Тоді його пан покликав його та каже йому: “Слуго лихий, весь той борг я тобі простив, бо ти вблагав мене. 33 Хіба не слід і тобі було змилосердитися над своїм співслугою, як і я змилосердився над тобою?” …
Злий слуга сам накликає на себе наслідки тієї жорстокої «справедливості», яку застосував до свого брата. Це означає кару вічну, яку неможливо сплатити. Хто не прощає, той ніколи не зазнає прощення.
Ісус вимагає прощення «від серця», а це передбачає усунення з серця образи, забуття про борг кривди, який інший завдав нам, так само як Бог забув про наш борг, кинувши наші беззаконня в морські глибини. (пор. Міх 7,19).
Продовжуй читати, поки не знайдеш фрагмент, який доторкає тебе. Затримайся на ньому.
MEDITATIO (повторювання)
Згадаймо тут слова світлої пам’яті о. проф. Юзефа Кудасевича:
«Прощення є важким, а по-людськи навіть неможливим. Адже це чеснота самого Бога, а ми лише слабкі люди. Ісус Христос не тільки дав Своїм учням приклад прощення, але й залишив їм нелегкий імператив прощати братам. Лише прощення роззброює й знешкоджує механізм, який безнастанно породжує гріх. Лише прощення долає поділи між братами. Спіраль ненависті та помсти може зупинити тільки прощення без меж.
Прощення є чудом, тому що є творенням із нічого. Воно, як ми вже сказали, є чеснотою самого Бога. Людина власними силами не здатна прощати. Ми не є творцями прощення, а отримуємо його як дар. Воно походить ex nihilo (з нічого). Воно є благодаттю. Тут ми підходимо до його зв’язку з Богом і хрестом Христа, адже там, де запанував гріх, ще рясніше розлилося прощення, яке нас перемінило. Відкриваючись на це надмірне багатство Божого прощення, я можу щедро дарувати прощення іншим. У таких ситуаціях, як геноцид, зґвалтування, масові вбивства дітей чи покинення, дарування провини може походити лише від Бога. Ісус заслужив для нас Святого Духа, Який є Божою силою прощення. Лише у Святому Дусі ми можемо наслідувати Отця, Який прощає».
ORATIO (молитва) і CONTEMPLATIO (перебування в присутності Бога)
Хрест Ісуса Христа об’являє Божу справедливість. Вдивляючись у нього, я не можу втекти від заклику щодня складати звіт перед Богом: як я приймаю і як передаю далі царський дар прощення?
о. Юзеф Мацьонг
Використано: Silvano Fausti, Una Comunità Legge il Vangelo di Matteo, Bologna 2004.