Поранив і зцілив – безглуздо (бр. Томаш Лакомчик)

Субота третього тижня Великого посту. Перше читання коротке, але, як завжди, наповнене змістом, а сьогодні, можливо, навіть ще більше – сповнене певної поетики та краси. Осія говорить нам, що прихід Господа є таким же певним, як світанок, як ранній дощ, що приходить до нас, і як пізній дощ, що насичує землю. Його прихід певний, як світанок. Це поетичний образ, але водночас і очевидна річ. Адже ввечері ми не роздумуємо, чи зійде сонце зранку, чи настане світанок – ми знаємо, що так буде.

Чи маємо ми таку ж певність щодо приходу Господа – як у значенні Його другого пришестя в славі наприкінці часів, так і в значенні Його приходу до нас у конкретних переживаннях, у підтримці, у любові? А коли мова йде про любов, то тут у нас є ще одне порівняння, цього разу з нашою людською любов’ю – вона подібна до хмар на світанку або до роси, що швидко зникає. Саме такою, за словами Осії, є наша любов – скороминущою. І справді, ранкові хмари часто розсіюються, а роса випаровується під сонячними променями. Можливо, саме ця наша мінливість і нестабільність будуть переможені постійністю, силою та незмінністю Божого приходу.

Окрім цієї поетики, ми отримуємо і конкретний заклик від Осії: «Ходімо, повернімось до Господа!» Так, навернімося до Нього! Ми бачимо свою нестабільність, свою скороминущість – то куди ж нам іти? До Нього! Він ранив – і Він же зцілить. Він ударив – і перев’яже рани. Ці слова вже менш поетичні. Адже важко уявити, що ми мали б повернутися до того, хто нас побив. Ми ще з синцями, рани ще не загоїлися – і ми маємо знову до Нього прийти? Але коли поглянемо на Євангеліє, то трохи краще зрозуміємо цю Божу логіку.

Ми, люди, такі, що в добрі часи можемо стати зарозумілими – як той фарисей, який молиться сам до себе: «Боже, дякую Тобі, що я не такий, як інші люди: здирники, шахраї, перелюбники, або як цей митар. Я постую двічі на тиждень, даю десятину з усього, що набуваю». Ось так поводиться людина, яку Господь ще не «вдарив». Це гордовита, зарозуміла людина, зосереджена на собі. І тоді Бог допускає певні події, які трохи здувають цей надуте самолюбство, які пробивають цей міх пихатості. Людина, яка була такою впевненою у своїй величі, стає маленькою. Вона усвідомлює свою слабкість і розуміє, що її велич – як ранкова роса, як хмари на світанку, що швидко зникають.

Тому, коли Бог допускає в нашому житті якісь труднощі, коли ми, як Осия, можемо сказати, що Він нас «ранив» або «вдарив», коли запитуємо: «Боже, чому це сталося в моєму житті? Чому така ситуація? Чому така сім’я, таке місто, така хвороба, така трагедія?» – то, можливо, це саме для того, щоб ми прийшли до Господа, як той митар, який молиться: «Боже, змилуйся наді мною, грішником!» І хто вийде з цього випробування почутим? Хто вийде втішеним? Хто вийде з досвідом зустрічі з Богом? Фарисей чи митар?

Бог інколи допускає випробування, але завжди – у контрольований спосіб. Завжди так, щоб ми не втратили найціннішого – життя, доки не навернемося, не пізнаємо Його, не досвідчимо Його любові. Так було і з Йовом, який пережив багато страждань, але зберіг життя, щоб знову все відбудувати, оновити й далі прославляти Бога. Будьмо сьогодні як той митар – смиренно станьмо перед Господом, не вихваляючись, не хизуючись перед Ним, а просто просячи про милосердя. І отримаємо все: виправдання, потіху та силу.

Нехай сьогоднішня молитва дасть нам досвід Божого милосердя, утіхи та любові – особливо в складних, важких, а часом і драматичних обставинах. Нехай Господь наповнить наші серця миром і любов’ю.

Господь з вами. Нехай благословить вас Бог Всемогутній, Отець і Син, і Святий Дух.