Побачивши юрби, змилосердився над ними (бр. Раньєро Канталамесса)

Якби ми хотіли одним реченням підсумувати суть сьогоднішнього Євангелія, то могли б сказати (перефразовуючи відомі слова Христа): «Церква існує для людини, а не людина для Церкви». Слова Ісуса і Його жести на цій євангельській сторінці — від початку до кінця — допомагають нам зрозуміти, чому існує Церква, навіщо потрібні апостоли та їхні наступники, і, коротко кажучи, якою має бути душа апостольства.

Євангеліє починається так:

Того часу Ісус, побачивши юрби, змилосердився над ними, оскільки були знеможені та повалені, наче вівці, які  не мають пастуха. Тоді  каже Ісус своїм учням: «Жнива великі, а робітників мало. Тож благайте Господаря жнив, щоби послав робітників на свої жнива». 

Співчуття Христа є серцем Євангелія, прихованим джерелом діла спасіння, почуттям, яке найкраще відкриває «милосердя нашого Бога» (Лк 1, 78)  і «любов до людей нашого Спасителя» (Тит 3, 4).

Слово, вжите в грецькому тексті, дуже образне й конкретне: воно означає почуття, від якого перевертаються нутрощі й починає швидше битися серце. Це слово (за винятком кількох притч) вживається в Євангелії лише щодо Христа. Саме таке співчуття Він відчуває до хворих (Мт 14,14), сліпих (Мт 20,34), тих, кого мучать злі духи (Мк 9,22), до вдови з Наїна в її горі (Лк 7,13), перед обличчям смерті Лазаря (Йн 11,33), зрештою — перед будь-якою бідою і стражданням. Як бачимо, усі євангелісти підкреслюють цю рису Христа.

Ісус не намагається приховати свого зворушення; Він не боїться, що люди побачать Його — Учителя, Пророка, Чудотворця — як такого, що публічно плаче. Це зворушення саме по собі є найкращим даром, який можна дати людині, що страждає. Воно більш промовисте, ніж будь‑які слова чи проповіді. Воно означає, що це страждання глибоко нас торкнулося, що ми не залишилися байдужими. Приховувати своє зворушення лише з принципу може навіть означати образити брата, позбавити його того, що йому належить, адже саме його страждання викликало в нас це почуття. 

Подальша частина Євангелія показує нам, яким є співчуття Христа. Воно є протилежністю безплідного співчуття, яке зупиняється лише на почуттях і словах, не переходячи до дії. Той, хто читає наведені слова безпосередньо у Святому Письмі, може цього не помітити. Вони завершують дев’ятий розділ Євангелія від Матея. Тому можна подумати, що того дня співчуття Ісуса виявилося лише в заклику молитися до Господаря жнив, щоб Він вислав робітників на жнива.

Насправді ж це не так. Літургія правильно чинить, поєднуючи ці слова в одне ціле — не з попередніми словами того самого розділу, а з початком наступного (сьогоднішнє Євангеліє складається із завершення дев’ятого і початку десятого розділу Євангелія від Матея). Це дозволяє побачити, як співчуття Христа до натовпів переходить у конкретні дії, що з нього народжується. З нього народжується Церква.

Прикликавши Дванадцятьох своїх учнів, Ісус дав їм владу над нечистими духами, щоб виганяти їх і зціляти всяку хворобу й усяку недугу.  

Далі подано список дванадцятьох апостолів і опис їхнього послання:

Ось імена Дванадцятьох апостолів: перший – Симон, прозваний Петром, і Андрій, його брат; Яків Зеведеїв та Йоан, його брат; Филип і Вартоломей; Тома і митник Матей; Яків Алфеїв і Тадей; Симон Кананіт і Юда Іскаріотський, який зрадив Його. Цих Дванадцятьох послав Ісус і заповів їм, кажучи: «На дорогу язичників не йдіть і до міста самарійського не входьте, а йдіть радше до загиблих овець дому Ізраїля. Ідіть і проповідуйте, кажучи, що наблизилося Царство Небесне. Хворих оздоровляйте, мертвих воскрешайте, прокажених очищайте, бісів виганяйте; даром отримали – даром давайте».  

Число дванадцять очевидно пов’язане з дванадцятьма колінами Ізраїля.Тим самим Ісус відкриває Свій намір заснувати Церкву, взявши за взірець нового Ізраїля давній Ізраїль, а нового Завіту — старий, сповненням якого Він є.  Заборона йти до язичників і самарян є забороною тимчасовою. Сам Ісус ще за Свого земного життя поширив Своє служіння на поган і самарян (самарянка, сирофінікіянка, римський сотник), а перед Вознесінням накаже апостолам  ідучи по цілому світі, проголошувати Євангеліє усьому творінню. Ця заборона випливала з того, що пропозиція входження у Боже Царство мала бути спершу звернена до Ізраїля, а вже через нього поширитися на язичників. Крім того, апостоли ще не були готові до служіння серед язичників — вони повинні були спочатку пережити П’ятидесятницю і подолати чималий внутрішній опір. 

У сьогоднішньому Євангелії Ісус об’являє, що прийшов на землю не лише для того, щоб чинити добро людям, яких зустріне протягом Свого короткого земного життя, але й для того, щоб заснувати спільноту, яка продовжить Його діло в часі та поширить його в просторі.  Вибір постійних співпрацівників, офіційно призначених (у цьому й полягає значення слова «апостол»), вказує саме на це. Того дня Ісус визначив і започаткував майбутню структуру Своєї Церкви. Вона матиме ієрархію та управління, тобто людей, покликаних і посланих Ним для продовження Його діла.  Саме тому Церкву називають «єдиною, святою, вселенською і апостольською» — бо вона заснована на апостолах. Отже, будь‑які «привілеї» духовенства чи будь-яка реальна дискримінація всередині спільноти вже від початку виключені словами: «Даром отримали — даром давайте». Той, хто багатший духовно чи просто по-людськи, отримав свої дари не для того, щоб користуватися ними лише для себе або підпорядковувати собі інших, а для того, щоб ділитися ними і служити іншим. Важливо зрозуміти, з якою метою Ісус посилає апостолів і яке завдання їм доручає. Це допоможе побачити справжню природу Церкви та її місію у світі: 

«Ідіть і проповідуйте, кажучи, що наблизилося Царство Небесне. Хворих оздоровляйте, мертвих воскрешайте, прокажених очищайте, бісів виганяйте; даром отримали – даром давайте ».

З цього видно, що Церква існує для людини, а не людина для Церкви. Зрештою Церква перестане існувати — принаймні в її теперішній формі як устрою спасіння, — але людина залишиться. Церква існує для спасіння всієї людини — її душі й тіла. Якщо проголошення Божого Царства служить спасінню душі та вічному життю, то турбота про хворих і визволення пригноблених показують, що Церква дбає також про потреби земного життя.  Саме це має на увазі Іван Павло ІІ, коли в енцикліці «Redemptor hominis» говорить, що «людина є дорогою Церкви».

Із цього випливають певні практичні висновки. Ми повинні сприймати Церкву як нашу Церкву, як дар Христа, як втілення Його співчуття до людей, а не як щось чуже, як якусь надбудову, без якої можна спокійно обійтися. Те, що відштовхує деяких людей від Церкви як інституції, — це, загалом кажучи, гріхи, негідне життя, давні й сучасні помилки церковної ієрархії: інквізиція, судові процеси, зловживання владою, скандали, пов’язані з аморальною поведінкою. Але це лише нагадує відому істину: служителі Церкви походять із людей і підлягають тим самим спокусам і слабкостям, що й усі інші. Ісус не мав наміру засновувати спільноту, що складалася б лише з досконалих людей. Погляньмо на список Дванадцятьох, яких Він обрав. Серед них був той, хто Його зрадить, той, хто від Нього відречеться; один із них був митарем. Якщо дивитися по-людськи, скільки ж обмежень було в більшості з них! 

Ісус, обираючи, керується не тим, ким людина є, а тим, ким вона може стати завдяки Його благодаті, йдучи за Ним. Є навіть певна користь у тому, що священники також «оточені неміччю»: завдяки цьому вони можуть краще співчувати іншим, їх не здивує жоден гріх і жодна слабкість. Як говорить Послання до Євреїв, священник: міг співчувати необізнаним і тим, які заблукали, адже й сам оточений неміччю, – і тому він повинен, як за народ, так і за себе, приносити жертви за гріхи. (Євр 5, 2–3).

Ісуса цікавить не стільки те, щоб Його співпрацівники були бездоганними, скільки те, щоб вони мали серце, здатне до співчуття, подібне до Його Серця. Найкраще цю думку в літературі, мабуть, висловив Бернанос у романі «Щоденник сільського настоятеля». Це історія молодого священника, який працює у ворожому середовищі, поступово піддається успадкованій схильності до алкоголізму, але має надзвичайно чутливе серце до людського страждання. Наприкінці життя він промовляє слова, які стали відомими: “Усе є благодаттю”.

Проте все сказане стосується не лише наступників апостолів та їхніх співпрацівників — священників. По-іншому, але це стосується кожного охрещеного.  Як сьогодні розпізнати справжнього учня Христа — окрім того, що він ходить до церкви і приступає до таїнств? За тим, що він також, бачачи змучених і покинутих людей, співчуває їм. Співчуває голодним, тим, хто не має можливості лікуватися (сьогодні в багатьох країнах це особливо стосується людей, хворих на СНІД), тим, хто через війни або посуху змушений залишати свої домівки і поневірятися світом, буквально як «вівці без пастуха». 

Коли це співчуття, за прикладом Христового співчуття, втілюється в конкретні вчинки солідарності — кожен відповідно до своїх можливостей і в тій сфері, за яку відповідає, — тоді ми справді є учнями Ісуса.

Принаймні певною мірою ми здійснюємо те, заради чого Христос заснував Церкву.