Плач над гріхом (бр. Ян Каня)

З Євангелія від святого Йоана.

Коли Ісус з’явився своїм учням і спожив з ними сніданок, сказав до Симона Петра: «Симоне, сину Йони, чи любиш Мене більше, ніж ці?» Той відповів Йому: «Так, Господи, Ти знаєш, що я Тебе люблю». Ісус сказав йому: «Паси ягнят Моїх». І знову вдруге запитав його: «Симоне, сину Йони, чи любиш Мене?» Він відповів Йому: «Так, Господи, Ти знаєш, що я Тебе люблю». Ісус сказав йому: «Паси овець Моїх». І втретє сказав йому: «Симоне, сину Йони, чи любиш Мене?» Засмутився Петро, що втретє Його питає: «Чи любиш Мене?» — і сказав Йому: «Господи, Ти все знаєш, Ти знаєш, що я Тебе люблю». Ісус сказав йому: «Паси овець Моїх. Воістину, воістину кажу тобі: коли ти був молодий, сам себе підперізував і ходив, куди хотів, але коли постарієш, простягнеш свої руки, і інший підпережить тебе та поведе, куди ти не хочеш». Сказав же це, щоб вказати, якою смертю Петро прославить Бога. А сказавши це, мовив до нього: «Іди за Мною».

Це Євангеліє ми вже чули нещодавно — після Воскресіння Христа. І, власне, немов завершуємо цим читанням пасхальний час, бо ця Євангелія звучить напередодні Зіслання Святого Духа. Євангелія про гріх Петра — гріх його зречення — і про прощення, яке Христос йому пропонує й дарує. Питання про гріх. Я зараз перебуваю в Лабунях, у сестер, і тут проголошую реколекції. Є тут чудовий, старий парк. Сьогодні проходив повз один дуб — могутній. На ньому була одна гілка, очевидно вже сильно зітліла. Вона звисала низько, у формі руки — приблизно як моя рука, тієї ж товщини, довжини, навіть форми. І ось, що було дивно — з цієї гілки, з її краю, з того відламку, виросло нове дерево, молодий дуб. Колись у ту гілку впав жолудь, пустив пагін і коріння — і тепер росте нове дерево саме на цій гнилій гілці.

І я замислився. Це — природа. Тут немає вибору. Воно просто так відбувається. Але мені це стало образом гріха. Ми — ті жолуді, які шукають місця, де могли б прорости. І можемо довіритися Божій руці, яка хоче посадити нас у добру землю. Але для жолудя нерозумно — пустити коріння на відмерлій, трухлявій гілці. Цей молодий дуб, що вже має понад два метри, росте гарно, стрімко, має листя… але його ріст — уже передвістка падіння. Бо чим більшим він стає, тим більша ймовірність, що стара гілка під ним зламається. Вона й сама ледь тримається, а тим більше не витримає ваги цього дуба. І так станеться.

Це — природа. Але коли перенести цей образ на реальність гріха — це теж ми. Ми — ті, хто вкорінюється в місці, яке на вигляд вигідне, наче обіцяє розвиток, ріст, успіх. І справді, певний час бачимо, що зростаємо, що йде прогрес. Але вже цей ріст несе в собі заповідь падіння. Чим швидше прийде успіх, чим вищий ріст — тим гіршим буде зрив.

Бог знає, що це не добре місце для нас. Він хоче нас пересадити в глибоку, добру землю, де ми справді зможемо вкоренитися й рости. Але ми часто думаємо, що знаємо краще. Бог хоче нас пересадити — а ми чинимо опір. Ми маємо свій план і навіть радіємо, що не послухали Бога: «Мені пощастило, як сліпій курці — і ось я росту, і все ніби добре». Але це наслідки гріха — непослуху Богові. Короткозорий ріст стає знаком неминучого падіння.

Таким був і гріх Петра. Він теж «знав краще» за Ісуса. Ісус говорив йому, попереджав, хотів його «пересадити», але Петро був упевнений: «Я не зречуся Тебе». Але мусив впасти, щоб відкрилися йому очі. І Петро, на відміну від багатьох, справді підвівся після свого падіння. Сьогодні ми чуємо, як він говорить з Ісусом і приймає Його бачення свого життя. Ісус кличе його до любові. Не до того, на чому Петро раніше будував — на своїй силі, розумі, уявній близькості до Христа — а лише на Христі. Він обирає новий початок. Вихід із гріха — через сльози, через смуток — і вхід у нове життя.

У читанні ж із Діянь бачимо протилежність. Там — Фест, намісник, який перебуває в Кесарії Приморській — важливому римському порту в Святій Землі. Він успадковує від попередника, Фелікса, в’язня — святого Павла. Каже, що розмовляє з ним, але вже минуло кілька років, а Павло досі у в’язниці. Чому? Бо Фест очікує… подарунка. Хабаря. Він знає, що Павло — значна постать, за ним — спільнота. Можна зробити на цьому бізнес. Але нічого не змінюється — бо Фест одержимий жадібністю і владою. І навіть якщо каже, що поважає римське право — він його порушує. Бо для нього головне — власна вигода.

Ось гріх — жадібність, пиха, користолюбство. Це Фест — образ грішного світу. Але це теж образ мене. У мені теж є ця жадібність, цей егоїзм, використання інших для власного комфорту й зиску. Це той гріх, який є у мені. І зараз я маю вибір. Чи залишусь із цим Фестом у собі, і зрештою позбудуся істини, викину «Павла» зі свого життя, Слово Боже — чи піду за Христом? Бо Павло проголошував Фесту Євангеліє. Але Фест відкинув його. Відправив Павла до Риму — аби не мати проблем. Відкинув Слово замість того, щоб прийняти і навернутись.

І це питання до мене: наскільки я готовий визнати, що у мені є цей Фестус, цей старий Петро? Наскільки я хочу прийти з цим до Христа, визнати свій гріх і сказати Йому: «Ти знаєш, що я Тебе люблю — настільки, наскільки вмію, наскільки можу». Це і стало для Петра дверима до нових стосунків із Христом. Йому було прощено. Його було відновлено. Нехай і я прагну визнавати Христа, шукати Його близькості. Нехай, як Петро, матиму мужність відректись від свого «Фестуса», щоб стати справжнім Петром.

Нехай благословить і охороняє тебе Отець, і Син, і Святий Дух. Амінь.