Останнє місце (бр. Томаш Регєвіч)
Перше читання з Діянь розповідає, проголошує подію місії святого Павла до язичників. Святий Павло разом із Варнавою, разом із Іваном, званим Марком, є тією командою, яка послана, щоб нести Добру Новину. Вони доходять у певний момент до узбережжя, до Перги, а звідти мають пройти через гори до Антіохії Пісидійської.
Іван Марко, знаючи, що на них чекає круте сходження, відмовляється. Каже, що повертається до Єрусалима, до мами, не має бажання йти з ними далі. І ми знаємо, що цей досвід був настільки болісним, що святий Павло, коли під час наступної місії Іван хоче знову приєднатися до команди, каже: «Ні, йди додому. Вдруге мені цього не зробиш. Тоді не захотів — тепер я з тобою не піду». І ми знаємо, що це спричиняє конфлікт між Павлом і Варнавою, який був, можна сказати, наставником Павла. Саме він довірився Павлові, який як Савло був переслідувачем, захоплював християн, прирікав їх на смерть, був присутній при побитті камінням Стефана, який теж був родичем Марка.
Варнава йде з Іваном, Марком, вирішує піти на Кіпр, залишає Павла самого, а Павло отримує інших братів до команди. Звісно, потім ми бачимо, що в Римі, коли Павло вже в ув’язненні, відбувається їхнє примирення. Павло про це пише, але ця подія розлуки, зради, коли хтось, хто був з тобою, залучений до справи євангелізації, не витримує — дуже болюча.
Вони прямують до цієї Антіохії Пісидійської, заходять до синагоги, і там їх просять промовити слово, слово заохочення до народу. І запитання, яке постає в мені у зв’язку з усіма цими досвідами, з тим, що їх хтось залишив, що їх хтось зрадив, із цими, підозрюю, також суперечками в команді, бо Варнава, думаю, виправдовував Марка, був людиною дуже доброю й лагідною — на відміну від Павла, який був різким, — питання звучить так: Павло в цій події не зосереджується на своєму болі, на труднощах, на конфлікті. Він знаходить слово для цієї спільноти. Він не дивиться на себе, на свою історію, а дивиться на історію як на історію спасіння. Що вся історія — це історія спасіння.
І питання, яке виникає в цьому контексті до мене: чи я, коли дивлюсь на свою історію, на всі ці події, бачу їх як історію спасіння? Чи бачу, що всі ці події, навіть конфлікти, непорозуміння, поразки, падіння, також пов’язані з характером, — що вони є послідовністю подій, через які Бог веде моє життя до зустрічі з Ним? Павло згадує Йоана Хрестителя, який сповіщав прихід сильнішого. Що всі ці події є передвістям зустрічі з Тим, хто сильніший, з Тим, хто хрестить Духом Святим.
Питання: чи, наприклад, старість, хвороба, труднощі — чи бачу їх як події, в яких з’явиться сильніший, які передвіщають прихід сильнішого за мене? Того, хто прийде зі своїм Духом Святим, щоб дати мені досвід близькості, досвід життя? А чи, натомість, дивлюся на мої справи, на події, хворобу, біль у суглобах і кажу: «Це не вдалося, Боже, Тобі нічого не вийшло. Проблеми на роботі — нічого не вийшло». І я весь час тільки нарікаю, весь час тільки з претензіями: «А якби було інакше, було б краще». А чи бачу, що це є привілейований момент, який Бог приготував для мене, що це історія спасіння — моє життя?
Святий Павло вміє це проголосити, вміє сказати в усій цій складній ситуації, в якій перебуває. Сьогодні також ми під час Євхаристії будемо говорити: «Очікуємо Твого приходу». Я не знаю, які сьогодні наші події, в якому ми настрої, що нас зустріло перед приходом сюди. Ми чекаємо Твого приходу, і Христос приходитиме під час цієї Євхаристії. Чому? Бо Він — сильніший. Той, хто приходить, щоб дати свого Духа Святого.
Це перше, що мене торкає і кличе мене просити Бога про нові очі — на мою історію, на ці всі важкі ситуації, як на історію святості, історію спасіння.
А друге — це Євангеліє. Сьогодні проголошується момент після вмивання ніг, коли ніхто з учнів у цей момент Пасхи, в особливий момент, коли найменш важлива особа в зібранні мала служити іншим, не хотів встати. Бо всі клопоталися, хто є важливіший. Ніхто не хотів бути останнім, менш важливим, тим, хто сидить на кінці. Вони завжди сперечались, хто з них важливіший, правда?
І в цій ситуації, у цьому замішанні: «Хто встане? Хто виявиться найменш важливим?» — встає Христос, підперізується і починає мити не руки, а ноги. Це — служіння, якого навіть від раба не можна було вимагати в Ізраїлі. Він показує, що став слугою, став останнім, став рабом — наш раб. Він, Син Бога Всемогутнього, залишив славу, що Йому належала на небі, став одним із нас, став останнім. Він цінує наше життя більше, ніж своє.
І це викликає спротив Петра та інших: «Господи, що Ти робиш? Не можеш цього робити!» Але Христос це чинить, бо для того прийшов. Бо такий є Бог — Бог є Той, хто служить. І в цьому контексті Христос каже учням: «Слуга не більший від пана свого, посланець — від того, хто послав його».
Ми є учнями, Він — наш Учитель. Христос каже: якщо Я, Господь і Учитель, це зробив — і ви повинні так чинити. Тобто наша місія не в тому, щоб сперечатися, хто важливіший, хто має останнє слово, чия думка важливіша, а в тому, щоб займати останнє місце.
І ми знаємо, що не можемо зайняти останнє місце. Бо воно вже зайняте. Його зайняв Христос. Але Він каже: якщо будете так чинити, якщо будете займати останнє місце — будете щасливі.
Це неймовірно. І сьогодні, коли чую це Євангеліє, приходить запитання: чи я шукаю останнього місця? Чи готовий бути слугою, ставити потреби іншого вище за свої? Більше того: чи маю внутрішню певність, просвітлення від Христа, що саме в цьому шлях до щастя? Бути щасливим — просто.
Чи я й надалі думаю, як язичники, як ті, хто не пізнав Христа, не пізнав Його любові до себе — Того, хто став моїм рабом, обмив мені ноги, простив гріхи, віддав за мене своє життя? І все ще думаю, що щастя — це бути першим, бути поважаним, мати авторитет, щоб із моєю думкою рахувалися?
Отже, питання: чи я бачу своє життя як історію спасіння? Чи ці події, які приходять, є для мене моментами, які відкривають мене на прихід Христа? Чи бачу, що я слабкий — щоб Його всемогутність могла увійти в моє життя? Що я поранений — щоб Його благодать зцілення могла увійти в моє життя? Це — перше.
А друге — чи знаю, що щастя полягає в тому, щоб займати останнє місце?
