Обіцянка нам і нашим дітям (бр. Томаш Регєвіч)

Коли вона так плакала, нахилилася до гробу і побачила двох ангелів у білому, що сиділи там, де лежало тіло Ісуса: одного — на місці голови, другого — на місці ніг. Вони сказали до неї: «Жінко, чому ти плачеш?» Вона відповіла їм: «Забрали мого Господа, і я не знаю, куди Його поклали». Сказавши це, вона обернулася й побачила Ісуса, що стояв там, але не впізнала, що це був Ісус.

Ісус сказав їй: «Жінко, чому ти плачеш? Кого шукаєш?» Вона ж, гадаючи, що це садівник, каже Йому: «Пане, якщо Ти Його переніс, скажи мені, де Його поклав, і я Його заберу». Ісус промовив до неї: «Маріє!» Вона, обернувшись, сказала Йому по-єврейськи: «Раббуні!», що означає «Учителю мій». Ісус сказав їй: «Не стримуй Мене, бо Я ще не зійшов до Отця. Іди до Моїх братів і скажи їм: Я сходжу до Отця Мого і Отця вашого, до Бога Мого і Бога вашого».

Марія Магдалина пішла і повідомила учням: «Я бачила Господа» — і що Він їй сказав. Ми перебуваємо в Октаві Воскресіння, кожного дня ми повторюємо: ось цей день, день Воскресіння, і в ці дні Господь приходить, щоб нас знайти. У кінці йдеться про зустріч із Христом, щоб не зупинитися біля порожнього гробу, а йти до Галилеї, тобто до нашої щоденності, і там зустріти Воскреслого, бо саме зустріч із Воскреслим усе змінює.

Кожного дня Господь приходить зі Словом, яке веде нас дорогою зустрічі з Ним. Дуже сильно я почув у перший день про ті складені полотна, про те, що ми переживаємо на Євхаристії, коли бачимо корпорал, складений наприкінці, і кажемо: ми бачимо складені полотна — Його тут нема, Він воскрес. Він прийшов у моє життя, я міг Його прийняти, Він був складений на моїх долонях, я міг Його спожити — Господь воскрес у мені.

Вчора до мене приходило це Слово, це питання: чи я й далі є тим, хто поширює брехню, що Він не воскрес? Бо якщо я не зустрів Його тут, то поширюю брехню, навіть якщо мої уста говорять великі слова, а в мені немає Воскреслого, немає цього нового життя, немає здатності скласти свої шати, ці полотна, щоб стати навколішки біля ніг іншого, щоб Йому служити. Немає в мені цього духу займати останнє місце, бути найменшим. Тоді я проповідую брехню, хоч і кажу великі слова про воскресіння, про Ісуса, про Його любов. Усе — брехня.

Слово звучало вчора і лунає аж до сьогоднішнього дня. Тож увага: це Слово звернене до мене. А сьогодні йде далі й говорить мені, що потрібно, чому — про це говорить сьогодні Діяння апостолів: про те, що проголошення Воскреслого, коли Петро проповідує, саме через це проголошення Бог приєднує. Це проголошення має силу, воно торкається серця, проникає вглиб людей, не тільки до розуму.

Це не просто інформація — це Слово, яке зворушує серце, і через нього Бог долучає до Церкви. І потім приходить це: обітниця життя у Воскреслому — для вас і для ваших дітей. А ми сьогодні бачимо людей, які віддаляються, бачимо дітей, які відходять, які не хочуть сідати з нами за стіл, а якщо й сідають — то бунтують, глузують.

Чому ця обітниця, здається, не для нас і наших дітей? У чому причина? Сьогоднішнє Слово показує мені перше: коли ті, кого послано до Марії Магдалини, звертаються до неї — бо «ангел» означає «посланий». Ми є послані, щоб проголошувати правду, а не брехню. Перше питання: «Чому ти плачеш?» Це означає, що Слово питає: чому ця обітниця, здається, не для нас і наших дітей? Бо ми не бачимо болю і страждання іншої людини.

Нас більше цікавить, чому Я страждаю через цих людей. Чому ти мені це робиш? Чому так до мене говориш? Чому зневажаєш те, що для мене святе? Але я не ставлю цього питання як посланий, яке потім ставить Христос.

Ставити ті самі запитання, що й Христос, як посланий: «Чому ти плачеш? Який твій біль?» Уміти дивитися по-іншому. Це Слово показує різницю між християнином і язичником.

Язичник, коли хтось проти нього виступає, каже: «Чому ти мені це робиш? Я через тебе страждаю». А християнин, коли бачить того, хто виступає проти нього, каже: «Як сильно ти повинен страждати, якщо ти таке робиш». Зміна перспективи. «Чому ти плачеш? Який твій біль?» І ця хасидська притча про двох селян у шинку, що сидять за пивом. Один питає другого: «Василю, а ти мене любиш?» — «Так, люблю». — «Як же ти можеш мене любити, якщо не знаєш болю мого серця?»

Оце правда — перше, чому здається, що обітниця не для нас і наших дітей. Бо ми більше зосереджені на собі, і Слово сьогодні торкає мене: мене більше цікавить мій біль, мої судження щодо інших, ніж те, що відбувається в серці ближнього. Друге: Христос, коли з’являється, що дозволяє Марії Магдалині Його впізнати — це те, що Він звертається до неї по імені.

І тут одразу згадується пасхальний седер і чотири типи дітей: мудре, лукаве, просте і те, що не ставить запитань.

І те, що перед кожним сказано: «одне» дитя. Одне мудре, одне лукаве, одне просте, одне, що не запитує. Кожне є унікальним, і до кожного я покликаний говорити. Кожного слід сприймати як єдиного, кого Бог сьогодні ставить переді мною.

Мудре дитя, що приносить радість — це те, через яке я досяг успіху, що йде доброю дорогою, є ревним, я ним пишаюся. Але й лукаве дитя — що виступає проти мене, іде іншим шляхом, бунтує, глузує зі святого — воно теж єдине. І сьогодні воно для того, щоб я з ним увійшов у стосунок. І це «ехад» — єдиний — це те ж слово, що й у проголошенні: «Господь є один». Бо кожна дитина носить в собі Божий образ, є Божою дитиною, унікальною і даною мені. Я запрошений увійти в стосунок з нею. А для цього маю звернутись по імені.

Мене не кличуть щось робити для нього, а ввійти в стосунок. Щоб це зробити, я маю переступити межу, померти для себе, шукати того, що добре для іншого. Якщо треба — дозволити відійти. Бо кожне покоління має вийти з Єгипту, мати цю здатність піти і повернутися без осуду, охоплене любов’ю, сприйняте як місія, яку мені дав Бог. І третє: лише це дозволить наступному поколінню — цій дитині, тим, хто відходить — віднайти, зустріти Христа, і лише це дасть їм ревність привести інших, з ким Бог їх пов’язав.

Обітниця для нас і наших дітей — так, але без цього воскресіння в мені, без зустрічі з Воскреслим, без того, щоб бути посланим, хто йде, говорить, дивиться і діє як Христос — це лише порожня обітниця. Тому сьогодні нас запрошено, сьогодні Христос приходить до нас і дивиться, питає мене: «Який твій біль? Чому ти сьогодні плачеш?» Бо я є винятковий — Він мене запросив. Ми скажемо: «Блаженні ті, що запрошені» — Він запросив тебе, а з тобою — усіх, з ким тебе пов’язав, і наприкінці пошле нас.