Образ небесної людини (бр. Міхал Драус)

Ісус сказав до своїх учнів:

«Кажу вам, що слухаєте: Любіть ваших ворогів, чиніть добро тим, хто вас ненавидить. Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто вас обмовляє. Якщо хтось ударить тебе по щоці – підстав йому й другу. Якщо забирає у тебе плащ – не борони йому й одежі. Давай кожному, хто просить у тебе, а від того, хто бере твоє, не вимагай повернення. Як хочете, щоб люди вам чинили, так само чиніть і ви їм. Якщо любите тільки тих, хто любить вас, яка вам за це вдячність? Адже і грішники люблять тих, хто їх любить. Якщо чините добро тільки тим, хто чинить добро вам, яка вам за це вдячність? І грішники роблять те саме. Якщо даєте в борг тим, від кого сподіваєтеся повернення, яка вам за це вдячність? І грішники дають у борг грішникам, щоб отримати стільки ж. Ви ж любіть ваших ворогів, чиніть добро і давайте в борг, нічого не очікуючи взамін.

І нагорода ваша буде велика, і будете синами Всевишнього, бо Він добрий до невдячних і злих. Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний. Не судіть – і не будете суджені. Не засуджуйте – і не будете засуджені. Прощайте – і вам буде прощено. Давайте – і вам буде дано.

Міру добру, натоптану, струшену й переповнену вкладуть вам у пазуху. Бо якою мірою міряєте, такою й вам відміряють».

*******************

Це слово сповнене надії. А якщо ми – паломники надії, то це слово є для нас особливою підтримкою. Хоча, можливо, воно може звучати як закон, варто читати його глибше. Скільки надії міститься в словах про Отця: «Він добрий до невдячних і злих».

Хто ж ці невдячні й злі? Зазвичай, коли ми робимо добро, то очікуємо подяки. Але невдячний – це той, хто не дякує. Тож невдячні й злі – це ми самі. Скільки разів ми дякуємо Богові за те, що прокинулися, що маємо що їсти, що наше здоров’я більш-менш у порядку? Наскільки ми вдячні за кожен подих, який нам дано, хоча він зовсім не є чимось самоочевидним?

На початку Літургії ми просили Бога: «Господи, вчини, щоб ми, постійно розважаючи над Твоїм вченням, виконували словом і ділом те, що Тобі до вподоби». Це означає, що щоб виконати Божу волю і словом, і ділом, нам потрібно роздумувати над Його вченням, що ми зараз і робимо.

Зізнаюся, коли я вперше почув друге читання, а саме слова: «Як носили ми образ земної людини, так будемо носити й образ небесної людини», мені спала на думку не найсерйозніша асоціація: я уявив собі родину смурфиків – ніби тепер ми теж маємо бути такими «синіми», відмінними від усіх, але завжди прагнучими добра.

Звісно, йдеться про щось набагато глибше, але нехай ця думка залишиться десь у нас на задньому плані.

Сьогоднішнє слово розпочалося з уривка з Книги Самуїла, де представлений образ царя Давида. Біблійні персонажі даються нам не лише як зразки для наслідування, а в будь-якому разі – не завжди й не в усьому. Сьогодні ми бачимо Давида великодушним і милосердним. Але чи це його справжня натура?

Якщо ми знаємо історію Давида, то через кілька років після цього епізоду, коли його власний син Авесалом вчинив державний переворот, Давид був змушений утікати лише з жменькою вірних слуг. І тоді один із далеких родичів царя Саула, про якого ми чули сьогодні, почав проклинати Давида, жбурляючи в нього каміння і кричачи: «Кривавий чоловіче! Злий чоловіче!»

Це ще один приклад того, як складно справді любити ворогів. Але Бог не змінює своїх стандартів: Він милосердний і до добрих, і до невдячних. Це виклик для нас, але також і надія: якщо Він такий, то й ми, завдяки Йому, можемо ставати схожими на Нього.

І Давид знає, Давид не дозволяє, і сьогодні він присутній у цьому читанні. Авішей тоді каже Давиду: «Дозволь мені підійти і відсікти голову цьому скаженому псові, цьому мертвому псові». Але Давид відповідає: «Ні, бо якщо він проклинає, значить, Господь наказав йому: „Проклинай Давида“». Але не тому, що Давид такий милосердний.

Бо якщо ми читаємо історію далі, то наприкінці життя Давид не дозволяє Шимеєві, тому, хто його проклинав, залишитися живим. Якщо ми читаємо інші історії про Давида, які не читають під час літургії, то можемо знайти розповідь про те, як люди Навала допомагали охороняти стада, а сам Навал напився, почав проклинати і зневажати слуг Давида, які просили в нього допомоги з харчами. І тоді Давид приймає миттєве рішення:

«Йдемо й винищимо всіх чоловіків у домі Навала, не залишимо жодного».

Це людина, яка мстить. Якби не дружина Навала Авіґаїл, яка пізніше стала дружиною Давида після смерті свого чоловіка, то весь рід Навала був би знищений.

Давид – людина крові й помсти. Щоб стати зятем Саула, він убив двісті филистимлян. Він має багато крові на руках.

Те, що казав Авішей: «Кровава людина, в тебе руки в крові» – це правда. Коли Давид захотів збудувати храм, Господь сказав йому: «Не збудуєш храму, бо ти маєш кров на руках. Лише твій нащадок збудує храм».

І все ж сьогодні Давид поставлений перед нами в контексті цієї Євангелії, де Ісус говорить про любов до ворогів. Давид ще не є прикладом любові до ворогів, але він перебуває в цьому поступі, в якому Господь дозволяє дозрівати у вірі. Він є людиною, яка серйозно ставиться до Бога, яка шанує Бога. Тому він каже:

«Не можемо вбити Господнього помазаника».

Пізніше, коли це буде перекладено грецькою мовою, там буде вжито слово «Χριστός» – Христос, тобто «Помазанець». Адже кожен цар ставав помазаником, Христом.

«Не можемо вбити. Хто може підняти руку на Господнього помазаника й залишитися безкарним?»

Давид просто боїться Бога, і це називається страхом Божим, який є початком мудрості.

А в другому читанні ми бачимо, що щось у нас може змінитися – ця різниця між небесною і земною людиною. Бо Павло в Першому посланні до коринтян каже, що ми всі носимо природу Адама, земної людини. Але прийшов небесний, Ісус з Назарету, який став живоносною душею, тим, хто дає життя.

Адам втратив життя, а Ісус – той, хто його дає.

Коли людина отримує це життя, вона починає функціонувати зовсім інакше. І про це говорить сьогоднішня Євангелія. Ми знову можемо читати її в правовому ключі.

Такий правовий підхід – це коли ми читаємо й питаємо себе: «Скільки мені ще до цього бракує?»

Але нагадаю, що цей уривок – це Євангелія від Луки. Маємо два великі тексти:

Один – у Матея, називається «Нагірна проповідь» (5, 6, 7 розділи), яка є своєрідним маніфестом християнства. Це образ того, яким бачить людину Бог, коли вона дозволяє Йому себе вести, коли Дух Святий її перемінює. Починається цей уривок блаженствами.

А в Луки те, що в Матея було на горі, представлено в трохи іншій формі – на рівнині. Спочатку ми чули блаженства й горе, а потім чуємо сьогоднішнє слово, яке говорить про любов до ворогів, про невідданість майну.

Це речі, яких ми абсолютно не робимо.

У нас християнське суспільство, але якщо хтось десь позичає гроші, то не для того, щоб віддати стільки ж, а щоб повернути з відсотками.

Ісус говорить про те, що навіть погани повертають стільки ж, скільки взяли. А християни, виявляється, вимагають більше.

Ми ще нижчі за поган, за грішників – саме так це сказано.

“Не домагайся того, хто хоче твого. Якщо хоче твій плащ, віддай йому і сорочку. Дослівно там йдеться про хитон, навіть білизну.

Ти можеш віддати йому все. Чому ти можеш віддати все? Тому що це не слово, яке є законом. Це не додаткові заповіді.

Ми мали десять заповідей, а тепер у нас є додаткові, які ще більше нас обтяжують. Це образ людини, яка була перемінена Святим Духом і тепер може жити зовсім інакше. І про це говорить ця Євангелія, бо Ісус каже так:

“Нагорода ваша буде велика. Ідеться не про небо. Щонайменше не про спасіння, але про те, що ви будете синами Найвищого, бо Він є добрий до невдячних і злих.”

Про що я говорив? Ви будете синами Найвищого. Бути Сином Найвищого означає мати Його природу.

А природа Бога така, що Він добрий до невдячних і злих. Про це ми читали і співали в псалмі. Він милосердний, ласкавий, не схильний до гніву, дуже терплячий.

Він не чинить з нами відповідно до наших гріхів. Як далеко схід від заходу, так відсуває від нас наші провини. Як батько милує своїх дітей, так Господь милує тих, хто шанує Його.

Бог є таким для нас. Він відсуває наші гріхи, так як відстань між сходом і заходом. Це означає неймовірну відстань.

Є чудова сцена в книзі “Хата”. Хоча ця книга на ринку вже кілька років, а потім був фільм. Сподіваюся, що хоча б частина з вас її знайома.

Можливо, хтось ще буде її читати. Сподіваюся, я не випереджаю події. Там є сцена, коли головного героя запрошує Бог на зустріч із Софією, яка є Божою Справедливістю.

Він має таке відчуття, яке часто є у нас, і ми вважаємо, що це християнство. Ми думаємо, що треба бути справедливими, віддати кожному те, що йому належить. І ось Софія садить його на престол Божої справедливості і приводить до нього п’ять його дітей.

У фільмі їх було троє. Ставить перед ним цих дітей і питає: “Ти знаєш, як вони живуть? Ти знаєш, які вони мають гріхи? Тепер ти маєш право винести їм вирок. Троє з них будуть спасенні, а двоє потоплені.

Видай вирок.” Результат такий, що герой каже: “Тоді забери мене на потоплення, але не шкодь моїм дітям.” А Бог відповідає: «Якщо ви дозволите Богові вести вас, то ви будете дітьми Божими.»

Ми думаємо, що Бог менш милосердний, ніж ми до своїх дітей. Це слово дає нам неймовірну надію. Нагорода ваша буде велика.

Ви будете дітьми Божими. Бути дитям Божим означає жити зовсім інакше. І тоді, коли людина стає дитям Божим, відкриває в собі те Боже дитинство, нехай нам вдасться це побачити, то тоді щодо інших вона буде поводитись так, як Бог поводиться з невдячними і злими.

І ми можемо розпізнати, чи є в нас хоч трішки цього Божого дитинства, чи лише формально ми називаємося дітьми Божими. Але це слово дає нам велику надію, що Бог хоче змінити нас так, щоб ми мали Його природу. Амінь.