Не затримуй мене! (бр. Ян Каня)
З Євангелія від святого Івана
Марія Магдалина стояла біля гробу й плакала. І коли плакала, нахилилася до гробу і побачила двох ангелів у білому, що сиділи там, де раніше лежало тіло Ісуса: одного — в головах, другого — в ногах. Вони запитали її: «Жінко, чому ти плачеш?» Вона відповіла: «Забрали мого Господа, і не знаю, де Його поклали». Сказавши це, вона обернулася і побачила Ісуса, що стояв там, але не знала, що це Ісус. Ісус промовив до неї: «Жінко, чому ти плачеш? Кого шукаєш?» Вона, думаючи, що це садівник, сказала Йому: «Пане, якщо Ти Його переніс, скажи мені, де Його поклав, і я Його заберу». Ісус промовив до неї: «Маріє!» Вона обернулася і сказала Йому по-єврейськи: «Раббуні!», тобто — Учителю мій. Ісус сказав до неї: «Не стримуй Мене, бо Я ще не зійшов до Отця. Але йди до Моїх братів і скажи їм: Я іду до Мого Отця і Отця вашого, до Бога Мого і Бога вашого». Марія пішла і сповістила учням: «Я бачила Господа!» — і передала їм те, що Він їй сказав.
Це надзвичайно гарна сцена зустрічі Марії та Христа. Сцена красива, але й непроста. Чому Христос забороняє їй торкатись до Нього? Хтось запитує: адже це та сама жінка, яка колись торкалась Його ніг, обливала їх слізьми, намащувала їх пахощами. Чому тепер Христос її відштовхує? У чому різниця? Одним із гарних способів прочитання цього уривка є думка, яку висловлює Ніна Гереман у своїй книзі, присвяченій «Пісні над піснями». Вона показує також історично, як «Пісня над піснями» у певні періоди пов’язувалася саме з Євангелієм від Івана. І це слово зустрічі Марії Магдалини в саду відноситься до третього розділу «Пісні над піснями», вірші 1–4:
«На ложі моїм вночі шукала я того, кого любить душа моя,
Шукала — та не знайшла.
Устану, по місту ходитиму,
По вулицях і площах шукатиму того, кого любить душа моя.
Шукала — та не знайшла.
Стражі, що обходять місто, зустріли мене.
Чи не бачили ви того, кого любить душа моя?
Ледве відійшла я від них — знайшла того, кого любить душа моя!
Ухопила його і не відпущу,
Поки не введу його в дім матері моєї, в покої тієї, що мене породила».
Це прекрасно — побачити, наскільки ці слова насправді відповідають євангельській сцені. Як і там, у «Пісні над піснями», Наречена ходить містом, шукає, встає, кружляє, не може знайти свого Улюбленого. І зрештою знаходить, хапає його й має певні очікування — хоче привести його до дому своєї матері.
Так само й у Марії Магдалини. Навіть цей факт, що вона «крутиться» — обертається до садівника, потім знову — нагадує, немов вона шукає того, кого любить її душа. Як до вартового, звертається до садівника зі словами: «Де мій Улюблений?» Де мій Улюблений? Може, ти знаєш, куди Він пішов, чи Його перенесли? Вона тут є цією нареченою, і слово Христа, яке звучить: «Не доторкайся до Мене» — говорить: «Ти, Маріє, ти близька, але не доторкайся». Чому? Тому що в ній присутнє мислення тієї нареченої зі Старого Завіту, з «Пісні над піснями». Чого вона хоче? «Не відпущу Тебе, доки не введу Тебе до дому матері моєї, до покою тієї, що мене породила». І ось у цьому проблема — що це за «покої матері», що це за «дім породительки»? Ймовірно, це старе життя, це синагога, це те, до чого ця наречена ще не мала іншого вибору, окрім як ввести Улюбленого до синагоги. І саме так це й відбувалося, це була певна схема. Але тепер уже ні — не до дому матері, не до старого життя, не ти вирішуєш. Я йду до дому Отця. У Старому Завіті перебування в домі матері — це певне повернення до старого життя, це зона безпеки. Це те, що ми часто бачимо як, скажімо, «мамин синок»: у дитини, особливо в синочка, усе є — усе готово, зварене, випране, забезпечене. Навіщо йому працювати, якщо й так усе є? Йому тридцять з гаком, а він не хоче виходити з дому — все має: гроші, кишенькові, телефон, ноутбук, навіть на гулянку з друзями вистачає. І ясно, що з такого «дому матері» він не вийде, він уже поневолений самим перебуванням у ньому.
І можливо, ми можемо подивитися на це слово, звернене до Марії, як на заклик до нас: що ми теж можемо бути поневолені у стосунках із Христом. У нас також можуть бути очікування: що тепер, маючи воскреслого Христа, ми будемо мати стабільність, вигоду, духовний комфорт. Що будемо користатися з присутності Христа — і це, здавалося б, непогано, у духовному житті, в молитві, у містичних досвідах. Але Христос приходить, щоб вирвати нас і з цього. Чому? Бо все відбувається в рамках послання. Послання до братів. Ти маєш бути у місії, ти маєш іти, шукати Моїх братів — а ти цього не робиш, бо маєш свою візію, ти хочеш, щоби все залишалося по-старому. Як колись ти була біля Його ніг, і тобі було добре. Навіть якщо це було важко — це була перша любов, утіха, близькість із Христом. І тепер ти хочеш утримати Його в цій самій схемі, але Христос каже: «Залиш. Навіть не торкайся. Дай Мені бути в Моєму посланні. Бо Я йду до Отця. Але і ти маєш послання. Іди до Моїх братів». Це є дім Отця тепер — уже не синагога, не старе життя, а Церква. Ти маєш місію в Церкві. Іди, біжи, виконай це завдання. А Марія якраз не має цього прагнення, не має напору, щоб це робити. Тому Христос каже: «Не затримуй». Латинське noli me tangere — «не торкайся Мене» — увійшло в нашу ментальність, хоча грецький текст говорить про «не затримуй Мене». Тут йдеться не просто про фізичну близькість, не лише про те, що вона хотіла схопити Його за ноги, а про те, що Він каже: «Я перебуваю у місії. Не затримуй Мене. І ти не затримуйся».
Коли Христос розсилав апостолів, і Марія тут теж є апостолкою, Він говорив: «Коли підете, не вітайте нікого в дорозі». І це не тому, що не слід казати «доброго дня», але в ментальності Старого Завіту, у східній культурі вітання — це не мить, а часом день, два, це гостинність. А Христос каже: «Немає часу. Ви маєте йти, бути в дорозі, проголошувати Євангеліє — цього тримайтеся». І тут маємо відсилання до постаті Марії Магдалини, яка теж хоче бути привітана, вона хоче зупинитись, затриматись. Як апостоли на горі Тавор — їм було добре, вони торкнулися Христа, були з Ним, щасливі, у спогляданні, в досвіді Його слави, і хотіли це утримати. Скільки у нас таких моментів — реколекції, важливі події, коли хочеться молитися постійно, ділитися цим. Але потім приходять кризи, і все відступає. Хочеться спочити, зупинитися, утримати цей стан: «Добре нам тут бути, поставмо намети, залишимось». А Христос каже: «Ні, ми спускаємося вниз. У мене шлях до хреста. Ви підете зі Мною». Тут Христос іде до Отця, до дому Отця, і не хоче зупинятись у «домі матері».
Цікаво, що в Євангелії немає жодної згадки про зустріч Христа з Його матір’ю після воскресіння. Традиція та інші джерела кажуть, що Він найперше з’явився саме Їй. Але Євангелія мовчить. Ми б, можливо, хотіли цього, але Марія, можливо, не мала такої потреби. Їй було достатньо знати, що Христос воскрес. І, можливо, саме тоді до неї дійшли ті слова, які Він колись сказав багато років тому: «Чому ти Мене шукаєш? Хіба не знаєш, що Я маю бути в тому, що належить Моєму Отцю?» І після воскресіння Він знову йде до Свого Отця. «Не стримуй Мене. Мені не потрібно з тобою бути. Дозволь Мені йти далі. Дозволь Мені бути собою. Я не йду в дім Матері. Я йду в дім Отця».
І ось це послання для нас сьогодні — послання воскресіння, послання проголошення Христа, послання того, щоб бути з Христом, зустріти Його, бо Він виходить також і до нас, як вийшов до Марії, але не щоб нас затримати, а щоб послати. Ми маємо свою місію, ми повертаємось до життя, до своїх справ, на роботу, туди, де нас поставлено. Свята минули. Ми ще перебуваємо у світлому білому тижні, але загалом свята вже позаду, включно з другим днем — Великоднім понеділком. І ми повертаємося. Можливо, хочеться втримати свята довше, бути з родиною, поїсти, відпочити. Було добре. Але Христос каже: «Не затримуй Мене. І не затримуй себе». Я створюю для тебе нове життя, нові обставини — іди, щоб разом з іншими, туди, куди будеш посланий, проголосити Добру Новину про воскресіння. Що ти був на Євхаристії. Що ти зустрів Христа. Що це правда. Що є життя вічне. Що Папа помирає — але щоб іти до дому Отця.
Нехай благословить тебе і охороняє Отець, Син і Дух Святий. Амінь.