Нехай би Бог повалив мене на землю! (бр. Ян Каня)

Сьогодні в першому читанні ми чуємо про навернення Савла, про початок тієї дороги від Дамаска до Риму, до Трефонтане, до того місця, де він був страчений. Це шлях від Савла до святого Павла. Але слово, яке сьогодні мене особливо зупинило, — це не стільки розповідь про Павла, скільки про тих, хто супроводжував його в дорозі. Там сказано — це слово, яке цілком можна було б приписати Томі з Вечірника. Там Христос сказав йому: вони теж нічого не бачили, але чули, бо віра народжується зі слухання. І вони певним чином беруть участь у цій події, у цій події віри.

Звичайно, йдеться про святого Павла саме в цьому моменті, який мав цю подію ще значно сильнішу. Про нього сказано, що він нічого не бачив. Вони не бачили нікого. Сказано, що вони мали фізично відкриті очі, бачили світ довкола них. Натомість Павло після цієї події нічого не бачив. Перед тим його осяяло світло. Він пережив подію, подібну до апостолів на горі Тавор. Його осяяло світло, але якщо Петро, Яків та Іван могли дивитися на Христа, могли з Ним розмовляти, то Павло був повністю охоплений цим світлом. Він падає на землю, подібно як ті апостоли на горі Тавор. Чує голос, як і ті чули голос Христа, що розмовляв з Мойсеєм та Іллею. Сам також говорить з Христом, але потім нічого не бачить. Його ведуть ті, що чули. Немов якась реліквія, немов процесія з чимось великим, винятковим — так його ведуть. Вони добре знали, що він пережив щось неймовірне. Чи говорили з ним дорогою до Дамаска? Він був сліпий, але ж говорив. Чи розмовляли з ним? Про що говорили? Чи робили те, що ті два учні в дорозі до Емаус з Христом? Чи мовчали? Вони були в подиві, і ця ситуація тривала довше. Ми не знаємо. У будь-якому разі вони доходять до Дамаска. І тепер Савло знову чує черговий голос.

Але ще раз повертаючись до події під Дамаском. Савло почув голос, коли впав на землю. Інші — ні, інші стояли. З ними нічого такого не сталося. Савло впав на землю і почув голос. Потім через три дні він знову чує цей голос, чує розмову, до нього приходить Ананія. Проте протягом трьох днів він нічого не бачив, не їв і не пив. Знову ці три дні, які відсилають до Авраама, який на третій день побачив місце, де мав принести в жертву свого сина Ісаака. Він побачив це місце здалеку, інші не бачили, інші були сліпі. Вони не бачили цієї внутрішньої реальності. Тож Савло тут є людиною віри, як Авраам. Він бачить те, чого інші не бачать, він переживає це світло, чекає на щось більше, переживає ці три дні.

Яке це має значення для мене? Коли я спитав себе, коли востаннє впав перед Богом, я мав щиро відповісти собі: це було три тижні тому, тобто у Велику П’ятницю, коли як пресвітер я входив до зали, де був зібраний Божий люд, і падав ниць перед Богом. Я падав на обличчя, нічого не бачив, мав закриті очі. Я лежав у церкві перед іншими, які стояли. Лежав, і коли встав, був як ті люди, які оточували Павла, Савла, але чогось не бачив, так само як і вони не бачили чого? Того, що от-от мало бути внесене — хреста Христового, який був заслонений. Того хреста, який я міг показати й поступово відкривати для себе і для інших. Спочатку голову Ісуса, потім праве рамено. Третього разу ми співали: «Ось дерево хреста, на якому висіло спасіння світу», інші відповідали: «Прийдімо з поклоном». Ми всі ставали на коліна перед хрестом, дедалі ясніше його бачачи, дедалі ясніше бачачи Того, хто замість померти — воскрес. Це був той день, Велика П’ятниця. І потім знову, так само як тут через три дні, можна було нічого не їсти, нічого не пити.

Тому ми були запрошені не їсти й не пити від Великої П’ятниці до Пасхальної літургії — щоб слухати, щоб нарешті почути. Тоді ми почули у Велику П’ятницю Євангеліє, друге Євангеліє про страждання Христа. Потім не було літургії. Наступне слово Євангелія, яке ми почули — принаймні літургійно — це була Пасха. Це було проголошення, прокламація Воскресіння, цього року — з Євангелія від святого Луки. Але Євангелієм дня Воскресіння завжди є одне і те ж — Йоана 20, 1–8: зустріч з Марією Магдалиною. Коли вона також побачила це світло Ісуса Христа, який є світлом: «Я — світло світу». Вона також не бачила, але тоді побачила, відкрила Його.

Це реальність, яка сьогодні також мене торкається. Як сьогодні я міг — і зробив це — впасти ниць перед Христом у каплиці, принаймні перед Пресвятими Дарами. Але байдуже, де б я не був — я можу впасти ниць перед Ним. Можу Його вшановувати, можу заплющити очі й хочу Його бачити. Відкрити ті очі й насититися Його присутністю. Побачити це світло, це світло, яке містить у собі Його слово.

Насититися чим? Насититися Його словом. Саме тим словом, яке сьогодні приходить з такою силою. Це слово, яке живить. Це слово, яке тепер, саме на початку, я хочу прочитати з Євангелія від святого Йоана. Ісус сказав: «Воістину, воістину кажу вам: якщо не будете споживати тіла Сина Людського і не будете пити Його крові, не матимете життя в собі. Хто споживає Моє тіло і п’є Мою кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день. Бо тіло Моє — це правдива їжа, а кров Моя — це правдивий напій. Хто споживає Моє тіло і п’є Мою кров, перебуває в Мені, а Я в ньому. Як Мене послав Отець, що живе, і Я живу через Отця, так і той, хто Мене споживає, житиме через Мене. Це є хліб, що зійшов з неба. Він не такий, як той, що їли ваші батьки й померли. Хто їсть цей хліб, буде жити повіки». Це є Слово, це є світло, це є Христос, який приходить до мене. Вже не через Ананію, вже навіть не через Павла, а через Свого Сина. Три дні — це момент зустрічі з Христом, світло, мить моєї зустрічі сьогодні з Воскреслим. Їжа, якою є Його слово, — дай Боже, щоб я ним наситився, щоб ця їжа мене утворювала, щоб я хотів цією їжею насичуватись — тепер і навіки.

Нехай і тебе благословить і оберігає Отець, і Син, і Святий Дух. Амінь.