Напоумлювати тих, хто грішить (бр. Ян Каня)

З ЄВАНГЕЛІЯ ВІД МАТЕЯ

Того часу Ісус сказав своїм учням: «Коли прийде Син Людський у cвоїй славі й усі ангели з Ним, тоді сяде на престолі cвоєї слави; і будуть зібрані перед Ним усі народи, і відділить їх одне від одного, як пастух відділяє овець від козлів; поставить овець праворуч, а козлів – ліворуч. Тоді  Цар скаже тим, які праворуч: “Прийдіть, благословенні Мого Отця, успадкуйте Царство, приготоване вам від заснування світу. Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви Мене напоїли; чужинцем був Я, і ви Мене прийняли; не мав одягу, і ви Мене одягнули; хворів, і ви Мене відвідали; у в’язниці був Я, і ви прийшли до Мене”. Тоді   озвуться до Нього праведники, кажучи: “Господи, коли ми бачили Тебе голодним і нагодували, або спраглим і напоїли? Коли ми бачили Тебе чужинцем і прийняли, або без одягу і одягнули? Коли ми бачили Тебе хворим, або у в’язниці, і прийшли до Тебе?” Цар у відповідь скаже їм: “Воістину кажу вам: те, що зробили одному з Моїх найменших братів, ви зробили Мені”. Тоді скаже й тим, які ліворуч: “Ідіть від Мене, прокляті, у вічний вогонь, приготований дияволові та його ангелам. Бо голодував Я, а ви не дали Мені їсти; спраглим був Я, а ви не напоїли Мене; чужинцем був, а ви не прийняли Мене; не мав одягу, а ви не одягнули Мене; був хворим і у в’язниці, а ви не відвідали Мене”. Тоді озвуться і ті, кажучи: “Господи, коли це ми бачили Тебе голодним, або спраглим, або чужинцем, або без одягу, або хворим, або у в’язниці й не послужили Тобі?” Тоді у відповідь скаже їм: “Воістину кажу вам: коли ви не зробили цього одному з цих найменших, то не зробили й Мені”. І підуть ті на вічне покарання, а праведники – на життя вічне». 

РОЗДУМ

На цей піст Господь Бог дає нам цю Євангелію з останніх глав святого Матея, щоб показати справжній зміст посту. Бо піст – це не просто утримання від їжі заради самого посту. Це не те, що має підживлювати наше его, щоб ми почувалися або виглядали краще. Адже ми можемо все використати для своїх егоїстичних цілей. Можна постити заради себе, а можна постити заради Ісуса Христа. Але в цьому уривку ми бачимо, що важливо також робити щось конкретне для Христа, який є в бідних.

Це ті вчинки, які в моральній теології називаються добрими ділами щодо тіла. Ми їх знаємо. Сподіваюся, вони нам близькі і це слово торкається нас, спонукаючи до дії. Нехай цей піст стане для нас часом милосердя, тобто часом, коли ми зробимо щось добре для інших, для конкретних людей, які цього потребують.

Але це слово традиційно звертає нас і до інших семи діл милосердя, так званих учинків щодо душі. Один з них сьогодні особливо підкреслюється у першому читанні – відомому “Кодексі святості”. Бог каже: «Будьте святими, бо Я – святий».

Він закликає людину до певних дій, але людина тут не є центром, бо рефрен повторюється: «Я – Господь». Ти можеш робити певні речі, тому що Я даю тобі цю можливість, тому що Я кличу тебе до цього, тому що Я даю тобі силу. Але в усьому цьому ти маєш знайти Мене, ти маєш бути слухняним Мені.

У цьому останньому фрагменті сказано: «Не будеш ненавидіти брата твого в твоїм серці; докориш щиро ближньому твоєму, щоб не взяти на себе його гріха. Не будеш мститися і не будеш злопам’ятним супроти твоїх земляків. Любитимеш ближнього твого, як самого себе. Я – Господь».

Те, що нам часто вислизає з уваги, бо ми зосереджуємося на словах «любити ближнього, як самого себе», і знову проявляється наш егоїзм, адже ми думаємо: «я повинен любити себе, я повинен любити ближнього». Але Христос не наказує любити себе — Він наказує любити ближнього, як самого себе. І дає конкретні вказівки, як це здійснювати: щоб не ненавидіти іншого, не допускати в собі думок про насильство щодо нього, не судити його безупинно, не звинувачувати його постійно, не підноситися над ним, не вважати, що ти знаєш краще, що його слід безперервно виправляти тощо.

З одного боку, цього робити не слід. Але з іншого боку, існує вимога, про яку говорить Христос: «докориш щиро ближньому твоєму, щоб не взяти на себе його гріха». Як проявом любові є те, що я його не засуджую, так само я не можу сказати: «Ти поганий», але водночас не можу залишатися байдужим. І це дуже тонка реальність, яку Христос тут підкреслює. Адже зрештою Христос посилатиметься саме на це, коли скаже: «Люби ближнього свого, як самого себе», роблячи цю заповідь однією з головних заповідей Нового Завіту. Христос зберігає все те, що тут сказано, адже Він також навчатиме про напоумлення ближнього: «Якщо твій брат згрішить, іди й докори йому сам на сам; якщо не послухає, візьми ще когось для підтвердження твоїх слів; якщо й цього не послухає, донеси Церкві».

Отже, потрібно боротися за цю людину, а не відмахуватися, думаючи: «Мене це не стосується, це його життя, мене це не цікавить». Ні! Христос говорить чітко, що напоумлення ближнього є актом любові. У тебе є обов’язок, що випливає з любові, щоб його напоумити, бо інакше — як тут сказано — ти нестимеш провину за нього. Можливо, Господь дає тобі цю можливість, цю благодать побачити його гріхи, щоб допомогти йому вийти з його сліпоти, з його зла. Якщо ти цього не робиш, то це вже не лише його проблема, це проблема, яку ти береш на себе через свою боягузливість, через байдужість до іншого, через брак любові.

Як тут сказано, ти маєш напоумляти. І вжите тут єврейське слово означає багаторазове напоумлення. Це не просто «раз сказав — і крапка», не «до трьох разів і досить», а постійна любов. Бо любов Божа — нескінченна й безмежна, і ти покликаний любити так само.

Очевидно, що ця любов також повинна бути в певному сенсі розсудливою. Але чи не надто швидко ми дистанціюємося, звільняємо себе від цього обов’язку? Адже маєш напоумляти неодноразово. І тут порушується питання не лише про те, кого саме ти маєш напоумляти. Часто ми звертаємо це лише до тих, хто нижчий за нас, бо їх легше напоумити, бо ми почуваємося відповідальними. Але іноді це стає нав’язливим, ми виснажуємо інших своїми постійними зауваженнями. Інколи ми чинимо так не тому, що справді шукаємо їхнього добра, а тому, що хочемо задовольнити власне хибне відчуття обов’язку. Це нагадує ситуацію, коли хтось наполягає на своєму просто для того, щоб «випустити пару», немов би розвантажитися, постійно докоряючи комусь.

Але наскільки моє напоумлення справді є Божим посланням? Наскільки воно спрямоване також на тих, хто вище за мене? Чи маю я прагнення або обов’язок напоумляти, навіть якщо розумію, що це може щось зруйнувати? Чи не стається так, що, боячись зіпсувати добру атмосферу, я вважаю за краще мовчати? Адже це завжди легше – просто промовчати, не псувати «клімату», не ризикувати. Однак тут є слово, яке закликає до напоумлення.

Є один приклад із сучасної історії. У 1961 році, за часів президентства Джона Кеннеді, Сполучені Штати Америки втрутилися у справи Куби. Після революції Фіделя Кастро та Че Гевари США намагалися відвоювати острів, але не могли офіційно використати армію. Тож вони підготували групу кубинських емігрантів, яких навчали американські спецслужби. Операція, відома як висадка в затоці Свиней, зазнала повного провалу. Кубинські революційні сили розгромили нападників, і це лише зміцнило популярність Кастро та ще більше наблизило його до Радянського Союзу. У результаті Куба на десятиліття опинилася під комуністичним режимом.

Згодом люди дивувалися: як могло статися, що американське командування не побачило катастрофічних ризиків цієї операції? Один із радників Кеннеді, Артур Шлезінгер, пояснив це тим, що атмосфера у команді президента була надто приємною та згуртованою. Ніхто не хотів псувати загальний настрій і бути тим, хто скаже неприємну правду. Всі прагнули підтримувати цю гармонію, і в результаті ніхто не насмілився сказати: «Цей план провальний». Усі боялися бути тим, хто «зіпсує» ідеальну картину.

Цей випадок – лише світський приклад того, як відсутність критичного слова призводить до катастрофи. Але ми покликані до напоумлення не в контексті військових конфліктів, а у війні духовній – боротьбі за Боже Царство. Наскільки ми готові ризикнути власною репутацією заради правди? Чи не стається так, що, коли в колективі, на роботі, в хорошій компанії хтось говорить погане про Церкву, виправдовує гріх чи поширює фальшиві цінності, ми просто мовчимо? Ми боїмося, що нас назвуть фанатиками, що нас висміють, що ми залишимося осторонь.

Проте Христос закликає нас до чогось більшого. Іноді легше просто відкупитися від свого сумління, жертвуючи якісь гроші бідному, ніж відважитися сказати слово правди, яке може коштувати нам нашого доброго імені. 

Тому, можливо, це слово сьогодні приходить і до нас із цим запитанням: наскільки я готовий виконувати ці сім справ милосердя для тіла? Можливо, я був готовий до цього, але наскільки я також готовий увійти в те, що ми називаємо добрими справами для душі? Чи готовий я боротися за когось, напоумляти, незважаючи на різні труднощі? Адже і в мені є труднощі – я не вмію напоумляти, я боязкий, я боюся, я маю власні страхи. Але наскільки я готовий прийняти зараз це слово, якщо Бог його мені дає? «Я — Господь, будьте святі». Бог – той, хто напоумляє. Увесь Старий Завіт сповнений прикладів, де люди напоумляють одне одного, де Господь посилає пророків, щоб вони докоряли царям.

Згадується знаменний випадок пророка Натана, який після гріха Давида прийшов, щоб його напоумити. І сталося моральне диво – Давид навернувся, він не пішов далі дорогою гріха, якою йшов доти: вбивство, перелюб і безліч інших неправд, у які він вплутався. Це була постава пророка Натана, який ризикнув своїм життям, але сказав правду. І зрештою, цей ризик врятував Давида.

Це лише один із багатьох прикладів. У Старому Завіті їх багато: Самуїл, Ісая, інші пророки, як-от Ілля, який ризикував перед Ахавом тощо. А в Новому Завіті особливою постаттю є святий Йоан Христитель, який докоряє царю, незважаючи на наслідки, і зрештою віддає своє життя від руки Ірода. І, звичайно, сам Христос, його Наступник, який напоумляє: докоряє книжникам, фарисеям, Іроду, кожній людині – робить це по-божественному, доброзичливо, але також і гостро. Це, зокрема, стало однією з причин, через які Христос зустрів опір, ненависть з боку тих, кого він напоумляв. Один із мотивів, через які Його вбили, – це бажання позбутися того, хто докоряє. Вони почувалися звинуваченими Христом, але замість того, щоб навернутися, як Давид, вирішили знищити Його, вбити, усунути цього, хто їх напоумляв.

Сьогодні Христос також приходить із цим Словом. Чи прийму я Його сьогодні? Не знаю, до чого Господь мене кличе цим Словом. Моя провина – я не вмію напоумляти. Я боязкий, я боюся. Але якщо така Божа воля, якщо це слово приходить, я впевнений, що воно приходить разом із силою, якої потребую, щоб його виконати.

Нехай ми будемо спиратися на це Слово, а не противитися йому, але саме на ньому будувати і здійснювати місію, яку Господь хоче реалізувати в нашому житті. Бо це Слово не повернеться до Бога без плоду – воно сповнить мету, заради якої було послане.

Нехай у цьому завданні благословить тебе Отець, і Син, і Святий Дух. Амінь.