Навчіться від Мене, бо Я лагідний і покірний серцем (бр. Раньєро Канталамесса)

У Євангелії ми почули, як Ісус промовляє такі слова: «Візьміть Моє ярмо на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і покірний серцем, — і знайдете відпочинок своїм душам».

Отже, Ісус закликає нас наслідувати Його покору. Мушу зізнатися, що одного разу мені навіть захотілося дорікнути Ісусові. Я замислився: у чому, власне, виявлялася Його покора? Переглядаючи Євангелія, ми не знайдемо жодного, навіть найменшого, визнання Ним провини — ні в розмовах з людьми, ні в розмовах з Отцем. Він міг сказати Своїм ворогам: «Хто з вас може довести гріх Мій?» (Йн. 8, 46). Називав Себе Учителем і Господом; говорив, що був раніше від Авраама, Мойсея, Йони й Соломона; навіть називає блаженними очі, які Його бачили. То де ж покора Ісуса, якщо Він може сказати: «Навчіться від Мене, бо Я покірний»?

Тут ми відкриваємо надзвичайно важливу істину про покору. Вона не полягає насамперед у тому, щоб бути малим чи бідним, адже людина може водночас бути непомітною й зарозумілою. Не полягає вона й у тому, щоб почуватися малим і нікчемним, адже це також може бути наслідком комплексу меншовартості або викривленого уявлення про самого себе й вести до депресії та страждальництва, а не до покори. Не полягає вона навіть у тому, щоб називати себе малим, бо багато хто говорить, що нічого не вартий, хоча насправді сам у це не вірить або ж тому, що такий спосіб висловлюватися (так званий understatement) є частиною їхньої культури. (Якби покора полягала саме в цьому, то англійці й японці були б двома найпокірнішими народами на землі!).

Отже, покора не полягає насамперед у тому, щоб бути малим, почуватися малим чи називати себе малим. То в чому ж вона полягає? У тому, щоб ставати малим — і ставати малим із любові, з бажання служити й звеличувати інших. Саме такою була покора Ісуса. Він, існуючи в Божій природі, добровільно позбавив Себе всього і впокорив Себе, прийнявши вигляд слуги, щоб нас спасти. Тому Він має повне право сказати: «Навчіться від Мене, бо Я покірний».

По-справжньому покірним є лише Бог, адже Він не може піднести Себе ще вище (бо нічого вищого за Нього немає!). Він може лише зійти вниз, упокоритися. І саме це Він безперестанку чинить: створюючи світ, Він упокорюється; надихаючи Святе Письмо, чинить так, як батько, який пристосовується до рівня дитини, щоб навчити її говорити; у Воплоченні сходить до нас, в Євхаристії сходить. Історія спасіння — це історія Божого сходження і Божого упокорення.

Ця думка захоплювала святого Франциска Ассізького, який мав звичай вигукувати: «Погляньте, брати, на покору Бога!» А звертаючись до Бога, говорив: «Ти є покора!». Саме тому в «Заспіві сонця» він зробив воду символом покори:

«Будь прославлений, мій Господи, сестрою водою, надзвичайно потрібною, покірною, дорогоцінною та чистою».

Вода покірна, бо віддає себе; вона завжди спускається вниз, аж поки не досягне найнижчого місця. Вода завжди обирає для себе останнє місце! На відміну від пари, яка завжди піднімається вгору, тому її влучно пов’язують із гординею.

Дехто навіть звинувачував Євангеліє Христа в тому, що воно принесло у світ «заразу покори», протиставляючи їй прагнення могутності (Ніцше). У минулому столітті ми побачили плоди такого перевертання понять. Покора не тільки не принижує людину, а навпаки — робить її справжньою, автентичною.

Покора — це правда. Цікаво, що латинське слово homo («людина») споріднене зі словом humilitas («покора»), адже обидва походять від слова humus — «земля». Покірна людина — це та, яка ходить по землі, міцно стоїть на ній, не дозволяє моді керувати собою і не заноситься від похвал.

Вона постійно повторює за святим Павлом: «Що ти ма­єш, чого б ти не отримав? А якщо отри­мав, то чому хвалишся, неначе той, хто не одержав?»

Мусимо, однак, визнати, що покора не є для нас чимось природним. Так, вона нам подобається — але в інших, а не в нас самих. Кажуть, що понад сімдесят п’ять відсотків людського тіла становить вода. А я скажу, що понад сімдесят п’ять відсотків людського духу становлять гординя й марнославство. Ми готові будь-що зробити, аби тільки вирізнитися.

Сучасна психологія також визнає терапевтичну цінність покори. Психолог Карл Густав Юнг в одній зі своїх книжок пише, що всі пацієнти певного віку, які до нього зверталися, страждали від того, що можна було б назвати браком покори, і не одужували доти, доки знову не починали відчувати благоговіння перед реальністю, незрівнянно більшою за них самих, тобто доки не віднаходили покору.

То, може, ми повинні принижувати себе, навмисно шукати принижень, відмовитися від прагнення до великих звершень? Ні.  Ісус сказав Своїм учням: «Якщо хто хоче бу­ти першим, нехай буде між усіма останній і всім слугою» (Мк. 9, 35). Водночас поставив Себе за приклад, додавши: «Так само і Син Людський – прийшов Він не для того, щоби служили Йому, а щоби послужити й віддати свою душу як викуп за багатьох!» (Мт. 20, 28).

Той, хто прагне бути першим, може досягати успіху й вирізнятися в житті. Євангеліє змінює не саме це природне прагнення, а спосіб його реалізації. Воно здійснюється не через звеличення себе над іншими, не через те, щоб зробити з них рабів чи своїх шанувальників, а через звеличення інших — служачи їм і допомагаючи їм зростати. Саме так чинять добрі батьки, які не прагнуть піднестися над своїми дітьми, а бажають, щоб вони зростали і стали навіть більшими за них. Тоді вже немає одного переможця і багатьох переможених — зростають усі. Нелюдське суперництво поступається місцем солідарності. Така поведінка більш гідна людини. 

Отже, покора не означає безумовного приниження себе чи мовчазного прийняття несправедливості. По-справжньому покірна людина вміє також боротися за правду, бо вона є внутрішньо вільна. Лише святі є справді великодушними й мужніми. І скільки ж із нас виправдовуються тим, що не хочуть, аби по них топталися, і не помічають, що самі безперестанку топчуть інших!

Саме в сьогоднішньому Євангелії Ісус відкриває нам найцінніший плід покори. Адже саме вона дає змогу прийняти Боже Об’явлення і готує людину до того, щоб повірити. Він говорить: «Славлю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що втаїв Ти це від мудрих та розумних і відкрив те немовлятам».

Невже Євангеліє вороже ставиться до мудрості й розсудливості та віддає перевагу глупоті? Зовсім ні. Тут “немовлята” протиставлені не мудрим і розумним, а гордим. Євангеліє засуджує не мудрість, а гординю. Хіба ж ми самі не робимо так само? Кому ми охоче довіряємо свої таємниці: пихатій людині чи тій, яка вміє бути стриманою, покірною, яка вміє слухати й мовчати ? Гординя псує навіть найпрекрасніші речі. Навіть розум і зовнішня врода без скромності втрачають свою привабливість і радше викликають насмішку, ніж захоплення.

Якщо покора така прекрасна, то маємо зробити все, щоб ставати покірнішими. Одним із засобів, який допомагає зростати в покорі, є вміння приймати зауваження на свою адресу,  не впадаючи відразу ні в пригніченість, ні в бажання перейти в контратаку, перш ніж оцінити, чи було це зауваження слушним. Неможливо стати покірним, не навчившись приймати принижень.

Ніщо так не допомагає вгамувати гнів і ворожість, як щирий акт покори. Алессандро Мандзоні чудово показав це в сцені, де отець Христофор приходить просити прощення у родини людини, яку він убив на дуелі ще до вступу до монастиря. Уся родина зібралася, сповнена пихи й рішучості зробити його вчинок ще більш принизливим. Усі стояли з гордо піднятими головами, готові до помсти. Але коли побачили монаха, який, не підводячи очей від землі, просив у всіх прощення, одна за одною ці пихаті голови схилилися, і людям стало соромно за власну гординю. Зрештою, серед загального зворушення всі оточили монаха й змагалися у виявленні пошани до нього.

Так само буває і в повсякденних дрібницях. Простягнути руку чи усміхнутися після сварки між чоловіком і дружиною; попросити вибачення в колеги по роботі чи навіть у політичного опонента — усе це очищає атмосферу, усуває взаємні образи, робить стосунки простішими. Справжнім переможцем є той, хто першим виявив покору, а не той, кого в цьому випередили.

Пригадаймо на завершення слова Ісуса, щоб вони додали нам відваги. Він обіцяє мир і підтримку кожному, хто піде за Ним дорогою покори: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і покірний серцем, — і знайдете відпочинок своїм душам».