Навчитися промовляти – Отче! (бр. Томаш Регєвіч)

Того часу Ісус сказав своїм учням: «Молячись, не говоріть багато, як ті язичники, бо думають, що завдяки своїй багатомовності будуть вислухані. Отже, не уподібнюйтеся їм, бо ваш Отець знає, чого потребуєте, перш ніж ви попросите в Нього. Тому ви моліться так: Отче наш, який на небесах, нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі ; хліб наш насущний дай нам сьогодні, і прости нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим, і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо коли ви прощаєте людям їхні переступи, простить і вам ваш Небесний Отець; якщо ж не прощаєте людям, то й ваш Отець не простить вам ваших переступів».  

Сьогодні минає тиждень нашої подорожі, сьомий день Великого посту.

Христос зараз, у ці дні, навчає нас, як користуватися тією зброєю, яку дав нам у Попільну середу. Що для нас означає практикувати в цей час молитву, піст і милостиню?

Вчора ми бачили, що практикування милостині потрібне для того, щоб перейти від простого уникнення зла до творення добра, а потім до внутрішнього перетворення – щоб стати милосердним, щоб бути даром для інших. Щоб бути, як Бог, який завжди дає, який жертвує собою, який відмовляється від себе, дає простір для життя іншого. Перейти від того, щоб просто давати милостиню, до того, щоб бути милостинею, тобто милосердною любов’ю. Сьогодні він говорить про молитву.

Чому цей час запрошує нас молитися особливим чином? Чому? У чому суть? Коли ми думаємо про молитву, ми думаємо, що нам потрібно зараз взятися за додаткові молитви. Так втомитися, так виснажитись, взяти ще третю Помпейську новенну, бажано ще й її помолитися. Втомитися і радіти, що ми так втомилися.

Ми також маємо в серці безліч намірів, про які переживаємо. Про наших близьких, іноді про наше здоров’я. Маємо різні проблеми, тож думаємо, що, можливо, в цей час нам потрібно особливо молитися в цих намірах. І ми промовлятимемо додаткові молитви, будемо більше практикувати щось, прийдемо на Гіркі Жалі, на Хресну дорогу. Ми будемо більше робити, будемо більше молитися.

Але сьогодні Христос ніби вибиває нас із цієї логіки. Він каже: «Не говоріть багато, як ті язичники, бо думають, що завдяки своїй багатомовності будуть вислухані». Тобто, йдеться не про те, щоб більше молитися аби вблагати Бога.

Бо це свідчить про те, що ми глибоко в серці не віримо, що Бог добрий і дасть добрі речі. Ми думаємо, що якщо ми більше молитимемося, то маємо козир у розмові: “Господи, ну ось, я вже третю новенну Помпейську відмовляю. Я навіть ходжу на дві Хресні дороги: зранку і ввечері. Чому ж Ти мене не чуєш? Який сенс у всьому цьому? Я кликав, але Ти не чуєш.”

Це слово сьогодні приходить, щоб трохи нас спровокувати, щоб пролити світло. Чому я молюся? Навіщо витрачаю цей час? Для чого я іноді так втомлююся, намагаючись сидіти спокійно, коли мене відволікає безліч справ? Але я сиджу, щоб вблагати Бога, бо думаю, що якщо я цього не зроблю, Бог не дасть мені того, що добре для мене? Ісус каже сьогодні: “Не уподібнюйтеся їм, бо ваш Отець знає, чого потребуєте, перш ніж ви попросите в Нього.”

Тобто Бог знає, що для нас добре. Він знає нас краще, ніж ми самі. Він знає наші потреби краще, ніж ми собі уявляємо. Ми ж часто дивимося короткозоро. Якщо щось трапляється, здається, що це кінець світу. Є тільки одна справа, яка в цей момент нас займає. Починаються проблеми зі здоров’ям або з якимись іншими речами, і все інше втрачає сенс, усе втрачає своє значення – залишається тільки ця одна річ. Але Бог бачить далі. І сьогоднішнє слово, як і вчорашнє, показує нам цей перехід: від того, щоб просто давати милостиню – до того, щоб бути милостинею, щоб бути святими, як Бог, який любить. Так само і з молитвою. Ісус каже: «Не будьте тими, хто намагається “заговорити” Бога, хто великою кількістю молитов, довгими зверненнями, нескінченними проханнями намагається змусити Його виконати свою волю». 

Треба перейти від позиції людини, яка боїться Бога, яка не довіряє, що Він добрий, яка не вірить, що Він дає добро – навіть якщо це добро відрізняється від того, на що я сподіваюся, чого я очікую, що здається мені добрим сьогодні – до позиції сина. Від нескінченного багатослів’я – до стосунків сина, який каже: «Отче». І це не просто зміна слів у молитві. Це зміна всього нашого ставлення до Бога. Не просто промовляти молитву, а стати молитвою. Стати сином, дочкою. Стати дитиною, яка знає, що Отець добрий.

Ісус сказав: “Якщо ви, будучи злими, вмієте добрі дари да­вати вашим дітям…” Пригадую одну історію, яка колись мене зворушила. Дитина була хвора і мала всі ознаки апендициту. Але вона панічно боялася лікарні й благала маму не вести її туди, просила просто дати знеболювальне. Казала: «Якщо ти мене любиш, то зробиш так, як я прошу». Але мама знала, що не може виконати цього прохання. Здається, це історія, яку я пам’ятаю з дитинства, така сильна. Дуже проста, майже очевидна для нас. Якщо ви любите своїх дітей, то не завжди виконуєте їхні бажання. Навіть якщо вони плачуть, навіть якщо звинувачують: «Ти мене не любиш якщо не дозволиш!» Бо ви знаєте, що їхнє життя під загрозою, якщо ви їм дозволите, що заради їхнього життя інколи потрібен біль, потрібно лікування, можливо, самотність у лікарняній палаті. Сьогодні мама може залишитися з дитиною в лікарні, а раніше це було неможливо. Але тоді й тепер батьки знають: треба дозволити дитині пройти через це страждання, щоб урятувати її життя, і це так очевидно для нас.

Але чомусь нам так важко прийняти це у своєму духовному житті. І часто ми кажемо Богові жахливі, жорстокі речі: «Ти мене не любиш!» А Бог страждає, бо мусить допустити ці страждання, мусить завдати нам труднощів, інакше ми помремо. Ми справді втратимо своє життя, бо, наприклад, зруйнуємо свій шлюб або зробимо своїх дітей нещасними на все життя.

Якщо Він нас не поведе, Він не дозволить нам зіткнутися з цим випробуванням, з цими труднощами. Великий піст настає для нас як час увійти в цю позицію Сина, тобто молитися так, як молиться Христос:«”Отче!” Сьогодні під час Євхаристії ми будемо молитися цією молитвою – “Отче наш”. Христос молиться цією молитвою, коли Він на хресті, з розпростертими руками, і каже: «Отче, у руки Твої віддаю дух мій». Тобто, настає подія смерті, хтось вириває Його душу, вириває Його серце, і Він каже: «Отче». Коли Він у Гетсиманії, і смерть і страждання стоять перед Ним, коли людська природа шукає порятунку, Він каже: «Отче, нехай буде не моя, а Твоя воля». Коли Його відкидають, принижують, розпинають, Він каже: «Отче, прости їм, бо не знають, що чинять». Саме такої молитви навчає нас Христос.

Великий піст – це перехід. Від багатослів’я, від намагання змусити Бога виконати нашу волю – до простого й довірливого «Отче». Коли приходить страждання, коли життя здається нестерпним, коли тебе відкидають, коли зраджують, коли серце розривається від болю – промовити: «Отче!», віддаючи своє життя в Божі руки. Бо Великий піст – це час, щоб стати сином.

Сьогодні, на Євхаристії, ми знову промовимо молитву «Отче наш». Спробуймо зробити це так, як Христос – з простягнутими руками, з довірою дитини, яка знає, що Отець добрий. Щоб, нарешті, відпочити. Щоб скласти всі наші тягарі на Нього. Бо, як каже псалом, Господь визволяє від страху, рятує від утиску, зцілює засмучених. Скільки депресій приходить через те, що ми не можемо нести тягар своїх турбот! А хто сказав, що ми повинні це нести самі? Хто сказав? Переклади усі ці тягарі на Христа. 

Ввійди в довіру сина. І скажи: «Отче».