Місія утвердження (бр. Ян Каня)

З Євангелія від святого Йоана. Коли Юда вийшов із Вечірника, Ісус сказав: Тепер Син Людський прославлений, і Бог прославився в Ньому. Якщо Бог прославився в Ньому, то і Бог прославить Його в Собі, і прославить Його негайно. Дітоньки, ще трохи я з вами. Нова заповідь даю вам, щоб ви любили один одного, як Я вас полюбив, щоб і ви любили один одного. З того всі пізнають, що ви — мої учні, якщо будете мати любов між собою.

Христос говорить у цій Євангелії про прославлення Отця, і робить це незадовго до своєї смерті. Хрест є найбільшим актом прославлення Отця, бо саме там було об’явлено й пережито ту любов, про яку говорить Христос, — нову заповідь. Любов з усього серця, з усієї душі, з усієї сили до Бога і до людини. До людини, яку Бог полюбив більше, ніж самого себе. Що означає ця слава зараз? Це — перевернення тієї слави, яку шукає людина, слави, яку вона сама створює. Людина після гріха прагне оточити славою саму себе, прагне, щоб її возвеличували інші.

У сьогоднішньому другому читанні з Об’явлення Йоана ми чули про видіння, яке Йоан мав на острові Патмос. Каже Йоан: я побачив нове небо і нову землю, бо перше небо і перша земля минули, і моря вже не було. І побачив я святе місто, новий Єрусалим, що сходив від Бога з неба, приготовлений як наречена, прикрашена для свого чоловіка. Це є слава Бога, яка сходить з неба на землю. Навпаки до того, що робить людина, бо людина чинить те саме від початку. Це ми бачимо у Книзі Буття, в одинадцятому розділі, у розповіді про побудову Вавилонської вежі. Людина, я як людина, хочу досягти неба, хочу побудувати собі славу. Там сказано: збудуймо собі ім’я — тобто дамо собі славу. Не так, як говорить Христос, щоб ім’я Отця було прославлене, а людина сама хоче дати собі ім’я, сама собі хоче дати славу, сама створити собі значення. Отже, людина будує піраміду від землі до неба, а Бог хоче дати нам славу, яка йде від Отця. Вона є дана нам — нам не треба навіть її здобувати. Ми можемо її прийняти. Бо це саме той рух, який чинить Бог, який звершив Христос, об’являючи Отця і віддаючи Йому славу. Той, хто був Богом, став останнім з людей, узяв на себе гріх, став останнім. Це є останнє місце, яке Христос зайняв на землі. Нижче вже неможливо. Це — хрест, це — повна протилежність Вавилонській вежі.

І тепер ми, як Церква, можемо дивитися на Христа, захоплюватися Ним. І стоїмо щоразу перед вибором: чи я буду боротися за себе, чи за Бога в мені? Чи я буду жити для себе, як каже святий Павло, чи дам жити Богові? Жити для Бога — означає жити за зразком Ісуса Христа. Так виникла Церква, як щось інше у порівнянні зі світом. Це — віддання життя, любов до іншого, навіть до того, хто став ворогом.

І це — суть першого читання з Діянь Апостолів. Там показано, як учні йдуть, утверджують інших учнів, заохочують до витривалості у вірі тощо. Але щоб це зрозуміти, треба переглянути кілька віршів перед тим, бо там розповідається, як Павла і Варнаву, а Павла зокрема, побили камінням. Із думкою, що він загинув під камінням, його вважали мертвим. Але цей Павло встає і повертається до тих людей, які його побили, повертається до Лістри, до Іконії — тобто до тих, хто його каменував, іде до тих міст, іде до спільнот, які він там заснував, і там зміцнює душі учнів, там заохочує до витривалості у вірі. Не лише словом, але й вчинком — бо на ньому видно, що означає бути для Христа. Що означає мати це нове життя. Що означає погорда до фізичної смерті, щоб жити для Бога. Це і є те, що утверджує душу, зміцнює, підкріплює її.

Маю враження, що Господь провадив мене через це слово, коли я питав себе, що означає для мене приймати утвердження у вірі. Що означає також давати це утвердження. Бо я знайшов у Старому Завіті, у Септуагінті, ті фрагменти, де вживається слово про укріплення. І це слово передусім стосується Бога, того, хто зміцнює людину. Це слово з’являється у двадцять восьмому розділі Книги Буття, в момент втечі Якова. Очевидно, він нагрішив проти свого брата, обманув разом із матір’ю, проти Ісава, проти Ісаака. Зрештою він мусить утікати, щоб урятувати своє життя, але в цій втечі підтримує його Бог. Коли він залишає землю Ізраїля, залишає Ханаан, Господь стоїть над ним і дає йому славнозвісний сон Якова — ту драбину, що була закріплена на землі, але сягала неба, і Господь був угорі. Ангели, які сходили і піднімалися до неба. Це є передвістя смерті Христа, який зійшов на землю, вмираючи, і повернувся до Отця. І тут сказано, що Бог стояв над ним, над Яковом. Це і є утвердження — стояти, підкріплювати, зміцнювати. Це слово тут і з’являється. Бог зміцнює Якова на цій дорозі, у вигнанні, як наслідок його гріха з одного боку, а з іншого — як вияв Божої вірності. Бо Господь дав йому благословення, дав йому первородство також унаслідок вини його брата Ісава. І тепер Бог супроводжує його і каже: Я поверну тебе сюди назад. Я стою над тобою, Я той, хто буде тебе охороняти. Ось такою є візія Бога.

Візія, яка є Божою візією, протилежна людській візії. Чому? Бо це слово знову з’являється у випадку з Саулом, а саме в другій книзі Самуїла, на початку цієї книги, і це вже після смерті Саула. Як відомо, перша книга Самуїла закінчується битвою під Гелвуею, де гине Саул і його троє синів. А потім, на початку другої книги Самуїла, йдеться про те, як прибігає до Давида юнак, який бачив, як помирав Саул, і навіть хвалиться, що добив його. І він каже, що бачив Саула, який стояв, спершись на своє спис. Оце спирання, це утвердження, зміцнення в опорі на спис. І це є противагою, антиподом опори Якова, бо там над ним стояв Бог, а тут Саул опирається на свій спис. І це вся історія, яка привела Саула до цього моменту, до смерті, бо він постійно спирався на той спис. Спис став домінантою в житті Саула, певною мірою також і Давида, бо цим списом не раз намагався Саул убити Давида. Хоче його вбити. Цей спис — символ, синонім насильства, сили, могутності, зброї, на яку опирається Саул. І він цю зброю використовує проти людини, проти Давида. Метнув списа в Давида — марно. Бог охороняє Давида, як колись охороняв Якова, так тепер охороняє Давида. Але Давид буде постійно мати справу з цим списом, бо Саул ганятиме його по пустелях, буде зображений як той, хто сидить, опершись на свій спис. І врешті буде спиратися на нього і в момент смерті. І цей спис його підведе. Спис, на який він так покладався. А міг навчитися, бо навіть цим списом Бог промовляв до нього.

Пам’ятаємо, це той спис, що був увіткнутий поруч із Саулом, коли він спав із трьома тисячами своїх вояків. І Давид, який підкрався до його табору, підходить до Саула, який спить, спис поруч. І Авішай каже: «Візьми цей спис, встроми в Саула — і проблеми закінчаться. Ти навіть не мусиш цього робити — я це зроблю». Але Давид категорично відмовляється підняти руку на помазаника. Давид не входить у ментальність Саула, не буде вдаватися до насильства, не боротиметься з іншим. Він покаже любов до ворога, стане вже образом Ісуса Христа. Оце опора Давида — повна протилежність опори на спис Саула. І на цьому ми будуємо. Це два способи, два напрямки опори, утвердження — або на Богові, який стоїть над нами, зміцнює нас, або на своїх «ґаджетах», на тому списі. А під тим «списом» може бути будь-що: наші плани, гроші, родина, організація часу, робота — все, на що я покладаюсь, але без Бога. Іноді ми намагаємося це поєднувати: трохи Бога, трохи мого списа. Але правда в тому, що там, де я спираюся на свої розрахунки, уявлення, плани — усе це впаде.

Знову це слово з’являється в Старому Завіті — цього разу про Самсона, книга Суддів, розділ 16. Самсон, що впав у гріх, бо одружився з жінкою, яка не була з Ізраїля, мав би одружитися з ізраїльтянкою. Він чинив по-своєму, робив дивні речі, жив ніби в обох світах. І зрештою його бачення, його план ламається, бо та, на кого він покладався — жінка — видає його. Самсона осліплюють, кидають до в’язниці, потім змушують розважати філістимлян своїм виглядом. І там знову з’являється це слово: Самсона проводять перед натовпом, прив’язують до колон, які є опорою всього дому. Це та сама «опора». Самсон просить Бога: «Останній раз дай мені сили». Волосся в нього відросло, він стрясає тими колонами, вони тріскають, увесь дім падає, ховаючи під собою Самсона і тисячі філістимлян — більше, ніж він убив до того. Але це образ — на що ти опираєшся? Якщо твій дім опертий на ці колони, на свої колони, прийде щось, що їх зруйнує. Прийде послане Богом — якийсь Самсон. Можна перекласти це також через Нагірну проповідь, її завершення, де Христос каже: «На чому ти будуєш дім свій? На чому опираєш?» Чи на скелі, чи на піску? Бо прийдуть труднощі, що потрясуть дім — як Самсон потряс той дім. Той дім, що не опертий на Христа, не стоїть на скелі, не опирається на Бога, на Його Слово — завалиться. Тільки дім на скелі, тобто на Ісусі, на Божому Слові, встоїть.

Отже, прекрасне слово, яке приходить. Є ще один фрагмент, що говорить про цю опору — і це надзвичайно гарний уривок із Пісні над піснями. Ми його добре знаємо — це кінець, восьмий розділ, останні слова. Там сказано: «Хто це виходить з пустелі, спершись на свого нареченого?» Ось та, яка утверджена, спирається, опирається на нареченого. Щоб завершити цей образ — Бог не є просто силою, планом, уявленням, вірою як чимось темним, непевним, хитким. Пісня над піснями каже: ні — це наречений. Можна спертися на Того, хто любить. У цій любові — наречений, і показана також слабкість нареченої: вона виходить із пустелі — тобто слабка, знесилена, з місця без життя. Але Той, хто її з цієї пустелі, зі смерті, зі слабкості виводить — це Христос, Наречений, і вона на Нього спирається. Це запрошення для нас.

І тепер, дивлячись крізь призму Діянь апостолів, цими руками Бога, на які ми можемо спертись, руками Нареченого є апостоли, є Церква, бо тепер Павло і Варнава — це Свята Церква. Та Церква, яка зміцнює, хоче зміцнити мою душу. Це вже не щось незрозуміле, неозначене. Ця віра — це Церква.

Як вони отримали віру від Христа, від апостолів, так тепер цю віру дуже конкретно отримує Церква в Лістрі, Іконії, Антіохії і там, де я є. Це я є тим учнем, якого тепер утверджують, щоб були ці двері віри. Це те слово, яким закінчується перше читання сьогоднішнього дня. Це те слово, яке Бенедикт XVI вкорінював як провідне слово Року віри. Там, де він виголошував катехези про віру: «двері віри». Це Porta Fidei. Також ця енцикліка, тобто адгортація, яку написав Бенедикт XVI — Porta Fidei, «двері віри», — звертається саме до цього слова, що язичникам були відкриті двері віри, тобто нам. І ці двері не лише відкриті, крапка, ніби ми просто отримали віру, маємо тепер якийсь скарб. Ні, цей скарб потрібно зберігати, його потрібно укріплювати, бо якщо він не підтримується, не зміцнюється, не розширюється, не поглиблюється — то просто зникає.

До цієї саме місії були покликані Павло і Варнава. До цієї місії також був покликаний Петро. Бо Петро почув це слово від самого Христа: коли будеш уражений і т. д., ти будеш тим, хто потім зміцнюватиме своїх братів. Це місія, яку також отримав Петро. Ісус сказав у Євангелії: ти, коли навернешся, утверджуй своїх братів. Петро не навернений, Павло не навернений, Варнава не навернений — це слабкий варіант. Але той навернений, хоч і слабкий Петро — це той, хто зараз укріплює своїх братів. До цього також запрошені ми. З нашого боку, як Петро, ми можемо лише сказати: Господи, зміцни мене в усьому цьому, Господи, дай мені сили.

І також останнє слово, що зустрічається в грецькому Старому Завіті, — це те, що Давид після гріха з Вірсавією пише той чудовий 51-й псалом, і в 12-му вірші саме каже про те, щоб його дух був зміцнений, укріплений саме Богом. Бог є вірний, людина — невірна, людина в гріху, відходить, падає — ми потребуємо того утвердження, яке приходить від Бога. Це і є те, до чого ми покликані врешті-решт: щоб віддати славу Богові, так як Христос віддавав славу Богові, так і ми можемо віддати славу Богові.

Через що? Через опору на Боже Слово. У Старому Завіті Божа слава з’явилася коли? Коли Господь явився на Синаї — і там з’явилася слава Божа. Як? Тим, що Господь дав Слово Ізраїлю і запросив його жити цим Словом, ввів його в завіт, який заснований на цьому Слові. А ми сьогодні чуємо слово святого Йоана, яке є приготуванням цього нового завіту, цього сповнення Слова Старого Завіту — Слова насамперед серця, Слова, яким є любов Бога: з усього серця, з усієї душі, з усіх сил — і любов до ближнього. Це завдання виконав Христос, бо Він прославив Отця, бо прожив це Слово. І до цього життя, до цього переживання слави ми запрошені сьогодні також ми, що ми також можемо віддати славу Богові через те, що опремося на Бога — як у Старому Завіті Яків, як Невіста з Пісні пісень, а в Новому Завіті — Петро, Павло та інші. Сьогодні я можу опертися на Христа.

Господи Боже, я прошу Тебе про це — дозволь мені опертися на Тебе. Не дозволь мені шукати тих інших моментів, де я буду шукати опори. Не дозволь мені тієї глупоти, про яку говорить пісня слуги Ягве, що я опираюся на очерет. Бо будь-що, що не є Тобою — це очерет, але цей очерет ламається і пробиває руку того, хто на нього опирається. Замість опори стає болем той очерет, на який хтось сперся. Тому, Господи, прошу Тебе — не дозволь мені опиратися на жодний очерет: ані на речі, ані на людей, які теж слабкі, як я, слабкі, як очерет. Дозволь мені опертися тільки і виключно на Тебе.

Не дозволь мені опиратися, як Саул, на спис. Дай мені, щоб я оперся на Твій хрест. Дай мені, якщо така Твоя воля, щоб спис пробив мене, як Христа на хресті, — дай мені ту саму любов, яка була об’явлена на хресті. Дай мені ту любов, яка об’являється в крові й воді. Любов і прощення.

Нехай благословить тебе і охороняє Отець і Син, і Святий Дух. Амінь.