Можна плакати по-різному – зле, або добре (бр. Ян Каня)

З Євангелія від Йоана. 

Під час останньої вечері Ісус, звівши очі до неба, молився такими словами: Отче Святий, збережи їх в Ім’ї Твоєму, яке Ти дав Мені, щоб вони були одно, як і Ми. Коли Я був з ними, Я зберігав їх в Ім’ї Твоєму, яке Ти дав Мені, і Я їх охоронив, і ніхто з них не загинув, крім сина погибелі, щоб збулося Писання. Тепер же Я йду до Тебе і кажу це, будучи ще на світі, щоб Мою радість мали в собі в усій повноті. Я передав їм Твоє слово, а світ їх зненавидів за те, що вони не від світу, як і Я не від світу. Я не прошу, щоб Ти забрав їх зі світу, а щоб їх зберіг від злого. Вони не від світу, як і Я не від світу. Освяти їх у правді — слово Твоє є правдою. Як Ти послав Мене у світ, так і Я послав їх у світ. І за них Я посвячую Себе в жертву, щоб і вони були освячені в правді.

Учора ми слухали слово святого Павла, який у Мілеті звертається до старших з Ефесу. Він говорить до всього Церкви: я не винен нічиєї крові, бо з відвагою звіщав Боже Слово. Я звіщав з відвагою всю Божу волю щодо людини. Те саме чинить Христос — а радше Христос це чинить, а святий Павло Його наслідує. Бо і Христос відкриває волю Отця. А воля Отця — це освячення, освячення тих, хто є в Церкві. Освячення особливо тих, хто є Його учнями, про яких Він говорить: це Мої, це Свої. Я не прошу, щоб Ти їх забрав зі світу. Про це Христос просить у найостанніший момент Свого життя — не щоб нас забрати з цього світу, а щоб нас зберегти від злого. Це — намір серця Ісуса, об’явлений зараз під час цієї молитви в Горниці.

Святий Павло, той, хто не винен у крові, також говорить про те, що має статися: що зло увійде, увійде навіть у Церкву. Павло говорить про те, що вовки прийдуть ззовні. Такий характер вовка — що вовк не пощадить вівцю. Не буде так, що вівця зробить очі, повні сліз, стане бідною і тому її пощадять. Абсолютно ні. І це те, що ми можемо пережити — не буде так, що якщо ми як християни скажемо: чому ви нам це чините, чому так зле, чому нас спіткає те чи інше — бо світ є світом вовків. І не ми маємо змінюватися в тому сенсі, щоб пристосуватися до світу. Бо світ таким буде — світ буде жорстоким, світ не подарує християнам. Ми хотіли б: дайте нам спокій, дайте нам жити, але це не є баченням Христа. Христос каже, що ці вовки увійдуть у Церкву. І це вже бачить також святий Павло у своєму житті — що так воно і є. Вовки входять, щоб нищити Церкву. 

Очевидно, це те, що можна було спостерігати, що можна спостерігати і про що сьогодні можна прочитати постфактум. Як говорилося про те, що в семінарії у Сполучених Штатах в 50-х, 60-х, 70-х роках було впроваджено. Тисяча людей, які були проти Церкви, які хотіли використати ці церкви, знищуючи їх, ставали священниками, щоб потім нищити церкву зсередини. Це була «супер справа», ще більш демонічне мислення, ніж на сході. Бо на сході треба було певні структури утримувати, треба було шукати гроші і так далі, щоб різні департаменти могли функціонувати. А те, що зробили у Сполучених Штатах — нічого такого. Це були люди, які не мусили ніде реєструватися, про яких ніхто не знав. Вони просто робили ту розбійницьку роботу з руйнування Церкви зсередини. Такий є світ — маємо цьому дивуватися? 

Я чув про одну країну, де в структури одного з чернечих орденів був введений чоловік, який роками проходив формацію, чудово вчився, був цінований і так далі. Робив так звану кар’єру — дурне це слово — церковну кар’єру, але поступово просувався по щаблях, став настоятелем, а зрештою — провінціалом великої групи. І в цей момент він «вийшов», тобто викрив всю сітку, створену ще за часів комунізму, і повернувся назад у світ. Неймовірно, що він присвятив цьому ціле життя, що його це зовсім не цікавило — ані теологія, ані духовність — він мав одну мету: знищити Церкву. Він присвятив цій меті, не знаю, двадцять, тридцять, сорок років свого життя, щоби зруйнувати церкву. Це і є той вовк, який зовні, якого імплантували до церкви і який виконував ворожу роботу. 

Але святий Павло теж говорить ясно — ще гірше, що серед вас уже є такі, які також чинитимуть зло в Церкві. І він каже, що намагався цьому запобігти певним способом. Каже: три роки я розмовляв з кожним із вас, зі сльозами вдень і вночі. Я був відкритий, йшов до вас, розмовляв з вами, молився з вами день і ніч, щоб вас зберегти. Він усвідомлює, що йому це не вдалося до кінця, що є зло, яке присутнє в церкві, і яке також виявиться. Що будуть ті, які захочуть повести за собою стадо — але не повести за Христом, а зайняти Його місце, щоб тепер їм служили, щоб через це здобути певний політичний капітал у церковних спільнотах. 

І святий Павло каже: я плакав, я плакав з цього приводу. Це була причина, через яку Павло плаче. Тимчасом ті люди, які тепер прийшли до Павла — навіть якщо вони великі, бо ж це стовпи Церкви — то вони плачуть, бо Павло відходить. Це зовсім інший напрям: Павло плаче, щоб зберегти Церкву, змінити людину, приготувати її до місії. Він плаче в Божому ключі. А вони плачуть у дуже людському ключі — бо більше його не побачать. Це буде короткотривалий плач. Вони поплачуть, а потім почнуть діяти по-своєму. Це не дуже вплине на їхню поведінку і далі. Тому це і є питання про сльози — що може бути добрий плач, плач Павла, і злий плач тих слухачів. Христос, до речі, теж у Горниці казав: не плачте. Якби ви Мене любили, то не сумували б, не плакали б, що Я відходжу, а навпаки — раділи б з цього. Це зміна перспективи. Бо Павло прагне відійти і бути з Христом. Його теперішній відхід зовсім не засмучує його самого — сумно іншим, але не Павлу. 

І це слово звертається тепер і до нас, питаючи: наскільки в нас є цей смуток — від відходу наших близьких, відходу самих себе, від минаючості? Маємо ми цей смуток, чи вже починає звучати в нас пасхальна радість? Ми ж живемо тепер у післяпасхальному часі, вже після Вознесіння, в очікуванні Святого Духа. Чи прагнемо ми цієї пасхальної радості — тобто радості бути з Христом, радості, яка є надією, прагненням, яке носимо в серці, — щоб бути ближче до Нього? Якщо цього немає, то нам зараз даються засоби. Які саме? Саме слухання Павла. Ми вже не мусимо, наприклад, пілігримувати з Ефесу до Мілету, щоби зустріти Павла, побути з ним хоч трохи. Ми можемо зустрічатися з ним так само, як він у Ефесі зустрічався з кожним із людей — удень і вночі, у відкритому слові, у відкритому письмі. Взяти, читати, розмовляти з Павлом, читаючи його листи, розмовляти з Христом, який відходить. І вже не лише в той один момент перед страстями, який Христос провів із апостолами, — ми можемо цей момент переживати постійно. Ми можемо брати Слово, відкривати його і знову повертатися до Горниці, слухати прощальну мову Христа, вдивлятись у Його архиєрейську молитву, дозволити цьому слову проникнути в нас. І коли це так буде — тоді нас наповнить та радість, до якої Христос запрошує апостолів, і яка, можливо, не була до кінця їхнім досвідом, бо для них усе це було нове. Вони щойно пережили спокусу хреста. 

А ми перебуваємо справді в набагато кращій ситуації, ніж апостоли. Бо ми вже маємо цю історію, освітлену також їхніми слабкостями, гріхом, втечею. Звісно, ми маємо свої труднощі. Але що ближче ми до кінця світу — ми вже живемо за дві тисячі років після Христа — тим більше ця історія стає освітленою, тим більше вона видима, зрозуміла. Через святих, які пройшли всі ці труднощі тощо. Це все є. Ми можемо мати — справді можемо мати — інше бачення, поглиблене, обґрунтоване свідками — святими і не святими, тими, кого ми бачили. 

Я маю в голові зараз одну людину, яка була мені дуже близькою й улюбленою. І коли він дізнався про рак, я бачив його на колінах, як він молився, а потім зі спокоєм прийняв той шлях, який ще мав пройти. Він спокійно відходив, навіть не надто медично борючись за життя. Він був абсолютно примирений із Божою волею. Він бачив, що це його час, його час переходу. Для нього смерть, яку він переживав, була частиною, одним із етапів його життя. Бог може і хоче змінювати таким чином і наші серця. Ще раз — у той спосіб, який нам потрібен від Бога. Якщо ми не маємо цього налаштування, не маємо радості з Христового відходу й нашого власного, з відходу наших близьких — то маємо протиотруту: Слово. Маємо великі й святі особи, які чекають, щоби з нами розмовляти. Христос, який говорить з апостолами. Павло, який веде діалог з тими, хто відповідає за Церкву. Діалог був між ними, але тепер може бути між мною і Богом. О, якби я тільки захотів скористатися! 

Нехай благословить і охороняє тебе Отець, і Син, і Дух Святий. Амінь.