Мертве Тіло (бр. Томаш Регєвіч)

Ісус говорив до натовпів про Царство Боже, а тих, хто потребував зцілення — оздоровлював. День почав хилитися до вечора. Тоді приступили до Нього дванадцятеро, кажучи: «Відпусти натовп, нехай ідуть до навколишніх сіл і садиб, де зможуть зупинитися і знайти їжу, бо ми тут, у пустельному місці». Але Він сказав їм: «Ви дайте їм їсти». Вони ж відповіли: «Маємо тільки п’ять хлібів і дві риби, хіба що підемо і купимо їжі для всіх цих людей». Бо було близько п’яти тисяч чоловіків.

Тоді Він сказав своїм учням: «Розсадіть їх гуртами приблизно по п’ятдесят». Вони так і зробили, і всіх розсадили. А Він узяв ці п’ять хлібів і дві риби, підвів очі до неба, промовив над ними благословення, поламав і давав учням, щоб роздавали натовпу. Всі їли й наситилися, а з того, що залишилось, зібрали дванадцять кошів шматків.

Урочистість Божого Тіла. Ми радіємо і вдячні Господу за те, що Він є між нами, що Його обітниця «Я з вами по всі дні аж до кінця віку» — є правдою. Що Він є, що не залишив нас самих на поталу випадку, боротьбі, не зробив великих речей і не сказав: «А тепер спробуйте самі, Я вже Своє зробив», але що Він перебуває серед нас як Той, хто постійно втручається в наше життя. Той, хто, бачачи наш голод — голод життя, голод прощення, щастя, радості — постійно приходить, щоб нас насичувати, щоб ми не були голодними вовками, які змушені пожирати одне одного, чекаючи, що хтось інший дасть нам щастя, любов, прощення, радість. Щоб не чекали, що інші будуть для нас, а самі ставали тим, що споживаємо.

Сьогодні Христос говорить устами святого Павла. Святий Павло пригадує слова, які сьогодні будуть проголошені під час цієї Євхаристії: «Це Моє Тіло, що за вас віддається. Беріть і їжте». А потім каже: «Чиніть це на Мій спомин». Ми повні вдячності за те, що Господь постійно приходить у наше життя, щоб дати нам динаміку Свого життя.

Ми не приходимо сюди, як до музею, щоб подивитися на те, що сталося дві тисячі років тому. Ми не приходимо сюди, щоб ставити цю Євхаристію як карту на торг із Богом. Ми приходимо сюди зі свого життя — можливо, поранені, голодні, сумні, після програних боїв у своїх мріях, після того, як казали собі: «Ніколи більше», а сталося знову. Ми приходимо, і Христос, бачачи, каже те саме, що колись апостолам: «Ви дайте їм їсти». А потім Сам бере хліб, дає учням, учні дають тим, хто зібрався — і вони їдять, насичуються, і ще залишається.

Залишається для кого? Для тих, хто залишився вдома. Це і є — чиніть це на Мій спомин. Коли ми насичуємось тут любов’ю, яка приходить від Бога, Його прощенням, Його лагідною поблажливістю, Його духом — насичуємось самі, і ще залишається для тих, до кого потім повернемось у свої домівки. Щоб і вони, завдяки тому, що ми будемо чинити на Його спомин те саме — тобто віддавати своє тіло, проливати свою кров — теж могли мати участь у житті, у щасті, у прощенні. Це щось неймовірне. Тому ми сьогодні сповнені вдячності, коли святкуємо Євхаристію, і хочемо вийти на вулицю, щоб це проголосити.

Але сьогоднішнє слово трохи провокує мене, бо ми називаємо це свято — Урочистість Божого Тіла. І це слово мене зачіпає і запитує: чи справді ти будеш проголошувати Боже Тіло — Тіло Бога, яке себе віддає, яке має силу наситити твого духа настільки, що ще залишається й для інших? Що може переливатися на інших? Чи будеш проголошувати мертве тіло — Тіло, яке неспроможне нічого зробити у твоєму житті, бо, повертаючись з Євхаристії, ти такий самий голодний і з’їдаєш усіх, хто є поруч? Не готовий прощати, чекаєш, що інший першим протягне руку, що інший зміниться.

У тобі немає тієї лагідної поблажливості, бо ти не наситився нею. Що підеш проголошувати на вулицю? Боже Тіло — Тіло Христа, яке постійно себе віддає, яке ніколи не каже: «Більше цього не зроблю, бо ти нічого з цим не зробив». Чи підеш проголошувати мертве тіло — тіло, що не має сили? Чому? Бо в твоєму житті не буде видно сили Христа, яка змінює, яка дає змогу чинити те, на що сам не здатен.

Це слово сьогодні приходить і запрошує мене до навернення. Сьогодні святий Павло каже в посланні: «Щоразу, коли їсте цей хліб і п’єте цю чашу, смерть Господню звіщаєте, аж доки Він прийде». І ми будемо це сьогодні проголошувати. Після моменту, який називаємо консекрацією або перетворенням, коли Христос знову скаже: «Це Моє Тіло, яке віддається», — «Беріть і їжте», — «Це Моя Кров, пролита на відпущення гріхів», — «Беріть і пийте», — «Чиніть це на Мій спомин», — ми будемо проголошувати: «Смерть Твою, Господи, звіщаємо…».

І сьогодні це проголошення кличе мене вкласти в нього все моє серце. Тобто сказати: так, Господи, прагну це чинити. Прагну звіщати Твою смерть.

Як? Увійшовши в помирання. Бо словами… Знаєте, слова, слова, слова — стільки слів. Уже ніхто не слухає слів. Той інший не хоче чути слова, хоче побачити конкретні вчинки. Іноді це видно в подружжі: «Припини вже казати, що любиш мене — нарешті почни мене любити». «Припини говорити, що тобі не байдуже — зроби щось, щоб я це побачила, щоб я це побачив». Будь готовий поступитись, будь готовий відмовитись від себе. Тоді, може, я повірю, що ти справді мене любиш, що тобі не байдуже.

Ось це і є — звіщати смерть, аж доки Він прийде. Чому? Бо, насичені Духом Христа, ми знаємо, що Христос не залишить нас у смерті. Що це вмирання — життєдайне. Що Христос переміг смерть, здолав її. Не можемо сказати: «Визнаємо Твоє воскресіння», — якщо не вмираємо.

І чекаємо Твого приходу. Також сьогодні, коли я відмовлятимусь від себе завдяки силі Тіла, яке прийде сьогодні, щоб мене насичувати — я побачу, як Ти приходиш у всіх подіях і вириваєш мене. Оновлюєш моє подружжя, відроджуєш любов і стосунки з дітьми. Відновлюєш повагу до іншої людини в мені. Відновлюєш усе.

Хай же сьогодні ми насправді матимемо це прагнення — звіщати смерть Христа, виходячи на вулицю, проголошувати Боже Тіло, Його силу. Проголошувати те, що нестимемо. Щоб ми не святкували урочистість мертвого тіла, нездатного ні на що, а проголошували силу Бога, Його любов, яка постійно, постійно є для нас, коли ми збираємось як Церква.