Дух сили (бр. Ян Каня)

З Євангелія від Йоана. 

Ісус сказав своїм учням: «Якщо любите Мене, то будете зберігати Мої заповіді. І Я попрошу Отця, і Він дасть вам іншого Утішителя, щоб був із вами повіки. Якщо хто Мене любить, той буде берегти Моє слово. І Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього і оселю в ньому вчинимо. А хто не любить Мене, той не береже Моїх слів. А слово, яке ви чуєте, — не Моє, але Отця, Який послав Мене. Це Я сказав вам, перебуваючи з вами. А Утішитель — Святий Дух, якого Отець пошле в Моє Ім’я, — Він навчить вас усього і нагадає вам усе, що Я сказав вам».

Це Слово з Євангелії на сьогоднішнє свято — Зіслання Святого Духа. Це Слово, яке передбачало цю мить, коли Святий Дух, Утішитель, Параклит, як ми сьогодні чули, зійде на апостолів. Ісус незадовго до свого відходу сказав апостолам, які питали Його, що буде відбуватись: чи буде це відновлення Божого царства, цього матеріального, тут на землі? Ісус відповів: «Не ваша справа — знати часи й пори, які Отець установив Своєю владою. Але коли зійде на вас Святий Дух, ви отримаєте Його силу й будете Моїми свідками в Єрусалимі, по всій Юдеї, Самарії і аж до краю землі».

Хтось сказав: хто ж такий той Дух, який зійде на апостолів і силу Його вони отримають? Апостоли — повністю розбиті. Виявилося, що не так, як вони думали — що вже мають перемінене серце, серце з плоті. Це була обітниця, яку Бог дав у Старому Завіті. Але насправді ця обітниця показала, що дотепер нічого не відбулося, що вони далі мають кам’яне серце — закрите на Бога, на Його дію, на слово, яке Христос їм сказав. Бо коли доходить до справжньої ситуації — вони здатні Христа покинути, зрадити, втекти. Ось що вони можуть — бо не мають інакшого серця.

І тепер обітниця Христа — що отримають Святого Духа і Його силу. Що це за сила? Останнім часом мене вразило, як хтось сказав, що сила Святого Духа — це дина́міс. Так це слово звучить грецькою. І це дина́міс, слово, від якого походить інше слово — динаміт. Це та сила. Коли Нобель винайшов динаміт, він побачив, яку силу має ця вибухова речовина — настільки потужна, що здатна трощити скелі, руйнувати різні перепони. Потім динаміт використовували саме для ламання скель у шахтах тощо.

І саме цим можна описати і людське серце. Це серце, незважаючи на довготривалу дію Бога, незважаючи на те, що Христос стільки показував, стільки говорив апостолам, усе ще є кам’яним. Потрібен цей «динаміт» Святого Духа, Його сила, щоб це серце нарешті могло тріснути. Щоб могло змінитись. Щоб поступилось серцю з плоті.

І це саме відбувається в День Зіслання Святого Духа — змінюється їхнє серце. Те серце, що було закам’янілим, тепер торкається Божий палець — тобто Святий Дух. Бо саме так в Старому Завіті зображається Дух Святий — як палець Божий, що сходить і змінює людські серця. Колись Святий Дух був тим пальцем Божим, який виписував Боже Слово, писав Декалог, увесь Закон Завіту — на кам’яних таблицях. Це був писемний матеріал для Бога. Але все ж таки це було щось зовнішнє щодо людини.

Мойсей міг нести ці таблиці в руках, вони були важкі, але він їх ніс донизу. І завжди це було щось зовнішнє щодо нього. Він мав владу над тим матеріалом — міг його інтеріоризувати, вбирати в себе, але також міг просто ним жбурнути об землю, розбити, знищити, від нього відмежуватися. І життя Мойсея багато разів показувало, що так воно і було. З одного боку, мав велике досвідчення Бога — чув Його голос, Бог являвся йому дивовижно на горі Синай, багато разів ще з ним говорив. А з іншого боку — Мойсей бачив, яке його серце: кам’яне, запекле.

Щодо людей — він міг сперечатись із Богом, міг заперечувати Його, мав до Нього претензії. І врешті постраждав за те, що не послухав Слова. Того Слова з псалма: «Сьогодні, якщо почуєте голос Його, не робіть закам’янілим серця вашого». Як у Меріва, як у пустелі в Масса. Меріва — це місце закам’янілого серця. Попри те, що Бог чинив стільки чудес, і народ, і зрештою Мойсей показували, що мають кам’яне серце. Не здатні прийняти Слово Боже.

Серце Мойсея — це серце, з якого витікають претензії, гіркота, обурення на Бога: «Чому Ти робиш те, що робиш? Чому дав мені цей народ? Чому я маю його нести на собі, на грудях, на плечах?» Претензії до людей — це завжди каналізація претензій до Бога. Судження, яке маю в серці, яке кажу людям — насправді адресоване Богові. Кажу, що не згоден з людьми, але по суті — це незгода з Богом. І це проявилося в Меріва — в серці Мойсея. Тому Бог каже йому: «Не ввійдеш у Землю Обітовану». Туди можна ввійти лише з іншим, новим серцем. Ти залишишся з цим народом, який своїм гріхом закам’янілого серця постійно ранив Бога. І тому Мойсей мусив залишитися за Йорданом, поза Обітованою Землею. Там і залишився.

А Бог обіцяє, що колись підійме іншого пророка, такого як Мойсей, але з інакшим серцем. Цього пророка, якого ми знаємо — Ісус Христос. Господь пророків, Той, Хто здійснює всі слова Завіту, обітниці, що були в Старому Завіті. І це здійснюється саме в День П’ятидесятниці. Те, що Христос казав, що чули учні, — саме по собі не змінило їхніх сердець. Потрібне було не щось більше, а доповнення того, що Христос започаткував. Коли казав усі ці слова, то мав на увазі, що тільки тоді, коли отримаєте Святого Духа, станете Моїми свідками, підете — тоді серце зміниться.

І в сьогоднішньому першому читанні, яке є читанням цього дня — навіть якщо в літургії року A, B, C можуть змінюватися читання з Нового Завіту й Євангелії — це перше читання залишається незмінним, непорушним, сталим. Це читання з Діянь Апостолів, другого розділу — читання саме з цього дня. Коли Святий Дух сходить у День П’ятидесятниці.

П’ятидесятниця для юдеїв і сьогодні — це день дарування Тори. День, коли Ізраїль стоїть під Синаєм. І не самі, бо бояться, повні страху — вони посилають Мойсея, щоб він слухав Слово Боже, щоб він говорив з Богом, бо інакше всі помруть. І це робить Мойсей. Але ізраїльтяни не приймають цього Слова. Ще до того, як Слово дійде до них, вони вже встигають згрішити, вже встигають це Слово відкинути, вже встигають своє серце закам’яніти.

Лише Мойсей має піти вдруге — лише за другим разом вдається бодай зовнішньо, що ізраїльтяни приймають Слово, що це Слово буде присутнє посеред них. Вони нестимуть його, дбайливо оберігатимуть, нестимуть кивот, вшановуватимуть його як Слово Господа Бога. Але й серце їхнє залишається серцем слабким. І ми це бачимо, як це повторюється також у Новому Завіті. Це вже новий народ, це нові дванадцять племен. І в нас, з цим посланням, відбувається щось подібне — серця залишаються закам’янілими. Та приходить сила, динаміка Святого Духа, і ці серця розбиває. Тепер вони чують — чують, як голос з неба, подув вітру, і тепер дім наповнюється, і вони самі. Їх торкаються ці язики вогню. До такої міри, що вони наповнюються Святим Духом і починають говорити чужими мовами — так, як Дух дозволяє їм говорити.

Це теж прекрасне читання з сьогоднішнього дня. Тобто це читання, яке звіщає дозвіл Святого Духа. В часі читань — уривок з проповіді стародавнього автора, який говорить, що хоча чудо мов у момент П’ятдесятниці відбулося так, що апостоли говорили різними мовами, не лише звичною арамейською, а й іншими — це може нас заспокоїти. Сьогодні Церква вже не потребує цього чуда говоріння різними мовами, щоб кожен народ міг почути свою мову. Бо сьогодні Церква говорить мовами тих народів, до яких вона була послана. Ці народи тепер самі говорять тими мовами. Церква вже прийняла ці мови, якими говорять ці народи. І тепер свідчення про Христа дається цими мовами, і цими ж мовами проголошується Боже Слово.

Очевидно, тепер це можна вважати легшим, бо вже не потрібно такого видовищного чуда, як те, що сталося в день П’ятдесятниці. Але водночас це величезний виклик для нас. Бо тепер ми можемо або очікувати якогось надприродного чуда — як частково очікували і апостоли — або я можу відчути себе тим, кого торкнулося це П’ятдесятницьке подія. І це для мене непросто, вимогливо, обов’язково. Бо тепер я маю бути тим, хто наділений Святим Духом і має мову дії Святого Духа, тобто мову для мене — польську, якою маю звіщати Добру Новину, проповідувати, свідчити. Щоб я не так зосереджувався на чуді, що відбувається десь поза мною, як на тому чуді, що звершується в мені. І я — це той, кого торкнувся Божий палець, Святий Дух.

Сьогодні Господь Бог запевняє мене, що Він хоче і може змінити моє серце. Щоб настільки перемінити мене, аби я міг іти і звіщати Євангеліє. І ось тут постає питання: чи я хочу, чи хочу дати себе послати Богові? Чи я хочу залишити серце твердим, серцем до П’ятдесятниці? Це означає, що я можу замкнутися у Вечірнику — у своєму житті, у своєму серці. Що я маю внутрішній засув і кажу: мене це не стосується. Мені не потрібно бути відкритим на дію Святого Духа, мені не потрібно виходити до іншого. Це моє життя, моя казка, моя квартира, моє середовище — і нічого більше.

Чи хочу я дати себе послати? І наскільки я перебуваю в молитві Церкви, яка сьогодні є молитвою однодушності? Бо ціла Церква молиться про зішестя Святого Духа. Думаю, це та єдність, яку ми можемо сьогодні майже відчути фізично. Стільки спільнот, стільки людей, які молилися всю ніч про дію Святого Духа. Церква, яка хоче бути живою Церквою. Церква, яка сьогодні йде на Євхаристію, щоб просити про цього Духа Святого. Чи я хочу належати до цієї Церкви?

І це має дуже конкретний наслідок: чи я хочу дати себе послати Богові, щоб тепер звіщати іншим Добру Новину? Що це моя мова. Я вже не маю 70 мов, якими можу говорити — і навіщо мені це? Але чи я маю цю польську мову, щоби говорити тепер до іншого поляка, щоб донести йому Добру Новину про смерть і воскресіння Ісуса з любові до мене і про Святого Духа, якого я можу прийняти? Бо це є свідченням, яке я маю: чи маю Святого Духа?

Відповідь — настільки, наскільки маю місійного Духа. Наскільки в мені є прагнення, щоб, незважаючи на труднощі, слабкості, гріхи, неохоту і страх — усе те, що переживали й апостоли у Вечірнику — чи я, попри це, приймаю взагалі таку опцію: дати себе Богові послати і звіщати цю Євангелію?

Чи я хочу бути тим, кого торкнувся цей Божий палець — Святий Дух? Хто отримав жар, вогонь у серце? Щоб уже не ставитися до цього місійного покликання як до чогось зовнішнього. Що мені дали повістку, як до війська. Як в Україні брати кажуть, що чоловіки бояться вийти на вулицю, щоб їх не схопили й не відправили на фронт. І я можу мати таке ж ставлення до Святого Духа і до того, що Господь Бог може зробити в моєму житті.

Або я можу мати інше ставлення: що, Боже, прошу Тебе про цей жар. У мене його немає, я боюся, і так далі. Але знаю, що це послання, яке лине з цієї урочистості, — це послання, що моє серце дійсно може змінитися. Що я зсередини можу відчути це покликання, цей жар, цей порив Святого Духа, щоб іти до інших і звіщати їм Добру Новину про Христа, який дає Параклита — Духа Утішителя. Духа того, хто виправдовує нас, а не звинувачує. Духа, який змінює моє життя.

Нехай благословить і охороняє тебе Отець, і Син, і Святий Дух. Амінь.