Дух заступається за нас (бр. Раньєро Канталамесса)

Сьогодні в нашому суспільстві, незадоволеному всіма технічними здобутками й власним споживацтвом, багато говорять про повернення до сакрального та про нову потребу контакту з Абсолютом. Молитва є впізнаваним знаком цих пошуків.

У сьогоднішніх читаннях знаходимо слова святого Павла, які дозволяють поглянути на молитву в ширшій перспективі:

«Дух допомагає нам у наших немочах; адже не знаємо, за що і як маємо молитися, але сам Дух за­ступається за нас невимовними зітханнями. А Той, хто досліджує серця, знає, які  бажання Духа, бо Він засту­пається за святих з Божої волі».

Якби ми могли відкрити для себе, що промовляє Дух у Своїх невимовних зітханнях, то відкрили б таємницю молитви. Я переконаний, що це можливо. Адже Дух, який молиться в нас таємно і без шуму слів, є тим самим Духом, який відкрито промовляв у Святому Письмі. Той, хто надихнув Святе Письмо, надихнув також молитви, які читаємо в Біблії. У певному сенсі можна сказати, що немає нічого висловленого ясніше, ніж ці невимовні зітхання Духа.

Тому християнин, щоб навчитися молитися, повинен піти до школи молитви, яку знаходимо в Біблії. Не маючи змоги зупинитися на всіх молитвах, що містяться в ній (молитва Авраама, Мойсея, пророків, псалми…), перейдемо відразу до найважливішої з усіх – до молитви Ісуса. Якщо ми відкриємо, як Святий Дух молився в Ісусі, то водночас відкриємо і те, як Він сьогодні молиться в нас (або як прагне, щоб молилися ми), адже Він продовжує в нас молитву Христа. Молитва християнина є нічим іншим, як хвилею молитви Ісуса, що проходить крізь віки й поширюється від Голови до членів Тіла.

Ми знаємо, як молився Ісус. Усі Його молитви починаються синівським вигуком: «Авва, Отче!», — і в ньому мають своє джерело. І тоді, коли Він радів у Святому Дусі, і тоді, коли переживав смертельну боротьбу в Оливному саду, слова «Авва, Отче!» були на Його устах: «Славлю Тебе, Отче…», «Отче Мій, якщо можливо, нехай Мене обмине ця чаша…», «Отче, у Твої руки передаю свій дух!».

Коли Дух приходить до нас, Він продовжує цей синівський поклик: «Бог послав у наші серця Духа свого Сина, який кличе: «Авва, Отче!» (Гал. 4, 6).

Християнська молитва є взиванням або діалогом сина з батьком. Тому вона вільна, сповнена довіри, позбавлена скутості та страху. Тут немає місця рабській покірності, яку люди часто пов’язують зі словом «молитва» і через яку Фрідріх Ніцше сказав: «Молитися – принизливо».

Святий Дух наповнює віруючого відчуттям, що він є улюбленою Божою дитиною. Іноді це проявляється як несподіване Боже об’явлення. Тоді людина сприймає Бога як Великого, Всемогутнього, але водночас — як свого Татка, як Того, Хто є її Отцем. Тому вона вже не боїться Його і не почувається скутою. «Отче наш, що єси на небесах»: на небесах — тобто Всевишній, величний, але наш Отець. «Вірую в Бога, Отця Вседержителя», — промовляємо в Символі віри. Вседержитель, але Отець; Отець, але Вседержитель. Бог сприймається як безмежно вищий за нас і водночас дуже близький; трансцендентний, але сповнений розуміння.

Проте це сильне відчуття зазвичай не триває довго. Незабаром настає час, коли християнин промовляє: «Отче наш!», — уже не відчуваючи нічого особливого, а іноді навіть маючи враження, що кличе марно. Саме тоді варто пригадати, що ми молимося не самі, що Святий Дух молиться в нас, а «Той, хто досліджує серця, знає, які  бажання Духа, бо Він засту­пається за святих з Божої волі». Що менше цей поклик дає тому, хто його промовляє, то більшу радість приносить Небесному Отцеві, Який його чує, бо він є виразом чистої віри та цілковитого довір’я Йому.

Тоді ми подібні до того славетного музиканта (йдеться про Бетховена – прим. автора), який поступово втрачав слух. Він уже не чув звуків нот, які писав, однак не переставав творити. Коли вперше була виконана Дев’ята симфонія, його найвидатніший твір, і публіка вибухнула бурхливими оплесками, один із оркестрантів мусив смикнути його за полу сюртука, щоб він обернувся і подякував. Адже він нічого не чув. Але глухота не заглушила його музики, а зробила її ще чистішою. Так само часто й духовна сухість чинить із нашою молитвою.

Дуже доброю новиною, яку ми отримуємо, пройшовши школу молитви Святого Письма, є те, що молитва була нам дарована, що вона вже є в нас. Нам не потрібно її вигадувати чи навіть, принаймні на початку, вчитися їй. Вона дана нам безкоштовно, як дар. Ми отримали саме джерело молитви, бо ним є Святий Дух, а Святий Дух через хрещення був вилитий у наші серця (пор. Рим. 5, 5). Християнин отримав не лише заповідь молитися, але й дар, тобто здатність молитися. Молитва є радше благодаттю, ніж обов’язком.

Отже, у нас є таємниче джерело молитви, яке потрібно відкрити. Якось я опинився в одному африканському селі, куди жінки щодня приносили на головах у вбогих посудинах каламутну воду з джерела, що було за багато кілометрів звідти. Людина, яка вміла знаходити воду під землею, сказала, що просто під селом протікає підземний струмок. Місіонери викопали криницю. Того вечора залишалося зняти останній шар землі, і тоді мало з’ясуватися, чи справді там є вода. Вона була! Це було неймовірне свято — з барабанами, які не замовкали всю ніч. Здавалося, ніби сталося диво. Вода, по яку вони віддавна ходили так далеко, була тут, під їхніми домівками, — чиста й свіжа!

Думаю, те саме відбувається і з молитвою. Дехто вирушає далеко, щоб навчитися молитися, шукаючи найдивовижніших місць і вчителів, навіть на Далекому Сході. А тим часом молитва, якщо людина охрещена і вірить у Христа, є зовсім поруч, «під її домом». Достатньо лише звільнити серце від галасу, від розпорошеності та гарячкового активізму, так само як очищають джерело від намулу й сміття, що його забили, — і воно знову заб’є.

Здатність молитися в Святому Дусі є нашим великим багатством. Багато християн, навіть тих, хто щиро живе своєю вірою, болісно переживають власне безсилля перед спокусами й нездатність відповідати високим вимогам євангельської моралі. Тому вони доходять висновку, що не впораються, що неможливо жити Євангелієм у всій його повноті.

Певною мірою вони мають рацію. Справді, власними силами неможливо уникнути гріха — для цього потрібна благодать. Але благодать, як ми знаємо, є даром, її неможливо заслужити. То що ж робити? Впасти у відчай? Опустити руки? Ні, — відповідає Тридентський Собор: «Бог, даючи тобі благодать, велить робити те, що можеш, і просити про те, чого сам не можеш досягти».

Молитва — це дихання душі. Так само як людині, яка ось-ось знепритомніє або готується до великого фізичного зусилля, кажуть зробити кілька глибоких вдихів, так і тому, кому загрожує падіння під натиском спокус або хто є близький до того, щоб здатися через труднощі та втому, слід радити молитву, заохочувати його зробити кілька глибоких вдихів молитви.

Одного разу я говорив про молитву до лікарів великої лікарні й почав саме з цього: «Коли ми, пацієнти, приходимо до вас, дорогі лікарі, ви зазвичай кажете нам: “Будь ласка, дихайте. Зробіть глибокий вдих”. Тепер я повторю вам те саме: зробіть кілька глибоких вдихів. Наповніть ними легені — звісно, легені душі. Зробіть кілька вдихів молитви”».

Багато людей можуть засвідчити, що їхнє життя змінилося відтоді, як вони вирішили виділити час для молитви у своєму щоденному розпорядку і відгородити цей час у своєму календарі немов колючим дротом, захищаючи його від усіх інших справ.

П’ятирічна дівчинка, сім’я якої жила неподалік монастиря, часто приходила туди. Побачивши монаха, який молився на хорах, вона підходила до нього, мовчки вдивлялася в нього, а потім, склавши руки, рішуче промовляла: «Навчи мене молитися!» (а точніше казала: «Навси», вимовляючи це ще по-дитячому, бо не вміла добре говорити). Ми також можемо зробити так само. Можемо звернутися до Святого Духа й довірливо сказати: «Святий Духу, навчи мене молитися! А ще краще — молися в мені Своїми невимовними зітханнями!»