Два тіла Христа (бр. Раньєро Канталамесса)

Ще не так давно свято Божого Тіла (Corpus Domini) відзначалося особливо урочисто: процесії — найпіднесеніші  з усіх протягом року, діти після Першого Причастя, які посипали вулиці пелюстками квітів, прикрашені вікна домівок… Це була нагода для християн публічно визнати віру в реальну присутність Христа в Євхаристії.

Тепер усе стало скромнішим і тихішим. У наших містах урочисті процесії вулицями поступилися місцем набагато скромнішим процесіям навколо храмів. Але якщо б це спонукало нас глибше проникнути в значення цієї таємниці і прийти до більш свідомої віри, те, що здається втратою, стало б надбанням . Спробуємо зробити це протягом найближчих хвилин. 

У другому читанні сьогоднішнього свята святий Павло пише: Чаша благословення, яку благословляємо, – хіба не є вона спільністю в Христовій крові? Хліб, який ломимо, – хіба не є він спільністю в Христовому тілі?  

Отже, Євхаристія по своїй суті є таємницею єдності. Ми знаємо різні види єдності. Подружня єдність, яка творить одне тіло, без сумніву, є дуже глибокою. Так само єдність між матір’ю і дитиною, яка зростає в її лоні, є реальною і дуже сильною. Але в жодному з цих випадків єдність не досягає вершини, бо кожен залишається собою, відділений від іншого, немає повного злиття. Дитина, щоб жити, мусить відокремитися від матері, вийти з її лона, бо якби залишилася в ньому — померла б.

Ще глибша єдність відбувається між нами і їжею, яку ми споживаємо, адже вона стає нашим тілом і кров’ю. Я чув матерів, які, обіймаючи й цілуючи своїх дітей, казали: «Я так тебе люблю, що з’їла б тебе!». Правда, їжа не є живою і мислячою особою, з якою можна обмінюватися думками й почуттями. Але припустімо, що їжа жива і має розум — чи не здається вам, що тоді ми досягнули б повної єдності?

Саме це відбувається у святому причасті. Ісус говорить в Євангелії: Я є хліб живий, який зійшов з неба… Моє тіло — справжня пожива… Хто їсть Моє тіло, той має вічне життя.

Тут їжа не є звичайною річчю, а живою Особою. Це — найінтимніша, хоча й найбільш таємнича, єдність. 

Спробуймо це ще глибше зрозуміти. Подивімося, як у природі відбувається процес живлення. Діє такий принцип: сильніший асимілює слабшого. Наприклад, рослина асимілює мінерали — солі, воду тощо; далі, тварина асимілює рослину — наприклад, корова живиться травою, а не навпаки.

Якщо це правило перенести на взаємини людини з Христом, що відбудеться? Тут також діє принцип, що сильніший уподібнює собі слабшого.  Іншими словами, саме Христос уподібнює нас до Себе, а не навпаки. Тобто це ми перемінюємося в Нього, а не Він — у нас. Один відомий матеріаліст-атеїст сказав колись: «Людина є тим, що вона їсть». Сам того не усвідомлюючи, він дав прекрасне визначення Євхаристії. Бо завдяки їй людина справді стає тим, що споживає — тобто Тілом Христа!

Дозвольте мені короткий роздум. Павло сказав нам, що чаша є участю в Крові Христа, а хліб — участю в Тілі Христа. Але що означають слова «тіло» і «кров»? Для нас, людей Заходу, спадкоємців грецької культури, тіло — це лише одна з трьох частин людини, яка разом із душею і розумом утворює цілісну людину. Більше того, кров є навіть частиною цієї частини, бо є складовою тіла, яке, своєю чергою, є складовою людини.

У Святому Письмі та  мові Ісуса все інакше. «Тіло» означає всю людину як таку, що живе в тілесному вимірі, а не чистого духа. Воно вказує на людину в усій її конкретності, на людське життя з усім, що його складає: радощі й надії, труднощі й піт… Натомість «кров» для юдея є життям. (Тому ортодоксальні юдеї не їдять м’яса тварин, задушених без проливання крові — щоб не «їсти життя»). Отже, пролита кров є виразним знаком смерті.

Ісус, даючи нам Своє тіло, дає нам тим самим Своє життя — від першої миті Свого зачаття в лоні Марії аж до останньої; даючи нам Свою кров, Він дає нам і Свою смерть. Він дає нам усе. Ось що означає приймати Святе Причастя: увійти в контакт із життям Ісуса і з Його смертю, отримати з цього велику спасенну силу.

Той, Хто у Своєму житті наказував вітрам і морю — і вони Йому корилися; Хто торкався прокажених — і вони оздоровлювалися; торкався сліпих — і вони починали бачити; брав за руку калік — і вони вставали, — Той самий, з тією ж силою, тепер є в нас! Якби ми, християни, вміли по-справжньому відкрити, Кого маємо в Євхаристії! Один атеїст сказав: «Якби я зміг повірити, що в цій освяченій гостії справді є Бог, то, думаю, впав би на коліна і вже ніколи не підвівся б!». І він мав рацію.

Але це ще не все. Оскільки Отець, Син і Святий Дух є одним Богом і мають ту саму Божу природу, то там, де є Син — Ісус Христос, — там є також Отець і Святий Дух. Отже, в Євхаристії ми єднаємося також з Отцем і Святим Духом, тобто з усією Пресвятою Трійцею.

Одна євхаристійна пісня, яка мені дуже подобається, має такий приспів: «Бог вклав нам у руки Своє тіло!». Це правда. Але що ми робимо з тілом Бога? Сьогодні прийняття Причастя стало звичкою — це легко, і це прекрасно. Так і повинно бути, щоб під час кожної Меси вірні приступали до Причастя. Але це не повинно призводити до знецінення Євхаристії, до того, щоб ми приймали її, як звичайний хліб, із сумлінням, яке перебуває у великому безладі . “Бо той, хто їсть і п’є, не розрізняючи Господнього тіла, суд собі їсть і п’є.” (1 Кор 11,29), — нагадує апостол.

Але прочитаймо уривок із листа святого Павла з другого читання: Оскільки є один хліб, то ми, численні, становимо одне тіло, бо всі ми маємо участь в одному хлібі. 

Очевидно, що в цьому другому випадку слово «тіло» вже не означає тіла Христа, народженого від Марії, а означає всіх нас — більше тіло, яким є Церква.  Що це означає? Це означає, що євхаристійне причастя (єдність) є також причастям між нами. Споживаючи ту саму поживу, ми стаємо одним тілом.

Які з цього наслідки? Ми не можемо мати справжнього єднання з Христом, якщо ми розділені, якщо ненавидимо одне одного і не готові примиритися.  Якщо ти образив свого брата, якщо вчинив щодо нього якусь несправедливість, а тоді приступаєш до Причастя, ніби нічого не сталося, можливо навіть із запалом, ти подібний до людини, яка бачить друга, якого не бачила роками. Ти вибігаєш назустріч, кидаєшся йому на шию, піднімаєшся навшпиньки, щоб його поцілувати… Але водночас не помічаєш, що топчеш його ноги підкованими чоботами. Брати — особливо найбідніші й покинуті — є членами Христа, це Його ноги, які й досі стоять на землі. Та людина могла б сказати тобі: «Друже, даремно ти виявляєш мені пошану. Ти цілуєш моє чоло, але топчеш мої ноги!». Те саме міг би сказати Ісус у Причасті.

Але недостатньо лише не тримати образи, не перебувати з кимось у сварці. Євхаристія навчає нас чогось більшого: віддавати своє тіло і кров за братів, як це зробив Ісус для нас. Думаючи про довірених нам людей (мати — про свою сім’ю, монахиня — про хворих, священник — про вірних), кожен може повторити за Ісусом під час Святої Меси — священник вголос, інші ж у серці:
«Беріть і їжте — це є тіло моє», тобто моє життя, мій час, моя енергія, які я хочу віддати за вас.
«Беріть і пийте — це кров моя», тобто мій піт, труд, страждання, хвороба, які я хочу віддати за вас.

Таким чином ми не лише звершуємо Євхаристію, але самі стаємо євхаристією — поламаним хлібом і даром один для одного. Навіть звичайна усмішка, подарована іншому, набуває тоді нового значення: це дарування власного тіла, бо усмішка є проявом духа, який живе в тілі. І який це дорогоцінний дар! Це мовби відчинити перед кимось двері дому і сказати: увійди! Це відкритість на іншого і прийняття його.

Священник, подаючи нам гостію, каже: «Тіло Христа», а ми відповідаємо: «Амінь!». «Амінь» означає: так, вірю, приймаю. Тепер ми знаємо, кому говоримо це «амінь»: не лише Ісусу, Божому Синові, але також тим, хто живе поруч із нами, людству, самому життю. Так ми святкуємо урочистість Божого Тіла як свято життя, єдності й любові.