В спокусах нас не покидай (бр. Артур Покшива)

ВСЯ УВАГА СВІТУ – ЛИШЕ ТОБІ НАЛЕЖИТЬ, ВСЯ УВАГА СВІТУ – ЛИШЕ ТОБІ НАЛЕЖИТЬ.

Наповнений Духом Святим, Ісус повернувся від Йордану і був ведений Духом у пустелю сорок днів, і там Його спокушав диявол. У ті дні Він нічого не їв, і коли вони минули, відчув голод. Тоді диявол сказав Йому: „Якщо Ти Син Божий, скажи цьому каменеві, щоб він став хлібом”.

Ісус відповів йому: „Написано: Не хлібом єдиним житиме людина”. Тоді диявол вивів Його високо, показав Йому в одну мить усі царства світу і сказав: „Тобі дам владу і славу над усім цим, бо мені це належить, і я можу дати це, кому захочу. Тож якщо впадеш і поклонишся мені, все буде Твоїм”.

Та Ісус відповів йому: „Написано: Господу Богу своєму поклонятимешся і Йому єдиному служитимеш”. Диявол також повів Його до Єрусалима, поставив на вершину храму і сказав: „Якщо Ти Син Божий, кинься звідси вниз. Адже написано: своїм ангелам Він накаже про Тебе, щоб охороняли Тебе, і на руках нестимуть Тебе, аби ногою своєю не спіткнувся об камінь”.

Але Ісус відповів йому: „Сказано: Не спокушатимеш Господа Бога свого”. І коли диявол завершив усе спокушування, відійшов від Нього до певного часу.

Перша неділя Великого Посту через Євангеліє запрошує нас вийти в пустелю разом з Ісусом і пережити досвід спокус, які приходять до кожної людини.

Спокуси, які пережив Ісус у пустелі, є своєрідним зразком, який показує, як кожен з нас досвідчує випробування. Бо в особі Ісуса Христа ми бачимо образ спокуси, яка приходить до кожного з нас. Диявол не боїться випробовувати навіть самого Бога, не боїться випробовувати Божого Сина, ставлячи Йому конкретні запитання і змушуючи Його до складного вибору.

Він не вагається у своїй спробі відвернути Ісуса від місії, яку довірив Йому Отець. Варто вдивитися у ці спокуси, адже, коли слухаємо сам євангельський текст, вони можуть здатися нам дивними, відірваними від нашої реальності.

Протягом сорока днів Ісус був у пустелі, ведений Духом, і весь цей час Його спокушав диявол. Ці сорок днів – це час боротьби. Ми знаємо, що пустеля – це місце випробувань. Там немає життя. Вона відкриває людську слабкість, оголює її, показує, якою крихкою є людина.

Там немає їжі, немає води, немає можливості себе захистити. Людина, виснажена такими випробуваннями, стає вразливою до спокуси. І коли після сорока днів боротьби навіть Ісус зазнає фізичного виснаження, відчувши голод, диявол атакує.

„Якщо Ти Син Божий, скажи цьому каменеві, щоб він став хлібом”.

Чому ти маєш терпіти голод? Чому маєш жити в невизначеності, боятися за своє життя?

Пригадуємо, як Ізраїль виходив з Єгипту. Опинившись у пустелі без води та їжі, народ почав ремствувати на Мойсея: „Навіщо ти нас сюди вивів, де немає ані їжі, ані води?”. Вони почали протестувати проти Мойсея і Бога, волаючи: „Краще повернутися в Єгипет, ніж загинути в цій пустелі”.

Бог відповів на цей протест і дав їм манну та перепелів. Він подбав про їхнє життя.

Ця спокуса супроводжує нас щодня – страх за своє життя, за те, що їстимемо, що питимемо, як подбаємо про свої потреби.

Скільки разів ми чули у своєму серці думку: „Бог тобі нічого не дасть просто так, Він не зішле з неба хліб. Якщо ти сам не потурбуєшся про себе, не передбачиш усіх наслідків, не покладешся на власні сили – на кого тоді надієшся?”.

Як Бог має тобі допомогти?

І саме тут приходить випробування: ми занурюємося в тривоги, переживаючи, що їстимемо, що питимемо, як заплатимо рахунки, як купимо ліки, коли все дорожчає, а наші заощадження тануть.

І диявол каже: «Ось бачиш, а я б тобі допоміг, я із задоволенням допоможу тобі з цього вийти, тільки вибери мене, бо Бог, ну ж бо, бачиш, Він не реагує». А Ісус нам показує: «Не дай себе звести, бо не хлібом єдиним живе людина». Бог прекрасно знає, чого ми потребуємо, і багато разів говорить про це в Євангелії: що Він знає, що нам потрібні їжа, пиття, безпека. Але каже: «Найперше – Царство Боже, а все інше додасться вам».

А диявол говорить: «Ні, спочатку хліб і вода, а потім усе інше». І це та спокуса, яку ми відчуваємо дуже сильно. Варто нам лише відчути нестачу чогось.

Погляньте, що відбувається в нашому серці – який страх приходить, який неспокій. А Ісус ще раз підказує: «Те, що дає людині життя, – це не хліб, це Боже Слово, це сам Бог».

Друга спокуса, яку описує святий Лука, – це спокуса, коли диявол виводить Ісуса на високу гору і в одну мить показує Йому всі царства світу, кажучи: «Це все моє, я можу дати тобі це в будь-яку мить». Це спокуса ідолопоклонства. Коли Ізраїль перебував у пустелі й Мойсей піднявся на гору Синай, де сорок днів перебував в єдності з Богом, у той час, коли він отримував Слово Життя – заповіді, які Бог дав вибраному народові як шлях, як слово життя, – що зробив Ізраїль руками Аарона? Вилив золотого тельця. І сказали: «Це наш Бог, ми не знаємо, що сталося з Мойсеєм, не знаємо, що робити далі, дай нам Бога». І виліпили цього золотого тельця, який став символом усіх ідолів цього світу.

Чого прагне людина? Влади, грошей, насолоди, кар’єри, спокійного життя, досягнення власних цілей. І цей золотий телець є образом усіх ідолів, які ми маємо. Ідолом навіть може стати така свята річ, як сім’я – якщо вона сама по собі стає для людини найважливішою. «Я роблю все для своєї сім’ї, і ніщо інше не має значення».

Або ж безліч інших речей, які приходять до нас, з якими ми стикаємося щодня і які допомагають нам побачити, що багато разів Бог насправді не є для нас найважливішим. Що є речі значно важливіші за Бога. І це видно у щоденних змаганнях, у наших виборах, які показують, від чого ми готові відмовитися, що у нас є свої «святі вівтарики», до яких ніхто не має доступу. Лише спробуйте їх зачепити – і одразу здіймається галас і бунт проти всіх, навіть проти Бога. Тому ця спокуса є надзвичайно сильною, вона приходить до нас справді щодня.

І третя спокуса, яка здається дивною, відірваною від реальності, – коли диявол ставить Ісуса на наріжник храму і каже: «Якщо ти Син Божий, то кинься вниз, бо написано: ангели будуть носити тебе на руках, і не спіткнешся об камінь».

Ця спокуса – надзвичайно складна. Коли Ізраїль перебував у пустелі, в один момент Мойсей послав розвідників до Обіцяної землі. Дванадцять ізраїльтян пішли досліджувати Святу Землю й виявили, що вона справді прекрасна, родюча, багата, тече молоком і медом. Але коли повернулися, то сказали не лише про багатство цієї землі, а й про те, що там живуть сильні народи, і вони не зможуть її здобути. «Бог повів нас дивним шляхом, ми не можемо цього досягти», – сказали вони.

Це завершилося тим, що Бог повернув Ізраїль у пустелю ще на сорок років, хоча вони були всього в один день шляху від Святої Землі. І це та сама спокуса, яку переживає Ісус, коли диявол ставить Його на наріжник храму і каже: «Бог усе це неправильно придумав. Тебе бачать як сина теслі, ти живеш у Назареті – майже на краю світу. Ніхто про тебе нічого не знає, ти ходиш, проповідуєш, намагаєшся щось сказати, і люди тебе або приймають, або відкидають. Чому ти маєш так робити? Зроби інакше – кинься вниз, і коли ангели тебе підхоплять, усі побачать у тобі Месію і скажуть: “Ось справжній Божий Посланець!”».

Ця спокуса говорить: «Не приймай своєї історії – цієї важкої, звичайної. Не приймай свого життя, яке Бог тобі дає. Чому ти маєш бути бідним? Чому ти маєш бути хворим? Чому ти маєш переживати труднощі в шлюбі? Чому ти маєш страждати через своїх дітей? Чому ти маєш це все терпіти? Відкинь це, тобі не обов’язково це приймати».

І це величезна спокуса, яку диявол ставить перед Ісусом і перед кожним із нас – переконати нас у тому, що Бог неправильно влаштував наше життя. Що Бог нас не розуміє, що Він нас не любить, що Він дає нам надто важкі випробування.

А Він міг би це все змінити в одну мить. І це спокуса, подивіться, яка завжди приходить до нас, коли настають труднощі. Коли приходять випробування, коли ми стикаємося з якимись важкими подіями.

Така спокуса приходить і каже: чому Бог мені це дає? Хіба Він не міг би полегшити мої страждання? Я вже не маю сили. Скільки разів ми говоримо ці слова? Я вже не маю сили. Чому Бог мене не слухає? Це надзвичайно серйозна спокуса, яку ми переживаємо.

Щодня нам допомагає молитва, яку показав нам Ісус. Отче наш. І в якийсь момент, у цьому нашому зверненні, ми говоримо: не введи нас у спокусу.

Але якщо ми візьмемо оригінальний текст і спробуємо зрозуміти його суть, то почуємо трохи інший переклад, який буде звучати так: у спокусах не залишай нас. Це слово говорить нам про те, що спокуси є добрими, але не самі по собі.

Спокуси є допомогою від Бога, який приходить до нас і показує, яке наше серце. Тому що ми маємо цю красиву декларативність, коли говоримо: я вірю в Бога, я люблю Ісуса. А потім приходять спокуси, і виявляється, що не все так, як ми кажемо, як Бог перевірив Ізраїль у пустелі.

І так само Бог перевіряє нас. І тому це слово говорить: у спокусах не залишай нас. Спокуси є добрими для мене, бо вони показують моє серце, показують, хто я, як я довіряю Богові, як я вірю, як я йду за Ним.

І коли приходять спокуси, я часто бачу, що мої слова порожні. І тому це слово сьогодні говорить про те, щоб я прилипнув до Бога, щоб я справді почав спиратися на Нього, щоб, дивлячись на свої спокуси, побачив, хто я. Але не з почуттям осуду і вини, а як людина, яка потребує порятунку, яка потребує допомоги.

І тому Бог дає нам це слово, кажучи: подивися, Ісус, який спирався на Отця, витримав спокусу, але тому, що Я і Отець – одне. Тому це слово сьогодні говорить нам, щоб ми не боялися стикатися з спокусами. Щоб ми дозволили Богові вивести нас на ці 40 днів у пустелю, щоб розкрилася наша душа, щоб ми могли зустрітися з усіма труднощами, але дивилися на Ісуса.

Тому ця Євангелія на початок Великого Посту, щоб ми могли в ній побачити, що Бог перемагає злого духа, що Бог перемагає наші спокуси, що Він дозволяє нам вижити, входити в досвід новизни життя. Переживати цей шлях, який через пустелю веде нас до спасіння. Амінь.