Віра Петра, єпископа, священника і…моя (Мт 16, 13-20)

У Ватикані 27 червня 2008 року відбулося урочисте прощання з кардиналом Камілло Руїні, який у віці 77 років після 17 років служіння залишав посаду папського вікарія Римської дієцезії.

У своїй промові до працівників вікаріату Бенедикт XVI наголосив на тому впливі, який Слуга Божий Йоан Павло ІІ справив на багатьох людей.

Бенедикт XVI нагадав, що останні роки минулого століття та перші роки нового були справді надзвичайним часом, особливо для тих, хто мав щастя переживати їх поруч зі справжнім «гігантом віри та місії Церкви» — Йоаном Павлом ІІ.

Бенедикт XVI підкреслив, що ті, хто співпрацював із Папою-поляком, могли бути захоплені його незвичайною духовною силою, закоріненою в молитві та глибокій єдності з Ісусом Христом. Сьогодні віруючі й невіруючі, по суті, очікують від Папи, єпископа чи священника лише одного — ВІРИ! Віри, яку людина сповідує власним життям і словом. Усе інше, необхідне для життя у світі, можна з більшим чи меншим успіхом досягнути, спираючись на людські можливості. Але ВІРА? Як вона поширюється у світі? Як людина приходить до неї, як її знаходить і здобуває? Якщо кардинал Ратцінгер, кардинал Руїні та інші люди з оточення Йоана Павла ІІ, які самі були людьми глибокої віри, захоплювалися, а подекуди навіть були зачаровані вірою Йоана Павла ІІ, то в чому полягала відмінність між їхньою вірою і його? Що є такого могутнього у вірі, що за неї проливається кров?

LECTIO (читання):

в. 13. Того часу, прийшовши в околиці Кесарії Филипової, Ісус звернувся до своїх учнів, запитуючи: «За кого люди вважають Сина Людського?»

Чому Ісус привів учнів до Кесарії Филипової? Чому євангеліст Матей подає саме таку деталь? Кесарія Филипова лежить далеко від Єрусалима, приблизно за 200 кілометрів на північ по прямій лінії. Навіть від Галилеї, яка також розташована на північ від Єрусалима, туди ще близько 60 кілометрів. Крім того, здається, не було жодної вагомої причини, щоб юдей вирушав у таку подорож, адже там було важко дотримуватися всіх приписів Закону, яких мали пильнувати юдеї, тому що Кесарія Филипова лежала на язичницьких землях.

Саме місто було розбудоване тетрархом Іродом Филипом, який назвав його Кесарією на честь імператора Октавіана Августа. Традиційно воно називалося Панеас — від божка Пана, якому там було присвячено чотирнадцять місць культу. Ірод спорудив там також храм на честь кесаря. Також тут знаходяться витоки Йордану.

Храм грецького божка Пана стоїть на величезній скелі, завширшки кілька десятків метрів і заввишки понад десяток. У ній є також ущелина, яку вважали «брамою пекла», прірвою без дна. Однією з форм поклоніння цьому божкові було кидання дітей у цю ущелину. Якщо з неї не випливала кров, вірили, що божок прийняв жертву. Сучасникам Ісуса, мабуть, здавалося, що такий храм стоятиме вічно. Його фундамент видавався непорушним. Саме до цієї скелі Ісус привів своїх апостолів і запитав їх, за кого вони Його вважають.

в. 14. Вони відповіли: «Одні – за Йоана Хрестителя, другі – за Іллю, інші – за Єремію або за одного з пророків».

Усі відповіді на запитання про те, ким є Ісус, відносять Його до категорії «пророків». Хоча більшість юдейських учителів стверджувала, що час пророків уже минув, загальне очікування пророків останніх часів залишалося живим. Згідно з юдейськими сподіваннями, дух пророцтва, який згас після Малахії, мав знову з’явитися як знак месіанських часів: або в особі Іллі (пор. Мт 17, 10-11), або через загальне зішестя Духа (пор. Ді 2, 17-18.33). Тому очікували повернення Іллі (пор. Мал 4, 5). Багато чудес, які звершував Ісус, нагадували чуда Іллі, а деякі Його висловлювання, зокрема про суд (Мт 11, 20-24) чи про належне місце храму в Божому культі (Мт 12, 6; 24, 1-2), викликали асоціації з пророком Єремією.

в.15-16. Каже їм Ісуc: «А ви Мене за кого вважаєте?» У відповідь Симон-Петро промовив: «Ти є Христос, Син Бога живого!»

Це був не перший випадок, коли апостоли визнали в Ісусі Сина Божого. Про це розповідає сам євангеліст Матей, описуючи бурю на Генісаретському озері та ходіння Петра по воді: “Він же сказав: «Іди!» І, вийшовши з човна, Петро пішов по воді, і йшов до Ісуса. Та, побачивши, що вітер сильний, злякався, почав тонути і закричав, гукаючи: «Господи, спаси мене!» І зараз Ісус, простягнувши руку, схопив його та й каже йому: «Маловірний, чому ти засумнівався?» Коли вони увійшли до човна, вітер стих. А ті, які були в човні, поклонилися Йому, кажучи: «Ти насправді є Божий Син!» (Мт 14, 29–33). Подібне читаємо і в Євангелії від Йоана: Відповів Натанаїл Йому: «Равві, Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїля!» (Йн 1, 49).

Визнання Петра набуває особливого значення через обставини часу й місця, в яких воно було зроблене. Петро складає це визнання віри від свого імені та від імені апостолів на язичницькій території, біля скелі, на якій височів храм божка Пана, ім’я якого в грецькій мові означає «все» і який викликав страх (від його імені походить слово «паніка»), у місці, що вважалося «брамою пекла» та нескінченною безоднею. Саме тут визнана віра – в Ісуса, Месію та Сина Божого – захитує підвалини царства темряви й відкриває нову дійсність, початок нового Божого люду

в. 17. А Ісус відповів йому і сказав: «Блаженний ти, Симоне, сину Йони, бо не тіло і кров тобі це відкрили, а Мій Отець Небесний.

«Тіло і кров» — це типовий для юдейської мови вислів на означення людських істот. Таке визнання віри, яке склав Петро, не має свого джерела в людині й безпосередньо від людини не походить. Така віра є ділом самого Бога, Небесного Отця.

Яскраве світло на становище людини, зануреної в темряву настільки, що вона не бачить Бога, проливає Послання до Євреїв: «А що діти стали спільниками крові й тіла, то й Ісус подібним чином став їхнім спільником, аби своєю смертю знищити того, хто має владу смерті, тобто диявола, і визволити тих, які через страх смерті все життя утримувалися в рабстві.» (Євр 2, 14-15)

Отже, Боже об’явлення людині звершилося немовби у двох вимірах. З одного боку, прийнявши людську природу, Бог стає перед людиною обличчям до обличчя («Хто Мене бачив, той і Отця бачив.» — Йн 14, 9). З другого боку, необхідною була внутрішня дія Божої благодаті в людині, без якої «ніхто не може прийти до Ісуса, якщо Отець не притягне його» (пор. Йн 6, 44).

Тому Петро є щасливим, бо отримав надзвичайний привілей віри в Ісуса як Месію і Сина Божого саме в місці невіри, розпачу, паніки, біля самих «брам пекла».

в. 18. І Я тобі кажу, що ти є Петро – скеля; і на цій скелі Я збудую свою Церкву, і брами аду не здолають її.

В арамейській мові «Петро» і «скеля» — те саме слово. Ця обітниця була дана Петрові, бо саме він визнав Ісуса. Петро є скелею як той, хто визнає Ісуса; інші будуватимуть на цьому фундаменті, складаючи те саме визнання віри. Церква — євр. qahal, грец. ekklesia — означає «зібрання», спільноту тих, хто визнає віру в Ісуса як Спасителя і Господа (Kyrios). Сам святий Петро пізніше напише у своєму Першому посланні: «Приходячи до Господа – живого Каменя, відкинутого як непридатний людьми, але Богом вибраного, дорогоцінного, і ви самі, немов живе каміння, споруджаєтесь в духовний дім, щоби бути святим священством, приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа.» (1Пт 2, 4-5)

Брами аду — дослівно «брами Гадесу». Тут ці «брами» персоніфіковані й означають сили зла, які, втягнувши людей у смерть гріха, прагнуть остаточно заплутати їх у смерті вічній. Наслідуючи свого Вчителя і Господа, Який помер, «зійшов у відхлань» і воскрес (пор. Ді 2, 27.31), Церква на чолі з Петром матиме завдання виривати вибраних з-під влади дочасної смерті, а особливо смерті вічної, щоб провадити їх до Небесного Царства: «Тоді Павло і Варнава сказали з відвагою: «Треба було в першу чергу вам проповідувати Боже Слово; оскільки ж ви відкинули Його і самі себе осуджуєте як недостойних вічного життя, то ось ми звертаємося до язичників. Бо так заповів нам Господь: “Поставив Я Тебе як світло язичникам, щоб Ти був для спасіння аж до краю землі!”» Чуючи це, язичники раділи і прославляли Господнє Слово; і повірили ті, хто був призначений для вічного життя.» (Ді 13, 46-48). Іншим поясненням вислову «брами аду» може бути той факт, що в Ізраїлі не існувало спеціальних будівель для судочинства. Суд відбувався саме в брамах міст. Звідти також було легко відводити засуджених на страту, яка здійснювалася поза міськими мурами. Тому «брами аду» не переможуть Церкви, бо:

«Якщо Бог за нас, то хто проти нас? Той, хто свого Сина не пощадив, а видав Його за нас усіх, то хіба разом з Ним не подарує нам і всього? Хто буде звинувачувати Божих обранців? Бог – Той, хто оправдує! А хто судитиме? Чи Христос Ісус, який помер, ба, й воскрес, який по правиці Бога, – Він і заступається за нас?! Хто нас відлучить від любові Христа? Чи страждання, чи утиски, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? Так, як написано: «За Тебе вбивають нас щодня, нас вважають за овець, призначених на заріз». Але в цьому всьому перемагаємо – завдяки Тому, хто нас полюбив. Адже я переконаний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ні будь-яке інше творіння не зможе нас відлучити від Божої любові, яка в Ісусі Христі, нашому Господі! » (Рим 8, 31-39). Церква, хоча й є спільнотою грішників, що постійно кидає тінь на її історію, водночас є спільнотою, яка живе БОЖИМ МИЛОСЕРДЯМ. Саме воно є нашою остаточною перемогою над дияволом. Адже диявол — це не лише обвинувачувач, але насамперед наклепник; слово diabolos походить від дієслова dia-ballein — розділяти, розкидати, чинити розкол. Він постійно намагається відокремити людину від Бога.

в.19. Я дам тобі ключі Царства Небесного: і те, що ти зв’яжеш на землі, буде зв’язане на небесах; і те, що ти розв’яжеш на землі, буде розв’язане на небесах».

У Старому Завіті є розповідь про те, як Шевна був усунений з посади управителя палацу, а на його місце був покликаний Еліяким. Еліяким отримає ключі, владу, стане опорою, немов скеля, і буде батьком для вибраного народу: «Так говорить Господь до Шевни, старшого у храмі: «Я прожену тебе з твого уряду й вирву тебе з твого місця. І того ж дня покличу слугу мого Еліякима, сина Хілкії, і надягну на нього твою одіж і поясом твоїм Я його підпережу; Я передам твою владу в його руки, і він буде батьком єрусалимським мешканцям і домові Юди. Я вкладу йому на плечі ключ Давидового дому; як він відчинить, ніхто не зачинить; як він зачинить, ніхто не відчинить. Заб’ю його, немов кілок у твердому місці, і буде він престолом слави домові батька свого» (Іс 22, 19-23).

Хоча некатолицькі екзегети вже переважно не заперечують, що саме Петро є тією скелею, вони й далі заперечують, що обітниця, дана Петрові, мала «спадкоємний» характер. Часто вони визнають, що Петро був главою Церкви, що він провадив апостолів, але після його смерті кожен духовний спадкоємець апостолів є рівним своїм братам. Самих себе вони також вважають такими спадкоємцями. Символ ключів має саме таке значення: він показує нам, що Петро отримав уряд у Божому Царстві, а характерною рисою кожного такого уряду є те, що коли один управитель відходить, на його місце має бути призначений наступник.

Особливого значення набувають й інші деталі пророцтва Ісаї: «престолом слави домові батька свого», «батьком єрусалимським мешканцям». Звідси легко зрозуміти, чому ми називаємо Папу «Святішим Отцем». Саме його духовне батьківство є виразом і відображенням слави Отця Небесного. Тож не дивно, що маємо такого Управителя, який володіє авторитетом і владою, а водночас оберігається Святим Духом від помилки.

Боже Місто має свої брами, через які можуть увійти лише ті, хто є цього гідний (пор. Мт 23, 13). Петро отримує ключі від цих брам, тому саме йому належатиме через посередництво Церкви відкривати і закривати доступ до Небесного Царства.

«Зв’язувати» і «розв’язувати» — це два технічні терміни рабинської традиції. Спочатку вони використовувалися у сфері дисциплінарній: «зв’язувати» означало відлучати від спільноти, а «розв’язувати» — скасовувати відлучення. Згодом їх почали застосовувати у сфері доктринальній: «зв’язувати» означало проголосити щось забороненим, а «розв’язувати» — проголосити дозволеним. Отже, Петро здійснюватиме в Божому Домі владу юрисдикційну та доктринальну, а його рішення будуть визнані самим Богом на небесах.

Продовжуй читати, поки не знайдеш фрагмент, який доторкає тебе. Затримайся на ньому.

MEDITATIO (повторювання)

Як часто сьогодні можна почути від людей, які називають себе віруючими, що вони не потребують Церкви й не будуть слухати Церкву, бо ніхто не має права нав’язувати їм, у що і як вони повинні вірити. Це справжній релятивізм у вірі! Моя віра залежить від мого власного погляду.

Сьогоднішня lectio уривка Мт 16, 13-19 виразно показує, що віра, яка не збудована на вірі Петра, певною вірою є, але не тією вірою, якої «брами аду» не переможуть. Віра в Бога — це не приватна справа, адже йдеться не про якісь додатки для покращення самопочуття, а про теперішнє і майбутнє людини, про життя вічне.

Про нерозривний зв’язок віри і Традиції прекрасно говорив Бенедикт XVI під час свого паломництва до Польщі на площі Пілсудського у Варшаві: «Віра як пізнання і визнання правди про Бога і людину родиться “від слухання, а слухання – через слово Христа”, як навчає святий Павло (Рим 10, 17). В історії Церкви апостоли проповідували слово Христове, прагнучи передати його незмінно своїм наступникам, а ті, своєю чергою, передавали його наступним поколінням аж до наших днів. Багато проповідників Євангелія віддали своє життя за вірність правді Христового слова. Саме так, із турботи про істину, сформувалася Традиція Церкви.

Так само, як і в минулі століття, сьогодні є окремі люди та середовища, які, відходячи від цієї Традиції, прагнули б спотворити слово Христа й усунути з Євангелія ті істини, які, на їхню думку, є надто незручними для сучасної людини. Робляться спроби створити враження, що все є відносним, що навіть правди віри залежать від історичної ситуації та людської оцінки.

Однак Церква не може допустити, щоб замовк Дух Правди. За правду Євангелія відповідальні наступники апостолів разом із Папою, але також усі християни покликані взяти на себе частину цієї відповідальності, приймаючи її авторитетні вказівки. Кожен християнин повинен зіставляти власні погляди з настановами Євангелія і Традиції Церкви, щоб залишатися вірним слову Христа, навіть коли воно є вимогливим і по-людськи важким для розуміння.

Ми не можемо піддатися спокусі релятивізму чи суб’єктивного та вибіркового тлумачення Святого Письма. Лише вся правда дає можливість приліпитися до Христа, Який помер і воскрес задля нашого спасіння».

Ісус привів учнів на землю поган, до храму божка Пана, якого зображували з великим фалосом і який був божеством розпусти, нестримної пожадливості та сексу, жадав крові дітей і своїм криком наводив на людей панічний страх. Для нас сьогодні, у XXI столітті, очевидним є те, що в поганському середовищі значно важче визнати Ісуса своїм Спасителем і Господом Богом, і відкрито свідчити про це. Тим більше, що поганський спосіб мислення та пов’язані з ним переконання часто подаються як прогресивні й сучасні, такі, що несуть людству свободу, тоді як євангельське мислення представляють пережитком минулого. Католиків перекрикують, а нерідко й залякують агресивністю засобів масової інформації; тому вони воліють мовчати й пасивно спостерігати, замкнувшись у стінах храмів, серед своїх. Подібно до Петра, ми теж відчуваємо страх, коли опиняємося в галасливому натовпі, що судить Ісуса, і чуємо запитання: «Ти також Його учень? Ти теж так вважаєш?» Іноді навіть спів півня не допомагає нам отямитися щоб бути «завжди готові дати відповідь кожному, хто вимагає від вас звіту про надію, яка є в вас» (1 Пт 3, 15).

Якою важливою була віра Петра, на якій Ісус збудував свою Церкву! Якою важливою є сьогодні віра Папи, єпископів і священників, на вірі яких Христос невпинно будує свою Церкву! Послухаймо ще раз слова Бенедикта XVI: «Вірні очікують від священників лише одного: щоб вони були фахівцями із зустрічі людини з Богом. Ніхто не вимагає від священника, щоб він був експертом у сфері економіки, будівництва чи політики. Від нього очікують, щоб він був знавцем духовного життя. Тому молодий священник, який робить свої перші кроки, потребує поруч із собою серйозного наставника, котрий допоможе йому не загубитися серед численних пропозицій культури сьогочасності. Щоб протистояти спокусам релятивізму та вседозволеності, зовсім не обов’язково досконало орієнтуватися в усіх актуальних і мінливих тенденціях. Вірні очікують від нього насамперед того, щоб він був свідком одвічної мудрості, яка випливає з об’явленого Слова». (Зустріч із духовенством, Варшава, Архікатедральний собор святого Йоана)

ORATIO (молитва) і CONTEMPLATIO (перебування в присутності Бога)

Коли тобі забракне слів у молитві, перебувай усім собою перед Господом без слів.

ACTIO (дія)

Чи через цей фрагмент, над яким ти розважав, Бог спонукає тебе в серці до конкретних дій? Якщо так, то яких? Запитуй себе:
„Що я маю зробити? Як це зробити? Коли це зробити?”

Прислухаймося до слів Йоана Павла ІІ, сказаних молоді на Тор Вергата в Римі 19 серпня 2000 року: «Дорогі друзі! Так само і сьогодні вірити в Ісуса, йти за Ісусом слідами Петра, Томи, перших апостолів і свідків означає стати на Його бік, а нерідко навіть прийняти своєрідне нове мучеництво: мучеництво людини, яка сьогодні, як і вчора, покликана йти проти течії, щоб слідувати за Божественним Учителем, „за Агнцем, куди б Він не пішов” (пор. Одкр 14, 4). Не випадково, дорога молоде, я прагнув, щоб під час Святого Року біля Колізею були згадані свідки віри ХХ століття. Можливо, від вас не вимагатиметься пролиття крові, але вірності Христові вимагатиметься напевно! Вірності, яку потрібно зберігати щодня.

Я думаю про наречених і про труднощі, які в сучасному світі пов’язані з життям у чистоті в очікуванні шлюбу. Думаю про молоді подружжя і випробування, на які наражається їхня взаємна вірність. Думаю про дружні стосунки і про спокусу нелояльності, яка може в них проникнути. Думаю також про тих, хто обрав шлях особливого посвячення, і про зусилля, яких інколи вимагає витривалість у відданні себе Богові та братам. Думаю про тих, хто прагне жити солідарністю і любов’ю у світі, де, здається, цінується лише логіка вигоди та особистого або групового інтересу. Думаю також про тих, хто працює задля миру і бачить, як у різних частинах світу виникають і поширюються нові вогнища війни; думаю про тих, хто служить справі людської свободи, але бачить, що людина все ще залишається невільником самої себе та інших; думаю про тих, хто бореться за те, щоб людське життя було люблене й шановане, а змушений ставати свідком численних посягань на нього та на належну йому повагу.

Дорога молоде! Чи важко вірити в такому світі? Чи важко вірити у двотисячному році? Так, важко. Не слід цього приховувати. Це важко, але з допомогою благодаті це можливо, так, як Ісус пояснив Петрові: „Не тіло і кров тобі це відкрили, а Мій Отець Небесний ” (Мт 16, 17).

Цього вечора я передам вам Євангеліє. Це дар, який Папа залишає вам у цю незабутню ніч. Слово, що міститься в Євангелії, є словом Ісуса. Якщо ви будете слухати його в тиші, в молитві, користуючись мудрою порадою ваших священників і вихователів, яка допоможе вам зрозуміти це слово й застосувати його у власному житті, тоді ви зустрінете Христа і підете за Ним, день за днем присвячуючи своє життя Йому!»

Опрацював о. Роберт Мушинський, Люблін