Відкрий своє справжнє ім’я (бр. Томаш Регєвіч)

Мир вам, брати. Вітаю вас — за вікном лунають звуки пробудження дня. Церква, наша Мати, сьогодні дає нам можливість святкувати урочистість Народження святого Йоана Хрестителя, того, хто приходить у дусі й силі Іллі, щоб приготувати дорогу Христові. Це прекрасне свято, яке має свою передвечірню літургію та Євангеліє. Євангеліє, що починається саме цією вечірнею історією про Захарію — людину праведну, як говорить Писання, якого звати Захарія — Цахар’я, тобто «Бог пам’ятає». Але коли Бог приходить, щоб здійснити прагнення серця Захарії, той живе і відповідає так, ніби Бог не пам’ятає, не вірить, що Бог здатен виконати Свою обітницю.

Але Бог вірний. І це сьогоднішнє свято показує саме це: Бог є вірний. Бог залишається вірним навіть нашій невірі, навіть тоді, коли ми противимося своїй істинній сутності. Ми — Божі сини, але часто живемо так, ніби не маємо Отця в Небі. Ми молимося молитвою «Отче наш», звертаємось до Нього: «Отче», а живемо так, ніби нашим отцем є хтось інший. Кажемо: «хліб наш насущний дай нам сьогодні», але не очікуємо, що Отець щодня справді прийде і нас нагодує.

Це перша думка: Бог вірний. Бог приходить. Бог виявляється Отцем, бо не може заперечити самого себе. Він є Отцем, ми маємо життя від Нього. Бог передбачив наше існування, наше життя — це дар, який Він дає нам і через нас цьому світові.

Друга думка. Сьогоднішнє Євангеліє дня ніби не ставить у центрі Йоана Хрестителя. Йоан — маленька дитина, це восьмий день після народження. За ізраїльським законом — день обрізання, день надання імені дитині. А ім’я — це ідентичність. Люди запитують, сподіваючись, що цей довгоочікуваний син отримає ім’я свого батька — красиве ім’я, яке означає: «Бог пам’ятає», «Бог не забув». Це ім’я відображає глибину людського серця: я не забутий, я не нікчемний, Бог дбає про мене, Бог підтримує мене, не залишає мене, визнає мене — незалежно від обставин — і виконує обітниці, які дав.

І коли питають про ім’я, Єлизавета каже: «Ні, він зватиметься Йоан». Люди дивуються — адже бачать, що Бог виконує обіцянку, дає дитину, і тішаться разом з Єлизаветою і Захарією. Але ім’я «Йоан» — тобто «Бог є милостивий», «Бог є милосердний» — викликає подив. Тому питають Захарію. Як ми бачимо в обох Євангеліях, Захарія мовчить. Бог вводить його в пустелю, у мовчання, в усамітнення. Він не може говорити, не чує — але в його вухах постійно звучить слово Ангела, котрий приніс Добру Новину. І Захарія бачить, як це слово здійснюється: дивиться на Єлизавету, бачить, як зростає в ній нове життя. І коли приходить момент, він каже не: «Йоан буде його ім’я», а: «Йоан — його ім’я». Він констатує факт. Бо це ім’я надане Богом. Захарія бачить свого сина таким, яким його хоче бачити Бог, яким Бог його називає, якою є його справжня ідентичність.

Для мене особисто це відразу викликає роздуми про Таїнство Хрещення. Мене завжди дивувало, чому обряд хрещення починається з дивного запитання: яке ім’я ви обрали для своєї дитини? Здається, це щось практичне: за мить священник скаже: «Я хрещу тебе, Йоане, Марку, Павле, Аню, Зосю», — тож треба знати ім’я. Але ж я вже знаю це ім’я — воно записане у хрестильній книзі, батьки підписали документи. Це не формальність. Це важливе питання, бо воно ставить батьків перед запитанням: яке ім’я ви даєте своїй дитині?

Батьки часто обирають ім’я тому, що воно їм подобається, або хтось із рідних його мав. Але суть у глибшому: яке ім’я ми даємо своїй дитині через наше життя? Бо одне — назвати: Томчик, Павло, Аня, Зося, Габріся. Але зовсім інше — дати ім’я через ставлення. Бо добре знаємо: ми отримуємо своє ім’я через те, як з нами поводяться наші батьки. Хтось може сказати: «Ти ні на що не здатний» — і я, Томаш, стаю тим, хто «ні на що не здатний». Або: «У тебе дві ліві руки», «Ти нічого не вмієш». Ім’я, яке носимо, може бути: «Ти — моя зірочка», «Моя принцеса». Святим Духом я вірю, вам відкривається: ми можемо дати дитині ім’я невербально — і вона носитиме його як тягар. Ім’я, яке буде звучати в серці: «Мене ніхто не любить», «Я нічого не варта», «Я — принцеса», «Я — ні на що не здатна». 

Тому питання: яке ім’я ви хочете дати своїй дитині? — дуже важливе. Це питання, яке ставлять Захарії, є й нашим: яке ім’я я насправді даю своїй дитині? Ми назвали її як назвали — з тих чи інших причин. Але яке ім’я я даю їй через своє ставлення, поводження, слова? Чи відчуває себе дитина любленою, прийнятою, важливою, неповторною? Бо ім’я, яке стверджує Захарія, означає: Бог є милостивий. Бог — це милосердя. Бог приходить у життя цієї дитини як Великий і Славний. Бог бачить у ній великий дар, щось особливе. Пізніше Захарія співає ту пісню, яку ми повторюємо щодня в утрені — пісню про величну місію, яку Бог доручив цій дитині. Завдання батьків — як видно з обряду хрещення — після запитання про ім’я, сказано: «Ваш обов’язок — виховати цю дитину у вірі». Тобто — ввести її у стосунок з Отцем і допомогти їй відкрити своє справжнє ім’я, дане Богом.

А яке це справжнє ім’я? Син Божий. Дочка Божа. Я маю Отця в небі, від Якого походить моє життя. Бог передбачив мене, моє існування. І без мене цей світ уже не буде таким самим. Я маю місію. І ми як християни знаємо, що маємо також місію Йоана Хрестителя — приготувати дорогу Христові, Який має прийти через нас у цей світ: у наші подружжя, у наші родини, у наші стосунки, у місце роботи, у сусідство, в якому живемо.

Маємо місію, яку мусимо виконати. Завдання батьків — допомогти дитині пізнати своє істинне ім’я. І в завершенні першої частини обряду хрещення — позначення чола хрестом. Я позначаю тебе хрестом, а потім зроблять це твої батьки і хресні. Це знак: над твоїм життям вимовлено Слово. Це любов Бога, що приходить у цьому знаку хреста. Безумовна любов. Ти — великий. Ти — улюблений Богом без умов. Це воно. Бо, як бачимо, віднайти свою справжню ідентичність — надзвичайно важливо. Є одне хасидське передання, яке мені дуже подобається. Був такий рабин Сус’я з Аннополя — це містечко біля Любліна. І він якось сказав: «Коли я увійду в Небесне Царство і стану перед Богом, Всемогутнім, благословенне Його Ім’я, Він не спитає мене: “Сус’я, чому ти не був Моше?” Він спитає: “Сус’я, чому ти не був Сус’я?”».

Це дивовижно. Ми прагнемо грати ролі, навчаємося цього. Це небезпека для батьків — намагатися дати дитині не ім’я, а роль. Навчити її грати певну роль. «Ти — моя люба донечка, ти будеш лікарем, ти будеш музикантом, ти будеш завжди зі мною, доброю дружиною, добрим чоловіком». Нам дають ролі, які маємо зіграти. Очікування, які мусимо виправдати. Ні. І потім ми живемо, намагаючись заслужити своє місце в житті, граючи нав’язані нам ролі. Ні. Справжнє завдання — відкрити свою істинну ідентичність. Роль, передбачену нам Богом у цьому спектаклі життя, автором, режисером і сценаристом якого є Бог. Дай нам Боже це відкрити. Дай нам Боже це відкрити. Це Євангеліє сьогодні приходить до нас. Нехай воно станеться в нас. Нехай дозволить нам сьогодні відкрити наше справжнє ім’я, дане нам самим Богом.

Добре, брати. Гарного вам дня. Мир вам.