Все творіння також очікує свого визволення (бр. Раньєро Канталамесса)

Усі літургійні читання сьогодні об’єднані темою Божого слова. У першому читанні йдеться про Боже слово як про дощ, що сходить з неба і не повертається туди, доки не напоїть землю, щоб вона зростила паростки та дала насіння сіячу і хліб тому, хто їсть. У Євангелії знову звучить тема Божого слова, але цього разу воно постає як зерно, що падає то на кам’янистий ґрунт, то в терня, то на добру землю і приносить рясний плід.

Про те, як приймати, роздумувати над Божим словом і втілювати його в життя, ми говорили кілька неділь тому (див. IX неділя Звичайного періоду). Тож тепер можемо звернути увагу на іншу тему, надзвичайно актуальну, яка з’являється лише один раз впродовж усього трирічного літургійного циклу, — екологію та збереження творіння. У другому читанні зі святого апостола Павла читаємо:

Творіння підкорилося марноті недобровільно, а через того, хто його підкорив, з надією, що саме творіння буде визволене від рабства тління — для свободи слави дітей Божих… Бо знаємо, що все творіння разом стогне і страждає аж донині.

Цей текст говорить про солідарність людини і творіння — у добрі й у злі, у свободі й у неволі. Вони разом стогнуть і разом очікують, хоча стогін людини є наслідком зловживання свободою, тоді як стогін творіння є його участю в людській долі.  Перед нами один із біблійних текстів, що найбільше відповідає тому, що ми сьогодні розуміємо під екологією та збереженням творіння. Саме цій темі хочемо присвятити наші роздуми, намагаючись показати її біблійне підґрунтя.

Бачення святого Павла в певному сенсі є напрочуд сучасним. Космос у нього, на відміну від грецької думки, не постає чимось статичним і незмінним, досконалим від самого початку. На думку стоїків, навіть найменша зміна зруйнувала б наперед установлений лад. У Павла все навпаки. Космос постає в динаміці, у своєму прагненні до гармонії та вищого порядку («нове небо і нова земля»). Безперечно, таке бачення близьке до сучасного розуміння еволюції.

Існує два способи говорити про повагу до творіння: один походить від людини, а інший — від Бога. У першому випадку в центрі перебуває людина. Тоді речі цікавлять нас не самі по собі, а лише у зв’язку з людиною: якої непоправної шкоди людському життю завдало б виснаження або забруднення повітря й води чи зникнення окремих видів тварин. Таку екологію можна підсумувати одним реченням: «Врятуймо природу — і природа врятує нас».

Це добра, але поверхова екологія. Людські інтереси змінюються залежно від країни та географічного положення, і важко очікувати, що всі будуть одностайні. Достатньо згадати відому озонову діру. Ми зрозуміли, що фреон руйнує захисний озоновий шар, і хочемо покласти край холодильникам, аерозольним фарбам та іншим речам, які містять цей газ. Але країни, що розвиваються й лише тепер починають користуватися цими благами, цілком справедливо відповідають нам, що надто легко вимагати від них таких обмежень, коли ми самі вже давно забезпечили собі ці зручності.

Тому екологія потребує міцнішого підґрунтя. І дати його може лише релігія. Віра навчає нас шанувати творіння не лише через наші егоїстичні інтереси, щоб не зашкодити самим собі, а тому, що творіння належить не нам, а Богові. Воно є шедевром Божого Духа, який покликав його до існування і безперервно виводить із хаосу, щоб воно ставало космосом, тобто чимось прекрасним, гармонійним і досконалим.

Правда, на початку Бог сказав людині, щоб вона підпорядкувала собі землю, але робила це згідно з Його волею — як управитель, а не як абсолютний володар. Він доручив їй обробляти й доглядати сад (Бут. 2, 15). Отже, людина є хранителем, а не господарем землі. Між нею і всім створеним існує радше зв’язок солідарності та братерства, ніж панування. Усі ми маємо одного Творця, усі є різними картинами, створеними тим самим Художником. Це глибоко зрозумів святий Франциск Ассизький, який називав братом або сестрою всі творіння: сонце, місяць, квіти, землю, воду.

Такий погляд на природу, натхненний вірою, не лише поетичний, а й здатний формувати справді нове, екологічне ставлення до неї, цілком актуальне і для сучасного світу. Розповідають, що святий Франциск застерігав братів, які йшли обрізати гілки, щоб вони не пошкодили стовбура, аби дерево могло відновитися й знову зазеленіти, а садівник мав залишати невеликий клаптик землі, щоб там могли рости польові квіти й трави. Він збирав комах із дороги, щоб перехожі їх не розчавили, а взимку приносив бджолам мед, щоб вони не загинули з голоду. «Він називав братами всіх тварин, але особливою любов’ю огортав найпокірніших і найбеззахисніших».

Недаремно святий Йоан Павло ІІ проголосив Бідняка з Ассизі покровителем екологів. Своїм добровільним і радісним убожеством святий Франциск спонукає нас повернутися до простішого й поміркованішого способу життя, щоб екологія не була лише теоретичною ідеєю. Він любив повторювати: «Я ніколи не був злодієм милостині». Тим самим мав на увазі, що збирати милостиню понад те, що необхідно, означає обкрадати інших убогих. Ми ж можемо навчитися від нього не бути злодіями речей. Ми стаємо злодіями речей — деревини, паперу, води, — коли марнотратно використовуємо земні ресурси, адже все, що споживаємо понад необхідне, ми відбираємо в інших. Хоч би й у наступного покоління, яке гостро відчує їхню нестачу. Коли ми викидаємо аркуш паперу, варто пам’ятати, що лише недільний випуск однієї великої газети у Сполучених Штатах коштує землі сімдесят гектарів лісу.

Духовна екологія вчить нас не обмежуватися лише охороною природи та шанобливим ставленням до неї. Вона також вчить нас єднатися з творінням у прославі Бога і почуватися серед усього створеного, як диригент серед величезного хору. Вона також вчить нас бачити в творінні драбину, якою піднімаємося і пізнаємо Бога. 

Справді нерозумні з природи всі ті люди, які не пізна­ли Бога, які через видимі блага не здолали пізнати Сущо­го, і, розважаючи над творами, не дійшли до впізнання Майстра… А якщо, красою їхньою захоплені, вони взяли їх за богів, то нехай зна­ють, наскільки їхній Володар кращий, бо сам Творець краси творив їх. Якщо ж сила та потуга здивувала їх, нехай з того збагнуть, наскільки могутніший Той, хто витворив їх. Бо з величі та краси створінь по аналогії можна дійти до пізнання їхнього Творця. (Мудр. 13, 1–5).

Бог написав дві книги: Святе Письмо і творіння. Одна написана словами, друга — речами. Друга книга відкрита для кожного, адже читати її можуть усі, навіть неписьменні. Саме тому Біблія так часто звертається до явищ і образів природи, щоб навчити нас духовних істин. Вона говорить про Боже слово, використовуючи образ води й дощу; про Святого Духа — через образ вітру й вогню; про Бога — порівнюючи Його зі скелею…

Літо вже в розпалі, настала пора відпусток. Те, про що ми говоримо, може допомогти нам пережити цей час по-іншому — красивіше, глибше й здоровіше. Найкращий спосіб зміцнити тіло й дух — не проводити цілі дні на переповнених пляжах, де люди туляться одне до одного, мов оселедці в бочці, а ночі — у переповнених нічних клубах і на дискотеках, лише переносячи в інше місце те саме штучне й хаотичне життя, яким живемо в місті протягом решти року. Натомість варто шукати зустрічі з природою, тих митей, коли ми відчуємо глибоку гармонію з нею і з усім, що нас оточує. Неймовірною є сила, з якою спілкування з природою допомагає нам віднайти самих себе і внутрішню рівновагу. 

Ми повинні навчитися споглядання. Адже медитація — великий союзник екології. Вона дозволяє нам радіти речам, не прагнучи володіти ними й не відбираючи їх у інших. Якщо хтось є власником озера чи парку, він обгороджує їх колючим дротом, і лише сам може ними насолоджуватися. У спогляданні ж тисячі людей можуть одночасно милуватися тим самим озером чи парком, нічого не відбираючи одне в одного. Володіння відбирає, споглядання примножує.

Ісус часто споглядав природу. «Погляньте, — говорив Він, — на польові лілеї, погляньте на птахів небесних; погляньте на ниви, – вони вже до жнив доспіли…» Його притчі свідчать про любов, з якою Він споглядав усе створене. Існувала якась таємнича нитка порозуміння між Ним і природою. Це краще за багато наукових пояснень допомагає зрозуміти чуда Ісуса. Здавалося, ніби природа на час Його приходу призупиняла дію своїх законів і робила виняток, як це буває, коли приходить друг. Хтось дуже влучно пояснив чудо переміни води на вино: «У Кані вода побачила свого Творця… і почервоніла».

Усе, про що ми говорили, знаходить своє поетичне вираження в сьогоднішньому респонсорійному псалмі. Слухаючи його, і ми схиляємося до того, щоб дивитися на природу очима, сповненими захоплення, і прославляти Творця:

Ти дбаєш про землю, її напуваєш,
збагачуєш її надзвичайно щедро.
Божа ріка сповнена водою.
Ти зерно їм достачаєш,
бо так Ти все це запровадив.

Її борозни Ти наповняєш,
скиби рівняєш,
дощами її робиш м’якою,
а її рослинність благословляєш.

Ти увінчав рік своєю добротою,
і Твої стежки просякнуті достатком.
Волога осяде на пасовиськах пустелі,
і охоплені радістю пагорби будуть.

Луги покриються отарами,
а долини пшеницею зарясніють.
Радісно вони вигукувати будуть
і співатимуть радо.