Вербна Неділя (бр. Томаш Регєвіч)

Це Слово, яке було проголошене, хоче здійснитися. Воно буде звершуватися. Ми вже почали сьогодні. Вже це Слово про дорогу Христа до Єрусалима, про натовпи, що Його супроводжували з пальмовим гіллям, вже здійснилося — і вже Він запитував про нас. Ми внутрішньо відчуваємо, що Христос запрошує нас йти разом із Ним. Він знає нашу слабкість, знає, що ми не вміємо, не можемо самі.

Так само, як і ці брати, що мають пальми в руках — яких понад 30 років тому покликав Бог, які, відчуваючи справжнє прагнення бути Церквою, бути учнями, слухали Слово, брали участь в Євхаристії, жили у спільноті, щоб Господь міг здійснити цю переміну, щоб дав їм серце з плоті.
І через Церкву одного дня їх випробували — і Церква визнала, що вони готові публічно визнати віру, і вони це роблять вже кілька років, точно не вперше.

Ви знаєте, що незабаром ми будемо співати «Кредо». Визнати віру — це не просто повторити те, чого навчився на пам’ять, бо це легко сказати. Легко сказати: «Вірую в Бога Отця». Але подумай — скільки разів ми кажемо: «Ти — не отець, ти — вітчим»? Кажемо: «Хліба нашого насущного дай нам сьогодні», а потім: «Хліб я собі сам дістану. Я не чекатиму милості з неба. У мене є руки — сам зароблю.» І коли Бог дає, ми не хочемо брати. Ми зневажаємо. Кажемо: «Що це за мізерна їжа, яку Ти мені даєш?»

Ми постійно незадоволені. Ми можемо говорити багато устами, а можемо насправді через вчинки нашого життя засвідчити, що Він — наш Отець. Те, що Христос спасає, що Він наш Спаситель, — ми можемо говорити вустами. Можемо співати: «Алилуя!» і йти вперед. А коли прийде хрест — ми почнемо проклинати Бога, що Він дає нам хрест, що ми цього не хочемо, будемо обурюватися. Коли настануть важкі моменти — ми можемо ненавидіти, можемо виходити на барикади, можемо вибирати Варавву щодня. Варавву — того, хто каже: «Потрібно боротися за своє! Не будь як овечка на заклання! Борись! Будь вовком!»

Розумієте? Можна говорити що завгодно вустами — але мова йде про факти. Можна вірити в Святого Духа і казати: «Я вірю в Духа Святого», але ніколи не досвідчити, що Дух Святий дає мені лагідність, близькість з Отцем, інтимність із Христом, любов до братів, єдність, Церкву — яка не є інституцією, не є парафіяльною канцелярією, не є масовим зібранням, не є їдальнею, де кожен приходить, їсть своє, ставить тарілку — і йде додому. 

Церква — це спільнота братів і сестер, які мають участь одні в одних, які цікавляться життям один одного, які допомагають, які кажуть: «Все моє — твоє». Ось до чого Господь нас запрошує, бо ми в дуже важкій ситуації. Це те, про що я говорив на початку, під час освячення пальм —
що Христос сьогодні потребує Свого Тіла на землі. Святий Павло сказав: «Я у своєму тілі доповнюю те, чого бракує стражданням Христовим.» Ми можемо бути натовпом, який дивиться здалеку, або навіть кричить: «Зійди з хреста!» А можемо бути тими, в чиєму житті Христос віддає себе за життя світу.

Бо це є справжнє світло, і цього світла сьогодні потребуємо. Що любов існує. Ваші діти повинні побачити, що любов існує. Ваші доньки мають побачити, що існує прощення. Не словами, а на ділі — побачити, як ви в подружжі примирюєтеся. Сваритесь — але прощаєте одне одному. Що ви не відвертаєтесь спинами, коли настає вечір. Що у вас немає «тихих днів» мовчання. І ось це — справжнє мучеництво, якого сьогодні потребує світ. Ось для чого ці пальми.

У Книзі Мудрості є таке слово: «Омар буде на пальмі». Ми знаємо, що омари живуть у воді, не живуть на пальмах, бо там помирають. Це значить, що можна жити посеред цього світу і мати життя, у той час, коли інші — не маючи Духа Господнього — проклинають, вмирають, ненавидять, розлучаються, відходять один від одного. Вбивають своїх дітей, бо не вміють інакше. Вони не можуть. Це не є осуд. Христос, перед лицем цієї реальності, цього болю, говорить: «Отче, прости їм, бо не знають, що чинять.» Саме для цього Христос прийшов у світ —
щоб дати життя.

Тому, брати, увійдімо в це Тридення (святе тридення), щиро просячи, щоб Христос нам послужив. Бо Христос сказав: «Я прийшов не для того, щоб мені служили, а щоб служити.» Ми не приходимо сьогодні, під час цього Тридення, щоб щось віддати Христу. Ми приходимо, щоб отримати від Нього життя. Дозволити Йому вимити нам ноги. Не будьмо нерозумні, як Петро, який сказав: «Ніколи не вмиєш мені ніг!» Ми потребуємо, щоб Христос умив нам ноги. Потребуємо Хреста, Його любові до нас, якою Він об’являє, що Він думає про нас, що Отець думає про нас.

Христос сказав: «Хто бачить Мене — той бачить Отця.» Ми потребуємо почути, ким би ти не був, де б ти не був, як далеко б ти не зайшов — немає тупика, з якого Бог не міг би тебе вивести. Бо Він іде за тобою. Ми будемо співати: «Зійшов у ад», правда ж? «Зійшов у пекло.» Скільки разів ми це кажемо. Але цим пеклом дуже часто є наше життя, коли ми зневажаємо самих себе, коли думаємо, що для нас немає шляху назад — після всього, що ми наробили. Але для Бога немає тупика. Для Бога немає такого пекла, де б Він не був присутній разом з нами, бажаючи взяти нас на Свої плечі, вимазатися нашими гріхами.

Ось це ми будемо святкувати у Великий П’ятницю, щоб потім пильнувати в ніч Пасхальної Вигілії, і визнати нашу віру — вже не вустами, а отримавши життя від Нього, визнати через вчинки нашого життя.

Тому я зараз запрошую братів: заспіваймо “Кредо” — встаньмо!