Ввічливі* чи грішні? (бр. Томаш Лакомчик)
*польською гра слів: ввічливі (gzreczni вимовляється гжечні) чи грішні (grzeszni гжешні)?
ВІЧНЕ ПИТАННЯ: ЧИ ЦЕРКВА ДЛЯ ДОБРИХ ЧИ ДЛЯ ГРІШНИКІВ?
Іноді здається, що, мабуть, для добрих, адже з малку ми чуємо, що потрібно бути чемними, і тоді мама й тато любитимуть нас. Треба бути чемними, бо ж Бог дивиться, і Він покарає грішників, а добрими буде задоволений. «Будь чемним!» Але сьогодні Христос говорить зовсім інше.
“Не здорові потребують лікаря, а хворі. Я не прийшов кликати до навернення праведників, а грішників.” (Лк 5, 31-32)
Виходить, що Христос прагнув заснувати Церкву для грішників, для тих, хто не має, куди подітися, для тих, хто потребує допомоги, але їх ніхто не хоче прийняти.
Сьогодні, на початку Великого Посту, Христос уже прагне перевернути наш світогляд і показати нам, що Церква – це місце для всіх грішників, для всіх, хто хоче навернутися, але ще не знайшов місця, для всіх, хто потребує любові, а через її відсутність коїть страшні речі. Вони намагаються вирвати хоча б крихти любові, думаючи, що у своїх гріхах знайдуть бодай трохи щастя, трохи радості.
Тому сьогодні Христос приходить до Левія, до того самого Матея, до цього грішника, бо знає, що той гадає, ніби у багатствах цього світу знайде щастя і любов. Але достатньо короткої зустрічі з Христом, одного погляду, одного простого заклику: «Іди за Мною» – і Матей воскресає, він переживає воскресіння. Адже, як пише євангелист, «він встав і пішов за Ним» (Лк 5, 28). «Встав» – грецьке слово anastás, що одразу перегукується зі словом anástasis – воскресіння.
Матей отримує нове життя, він стає новою людиною, тобто воскресає. Він був мертвим – мертвим для Доброї Новини, мертвим для життя вічного. Він жив у гріху, а тепер Христос дозволяє йому жити наново, дарує йому нове життя.
Сьогодні ми також покликані побачити, що не здорові потребують лікаря, а ті, хто хворіє.
Коли нам легше молитися? Коли ми безгрішні, коли висповідалися, коли здається, що тепер маємо особливий доступ до Бога. Тоді хочемо молитися, молимося більше. Але щойно згрішимо – одразу перестаємо молитися, одразу тікаємо, ховаємося, як Адам і Єва в раю після гріха. Ми теж ховаємося в «кущах» і не можемо молитися.
Саме тоді ми повинні молитися! Як грішники взивати: «Господи, прийди на допомогу, бо я вже не можу сам, я хворий і потребую лікаря!»
У звичайному житті ми це чудово розуміємо: коли я хворий – йду до лікаря, коли здоровий – не потребую лікування. А в духовному житті ми цих законів ніби не розуміємо. Коли ми духовно здорові, ми ніби приходимо до Ісуса, щоб показати, які ми чудові, святі, чемні.
Але щойно щось накоїмо – одразу ховаємося.
Сьогодні Христос хоче показати нам зовсім іншу реальність. Він каже: «Прийди до Мене саме тоді, коли ти грішний. Прийди, коли ти хворий. Прийди, коли ти безсилий. З Моєю допомогою все зміниться. Ти встанеш і підеш за Мною.»
А пророк Ісая сьогодні звертається до нас, до тих, хто вже пішов за Христом:
“Якщо усунеш із-посеред себе утиск, перестанеш погрожувати пальцем і говорити зло, якщо подаси голодному хліб і наситиш пригнічену душу, тоді засяє в темряві світло твоє, і темрява твоя стане, немов полудень.” (Іс 58, 9-10)
Ось справжній Великий Піст! Ось час, який ми отримали!
Так ми будемо відбудовувати Церкву, так будемо відбудовувати світ.
“Ті, що від тебе вийдуть, відбудують давні руїни, поставиш основи давніх поколінь, і будуть тебе звати відбудовником проломів, відновлювачем вулиць для мешкання.” (Іс 58, 12)
Як відбудувати Церкву? Як відбудувати цей світ, сповнений зла, поділів, чвар і непорозумінь?
Нехай сьогодні пророк Ісая навчить нас, що таке справжній Великий Піст, що означає бути з Христом, бути зціленим Ним, а потім посланим до інших.
Усуньмо утиск, перестаньмо погрожувати, перестаньмо говорити лукаво. Подаймо хліб голодному – а їх так багато. Наситьмо пригнічені душі – а їх так багато.
І руїн теж так багато…
Будьмо тими, хто дозволив Христу змінити себе, аби йти та зміцнювати інших.
Це справжній Великий Піст. Це справжній Піст для нас.
Господь з вами. Нехай вас благословить всемогутній Отець, і Син, і Святий Дух.
