Більше ні про що не питай (бр. Томаш Регєвіч)

Мир вам, брати, вітаю вас. П’ятниця шостого тижня пасхального періоду, сорок перший день нашої подорожі до П’ятидесятниці. Сьогодні слухаємо продовження слова, яке почали вчора.

Ісус сказав своїм учням: Воістину, воістину кажу вам: ви будете плакати й ридати, а світ буде радіти. Ви будете засмучені, але ваш смуток переміниться на радість. Жінка, коли народжує, сумує, бо прийшла її година. Але коли народить дитину, вже не пам’ятає болю через радість, що людина народилася на світ. Так і ви тепер маєте смуток, але знову вас побачу, і ваше серце зрадіє, і ніхто не зможе відібрати у вас цієї радості. Того дня ви не будете мене про нічого питати. Це Слово Господнє. Слава Тобі, Христе.

Так і ви тепер маєте смуток. Думаю над цим, коли слухаю це слово: чи справді я маю тепер смуток, але той добрий смуток? Не той смуток, не те жалість до себе, що Господа немає, що Він мене залишив — як учні в човні: Господи, Тобі байдуже, що ми гинемо? Але той справжній смуток, смуток Гетсиманії, ту боротьбу, цю турботу, щоб бути вірним до кінця, щоб не просити Отця про Святого Духа. У той момент, коли відчуваю, що Його немає, що я втратив Господа з очей, що мені здається, ніби все це — марно, що Ти, мабуть, єдиний, хто не знає, що там сталося. Ти єдиний, хто не знає, що відбувається в моєму житті. Ти залишив мене самого, на поталу цим вовкам. Ти послав мене, як вівцю. І ці вовки тепер пожирають мене живцем. Ти казав мені любити. Любили мене? Будь ласка — подивись, що вони зі мною зробили.

Але отой справжній смуток, смуток Гетсиманії — який смуток у моєму серці? Смуток боротьби чи смуток знеохочення? Як я можу розпізнати, який це смуток? Саме через те, про що говорить сьогодні останнє речення: «Того дня» — тобто коли я буду мати Святого Духа, коли Христос буде присутній у моєму житті — «не будете мене про нічого питати». Ви не будете мене питати. Не будете більше питати: «Господи, Тобі байдуже?», «Господи, Ти єдиний, хто не знає, що там сталося?» — але не буду нічого питати. Бо матиму той самий погляд, що й Христос. Так, як було із Закхеєм. Усі казали: «До грішника йде в гості», а Христос каже: «Але ж і він — син Авраама». Дивіться на людину інакше. Я вже не буду питати Христа, чому я мушу сідати за стіл із грішниками, але зможу справді в серці мати ту пісню, ці слова двадцять третього псалма, які кажуть, що «на очах ворогів Ти приготував мені стіл». Ти робиш так, що я можу сісти з ними за стіл. Це зовсім інший спосіб бачити реальність.

Можна сказати: моя мова мене видає. Але вона видає мене добре. Тобто, коли я слухаю те, що говорю, я можу побачити, де я перебуваю. Який це смуток, що я його переживаю. І справді можу просити Бога, як каже один із псалмів: «Постав, Господи, варту моїм устам» — щоб не виходило з мене те слово, а приходило Твоє слово. Я можу справді сидіти на самоті й мовчки, бо Бог це на мене поклав. У надії — є надія для тебе. Його милість обновлюється кожного дня. Бог вірний. Бог насправді добрий.

Є таке слово, така приказка, яку часто говорять на Шльонську: «Краще мовчати й виглядати дурнем, ніж заговорити й розвіяти всі сумніви». Але іноді краще заговорити, щоб справді побачити, ким я є. Як було з Петром, якого спитали: «Ти був із цим чоловіком?», — а він сказав: «Ні, я не знаю цього чоловіка». Йому відповіли: «Але твоя мова тебе видає. Ти галилеянин». І справді, часто моя мова мене видає — що я галилеянин. Я говорю великі слова, а потім приходять конкретні ситуації — і я кажу: «Я не знав того чоловіка, не знаю того чоловіка». Тобто я не чиню так. Не люблю, не прощаю, не говорю доброго — і ця мова мене видає.

Але для чого? Щоб я міг подивитися на Христа й гірко заплакати. І побачити, що є прощення. Є прощення. Є можливість воскресіння. Таке слово я чую сьогодні — слово Доброї Новини. Хай дасть нам Господь Свого Святого Духа. Принаймні сьогодні — хай дасть це бажання: сидіти в мовчанні й самотності, очікуючи Його милосердя.

Мир вам, брати. Гарного вам дня.