Бійся Бога! (бр. Ян Каня)

З Євангелія від Йоана: Ісус сказав до своїх учнів: Коли прийде Параклит, якого Я вам пошлю від Отця — Дух істини, що від Отця походить, — Він свідчитиме про Мене. Але й ви теж свідчите, бо ви зі Мною від початку. Це Я сказав вам, щоб ви не зневірилися. Виключать вас із синагог. Але настане навіть година, коли кожен, хто вбиватиме вас, гадатиме, що приносить жертву Богові. І це чинитимуть, бо не пізнали ні Отця, ні Мене. Але Я сказав вам про це, щоб, коли настане ця година, ви згадали, що Я сказав вам про це.

Христос заохочує Своїх учнів бути витривалими у вірі. Говорить про все, що настане — про переслідування тощо — щоб учні не зламалися у вірі. Бо Я вам про це говорив, Я вас до цього готував. Ви знаєте, на що погоджуєтеся, йдучи за Мною.

І образом цього є сьогоднішнє перше читання з Діянь апостолів — момент, коли виникає перша християнська спільнота на європейській землі. Перша спільнота у Филипах. Святий Павло прибуває до Неаполя, тобто до сучасної Кавалли, а звідти прямує до Филип. Це дуже близько — фактично Кавалла була портом міста Филип. Міста, яке не стільки заснував, скільки перейменував Филип Македонський на своє ім’я, бо сам походив звідти. Филипи — це місто Филипа Македонського.

І там навіть немає синагоги. Христос говорить, що вас виключать із синагог. Святий Павло, коли приходить до Филип, не застає там синагоги. Є лише якесь місце, де збираються — навіть не чоловіки, а жінки. Ми знаємо, що для юдеїв спільнота, місце, де могла звершуватися літургія, було можливе лише тоді, коли було щонайменше десять чоловіків — і то дорослих, тобто після бар-міцви, хлопців щонайменше від тринадцяти років. А тут цього немає. Є кілька жінок, які збираються біля річки, щоби молитися.

І серед них жінка на ім’я Лідія. Хто вона? Вона цікава постать, дуже цікава. Найімовірніше, це жінка, яка пройшла довгий шлях — принаймні зовнішній. Бо Лідія означає “жінка з Лідії”, ймовірно, це було просто ім’я рабинь. Вона звідти — з Лідії. Хтось пересічний, може навіть рабиня. І вона залишила це ім’я навіть після того, як стала кимось. А вона не абихто — про її чоловіка не згадується, але вона чогось досягла. Це жінка, яка торгувала пурпурою. Це якби сьогодні сказати — ювелір. Хтось, хто продає золото. І має не чуже золото, а своє. Бо пурпура в ті часи була дорожчим матеріалом, ніж золото. Більше того, не кожен міг її носити. Вона була призначена для царів. Її використовували як барвник для молитовних шат у юдеїв, але це був знак багатства.

Пізніше, в часи Візантії, пурпура була зарезервована тільки для багатих, більше — для тих, хто мав владу. І навіть сині чи пурпурові черевики міг носити лише імператор і, в найкращому разі, члени його родини. Хто інший наважувався вдягти їх — вважався узурпатором, як загроза для влади — і його страчували. Отже, символ, зарезервований тільки для імператора. І ця Лідія, яка колись була рабинею, а тепер є матеріально дуже забезпеченою, водночас має в собі глибоку духовну спрагу. Ту внутрішню дорогу вона ще не пройшла.

Вона належить до групи “богобоязних”, тобто тих, кого юдеї так називали. Серед юдеїв були самі юдеї — ті, що народилися в цьому народі й вірі. Була ще друга група — прозеліти, тобто ті, що навернулися до юдейської віри з поганства, з інших релігій. Вони вже були духовно приєднані до віруючих у Ягве, хоча не мали всіх прав, як юдеї з народження. А ще була третя група — богобоязні. Це ті, що вже вийшли з поганства, визнавали одного Бога — Ягве, але ще не перейшли ані до прозелітів, ані до юдейства. Вони були симпатиками, близькими до цієї віри, але не належали повністю.

І от приходить християнство — і саме для таких людей, як Лідія, це була велика надія. Вони не мусили обрізуватися, не мусили мати юдейське коріння, не мусили дотримуватися всіх релігійних приписів. Бо, як ми знаємо, не могли цього зробити. Не могли входити до святині — могли бути лише на дворі поган, далеко від усіх інших. Аж ось приходить святий Павло і каже: завіса роздерта. Немає більше різниці між чоловіком і жінкою, юдеєм і язичником. Ми всі одне. Ми всі маємо сміливий доступ до Бога. Ми всі — первосвященики. Ми спадкоємці Бога, співспадкоємці Ісуса Христа.

Неймовірна, добра новина. Для тих, хто був десь на периферії, хто не мав шансу на спасіння. Хто почувався відкиненим, далеким. І раптом їм звіщають: ви можете увійти. Ви можете стати вибраним народом. Не на основі законів, звичаїв, обрядів, походження. А на основі віри. І вони повірили.

Звісно, залишається питання, що значить повірити. У світлі Євангелія — повірити означає не жити, “стригаючи купони” з віри. Бо не мали ми того — тепер маємо. Треба було вірити, навіть знаючи, що вас виженуть із синагог. І справді — синагога незабаром зачинилася навіть для прозелітів і богобоязних. Після відокремлення християнства юдеї стали дуже закритою спільнотою. Така Лідія вже пізніше не мала б шансів приєднатися до юдаїзму. Історія пішла цим шляхом.

Але також християни мали перед собою ту перспективу, про яку говорив Христос: “Кожен, хто вас вб’є, гадатиме, що служить Богові.” Ідеш на вигнання. Але саме це дає віра. Лідія пройшла весь той шлях. Була рабинею — стала заможною. Стала римською матроною. Очолює дім. Має слуг, має родину. Видно, що не мала чоловіка — вона всім керує. Є кимось, з людського погляду, матеріально забезпеченою. Але має в собі порожнечу. І цю порожнечу заповнили апостоли доброю новиною про Ісуса Христа. Що варто. Що ти досягла всього, люди тобі заздрять, а всередині — пустка.

Лідія — це символ сучасної людини. Сучасного світу, який усього досяг. Ми всі живемо, наче імператори. Можемо ходити в блакитних черевиках — і нам за це нічого не буде. Почуваємося як боги, як імператори. Маю все, можу поїхати куди хочу — на Кариби, на Крит, хоч на Капрі. Колись імператор був на Капрі і там жив. А сьогодні — будь ласка. А всередині — порожнеча. Як у Лідії. Та порожнеча, яка є відсутністю сенсу. Навіщо мені все це? Незабаром усе залишу. Самотня, нікому не потрібна. Моє життя, хоч і багате, але порожнє. Боюся Бога. Боюся, що буде далі.

Що не пес, не видра. Вийшла з чогось, вийшла з якогось язичництва. Бо насправді до Бога не дійшла. Це та порожнеча, яку має Лідія — символ нашого життя. І тепер Лідія ризикує: «Я буду тією, що боїться Бога. Буду тією, що боїться Бога у християнському розумінні». Тобто як Авраам, який повірив. Авраам, про якого сам Бог скаже: «Тепер я пізнав, що ти боїшся Бога», що ти маєш у собі цю віру, маєш у собі цю богобоязливість — вже не як належність до якоїсь релігійної групи, а як переміну серця. Те, що має ця Лідія — вона має серце апостола, має серце учня.

Погляньте, це саме те, що можна сказати про двох учнів, які втікають з Єрусалима. Вони як ця Лідія. Вони — ті, хто слухають Слово Боже. Вони — ті, хто, як Лідія, прислухались, і Господь відкрив їй серце. Це серце палало також у тих двох учнів. І Господь Бог врешті відкрив їм очі — на те, що Христос іде з ними, що Христос помер за них, що Христос пройшов цей шлях разом з ними. І вона теж, уперше тоді, коли повірила, мала ту саму поставу, яку мали ті двоє учнів. Вони також наполягали на Христі після того, як впізнали, що це Він, і Він пішов з ними, щоб сісти з ними до столу. Вона має точно ту саму поставу: «Якщо вважаєте мене вірною Господеві, прийдіть до мого дому, увійдіть до мого дому, увійдіть усередину, поселіться з ним» — і вона вимолила це в них. Точно та сама постава, те саме прагнення, те саме святе наполягання на апостолах, як у Лідії, так і в тих двох учнів, що тікали до Емаус.

Там об’являється Христос. Тут уже Христос об’являється в Церкві, в апостолах, у Варнаві і Павлі. Це та переміна, яка сталася в Лідії. Це та переміна, яку Бог хоче здійснити також у нас.

Сьогодні світ став світом негостинності. Якщо не маєш грошей — так, є багато готелів, але ти платиш — і тоді отримаєш ключі до кімнати, ключі до їдальні, де зможеш поїсти. Скільки маєш грошей — настільки довго зможеш перебувати в цьому готелі. Але ці доми зачинилися для інших — для бездомних, для мандрівників. Раніше була інституція «дідів» — тих, що ходили селами й просили милостиню. Люди насправді мали відкрите серце для них. Прогнати такого «діда» зі села — означало насправді наразитися на Божий гнів. Люди охоче приймали таких «дідів», виявляли до них милосердя.

Це та гостинність, яку принесла з собою християнська релігія. Це та гостинність, яку можемо мати також і ми — гостинність Лідії, гостинність двох учнів з Емаус, нашу гостинність. Примусити того, хто приходить в ім’я Боже, примусити — у доброму сенсі — виявити гостинність. Сьогодні дуже конкретно — цих священників, які приходять в ім’я Боже. Часто вони сьогодні також переслідувані, висміяні, відкинуті як християни. Ті, що приходять, бідні, невчасні — прийняти їх.

Нещодавно мій друг Мірек поділився тим, що прочитав у святого Августина. Що він казав: чому лише перше блаженство — «блаженні вбогі духом, бо їхнє є Царство Небесне»? Бо вбогий — це той, хто вже має це Царство. Не важливо, ким він є — він уже має це Царство. Ми всі, інші, лише будемо мати це Царство — бо нам буде виявлене милосердя в майбутньому. А вбогий — насправді той, хто вже належить до Ісуса Христа.

Це той погляд, який мав Христос. Погляд, який дало християнство. Погляд, який можемо мати також і ми. Погляд, який сьогодні отримала Лідія — не лише відкрилися її очі, щоб могла впізнати Христа в ламанні хліба, в тому вбогому мандрівникові, що приєднався — але також Господь Бог відкрив їй серце. Хай і нам буде подаровано це саме — щоб було нам відкрито.

Амінь. Благословляю і бережу: Отець, Син і Дух Святий. Амінь.