Будеш любити (бр. Томаш Регєвіч)

Того часу підійшов до Ісуса один із книжників і запитав Його: «Яка заповідь є першою з усіх?» Ісус відповів: «Перша є: Слухай, Ізраїлю: Господь, наш Бог – єдиний Господь, і любитимеш Господа, Бога свого, всім серцем своїм, і всією своєю душею, і всім своїм розумом, і всією своєю силою”. І друга оця: “Любитимеш свого ближнього, як самого себе!” Іншої, більшої заповіді від цих немає». І сказав Йому книжник: «Добре, Учителю, по правді сказав Ти, що Бог є один і немає іншого, крім Нього, і що любити Його всім серцем, усім розумом, усією силою, і що любити ближнього, як себе самого, – це більше за всякі всепалення та жертви». А Ісус, побачивши, що він розумно відповів, сказав йому: «Ти недалеко від Божого Царства!» І ніхто не наважувався Його більше запитувати.

А я наважуся запитати, бо, як каже святий Павло, у Христі ми маємо сміливий доступ до Отця, ми не маємо боятися Бога. Якщо маємо запитання, ми можемо їх ставити. І сьогодні в мене є запитання. Якщо ця людина сьогодні відповіла розумно, дійсно розумно відповіла, і я думаю, що всі ми так би відповіли на це запитання, правда? Яка найбільша заповідь? Думаю, що немає нікого, хто би сказав, що найбільша заповідь – це після сьогоднішньої меси пройти Хресну дорогу, чи в п’ятницю не їсти м’яса.

Думаю, що ніхто з нас не такий нерозумний. “Найбільша заповідь – це прийти на месу в неділю” – сподіваюся, що серед нас немає нікого, хто б так сказав. Або відмовити вервицю, або прийти на “Гіркі жалі”. Думаю, що всі ми відповіли б розумно. Тобто найбільша заповідь – це що все це, всі всепалення і жертви, про які мовиться, тобто всі наші практики, спрямовані до однієї мети – любити Бога всім серцем, усією душею, усією силою, а ближнього – як самого себе.

Що все це веде до того, щоб у нашому житті була динаміка любові. Щоб любити. Святий Августин, коментуючи це слово, говорить: «Люби – і роби, що хочеш». І це правда. Бо якщо ми любимо, то не будемо чинити зла. Можемо робити, що хочемо. Ми не завдамо шкоди іншому. Ми будемо слухати, що каже Бог, якщо любимо. Якщо любимо іншу людину, то слухаємо її. Знаємо її страждання, знаємо її боротьбу, перебуваємо разом із нею. Це просто, чи не так? То чому, якщо цей книжник розумно відповів, Христос каже: «Ти недалеко від Божого Царства»? Чому недалеко? Якщо він розумно відповів, то чому не сказав: «Ти в Божому Царстві»? Бо знаєш. Саме в цьому справа.

Йдеться не про те, щоб просто знати. Ми добре знаємо, але питання в тому, наскільки це впливає на наше життя. Ось чому – «недалеко». Бо ми можемо знати, ми можемо слухати, ми можемо робити багато різних речей, але все одно потім ставити запитання. У Євангелії від Луки, наприклад, одразу після цього звучить запитання: «А хто мій ближній?» І це завжди цікаво, правда? Ну точно не росіяни, правда? Мій ближній – це агресор? Чи німці? Вся історія…

Сьогодні, коли я вам говорив про цю пісню, я задумався, навіщо я це кажу? Адже ми це ввібрали з молоком матері. Я не співатиму цієї німецької пісні. Хоча ми маємо ялинку, бо не знаємо, що ця традиція прийшла до нас саме з Німеччини. Бо це була їхня традиція. Ми забули, бо це вже стало нашою, українською традицією. У нас багато таких речей. У нас є неприязнь. І я не говоритиму про інші види неприязні, бо не хочу про це говорити. Не хочу викликати вовка з лісу, навіщо? Думаю, всі ми розуміємо, про які неприязні йдеться, адже Діва Марія – це ж українка, правда? Бо є Діва Марія Зарваницька, правда? Вона ж, мабуть, блондинка з блакитними очима.

А якщо Марія – українка, з Наддніпрянщини, із Зарваниці, то, звичайно, Ісус теж українець, бо народився від Матері-українки. Дуже просто. Але в нас є наші неприязні – це вражаюча річ. Не хочу про це говорити. Хочу лише сказати, що слова «ти недалеко» сьогодні є для нас знаком: навіть якщо ми тут, навіть якщо ми скажемо «Амінь» на Тіло Христове, яке говорить: «Чиніть це на Мій спомин», і ми скажемо «Амінь», так. Ми знаємо, що це правда. Але потім, коли приходять конкретні ситуації, ми все одно запитуємо: «А хто мій ближній?» Кому маю пробачити? А якщо пробачу, то скільки? Сім разів?

Святий Петро запитує, можливо, говорячи про Андрія, адже раніше вони сперечалися, хто з них є найбільшим. Андрій його зачепив і каже: «Чи маю прощати? І чи аж до семи разів?” Вистачить, сьогодні вже було вісім, отже, на сьогодні я вільний. І Христос відповідає: «Сімдесят разів по сім», тобто завжди. Завжди в нас виникають ці запитання. Пам’ятаю, що в нас є така молитва, яку ми промовляємо на початку дня. Колись ця молитва звучала трохи інакше, але тоді в ній були слова: «Люблю Тебе всім серцем, усією душею, усією своєю силою».

Коли ми були у спільноті в Заленжу, у такій мандрівній спільноті, ми не промовляли цю молитву. І пам’ятаю, як нам колись поставили питання: «А чому ви її не промовляєте?» І тоді мій брат по вірі, якого я смію називати другом, відповів: «Бо ми не хочемо брехати. Не хочемо брехати». Що будемо казати, що любимо Бога всім серцем, усією душею, всією силою, якщо це неправда? Ми не любимо Його. Ми б хотіли цього. Ми цього прагнемо й віримо, що, як тут сказано, «любитимеш», – це Бог зробить, це Бог здійснить. Віримо, що настане момент, коли ми будемо готові, як святий Петро, про якого сказано: «Коли постарієшся, підпереже тебе інший та й поведе, куди ти не схочеш». Коли постарієш – це значить дозрієш, досягнеш цієї постави Христа.

Саме тому нам потрібна сьогодні Хресна Дорога – щоб зрозуміти, що означає любити Бога всім серцем, усією душею, усією своєю силою і розумом. Нам потрібно, щоб хтось привів нас до цього стану. У книзі Второзаконня, у 30-му розділі, є слова, які допоможуть нам зрозуміти: «Як же… навернешся до Господа, Бога твого, і слухатимешся Його голосу,.. тоді Господь, Бог твій, обріже твоє серце.. щоб ти любив Господа, Бога твого». Отже, потрібно, щоб Бог обрізав моє серце. Потрібна Божа операція на моєму серці, інакше я й далі ставитиму запитання: “А хто мій ближній? А в цій ситуації маю довіритися Богу чи ні? Чи можу втекти, бо Бог дав мені розум? Чи я маю довіритися у всьому: у питаннях грошей, дітей, прощення іншій людині?” Завжди. Завжди ми будемо з цим боротися. Потрібно, щоб відбулося обрізання нашого серця. Потрібно просити Святого Духа.

Тому це слово приходить у перспективі Великої П’ятниці. Ми будемо слухати Євангеліє від Йоана, де говориться: «Христос віддав Духа». Коли Христос помирає, це не просто «випустив дух», як ми зазвичай говоримо, немов його залишила душа, і він залишився бідний і самотній. Ні, Христос «тхнув Духа». Це той самий Дух, який, як передвіщали пророки, може здійснити обрізання нашого серця. Це може записати в нас цю заповідь: «Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем, усією душею, усією своєю силою, а ближнього – як самого себе». Щоб вона стала життєвою динамікою всередині нас.

Це дивовижна обітниця, яка приходить до нас. І поки вона не здійсниться в нас, ми будемо тільки «недалеко» від Царства Божого. Не достатньо лише розуміти, не достатньо вивчити катехизм. Тому всі ці підготовки до Першого Причастя, до Миропомазання… Не знаю, скільки питань вам довелося вчити, але я пам’ятаю, що мав понад 200 питань. І з усього Миропомазання мені запам’ятався тільки той стрес, коли я з батьками мав йти до священника відповідати на питання. З самого Таїнства я запам’ятав мало – тільки напруження та відкриті двері кабінету, відчуття, що все це даремно. Бо можна вивчити все. Комп’ютер може запам’ятати більше і відповідати чіткіше. Є штучний інтелект, який зробить усе за тебе. І що з того?

Ось чому сьогодні приходить добра новина – Божа обітниця: «Любитимеш». Але будь покірним. Почни слухати. Переживай усе це по-іншому. Менше говори – більше слухай. І коли це слово прийде, воно зрушить твоє серце, зробить його ширшим. Ось слово, яке кличе нас жити Хресною Дорогою. Що означає любити Бога? Христос пояснює це найкраще – на Хресті. Скільки разів я повторював це, але що значить любити Бога всім серцем? Христос показує – це серце, яке пробито за нас. Він любить Бога всім серцем, дозволяючи, щоб його серце було пробите, його почуття – зранені, щоб його всі залишили. Він не каже: «Боже, Ти – чудовисько, Ти – монстр, бо мене всі покинули». Він любить Бога всією душею, віддаючи її добровільно: «Я маю владу віддати своє життя, ніхто його в Мене не забирає». Яка неймовірна річ – безперервно віддавати своє життя! З усіх сил – коли вже немає жодної сили.

Коли приходить старість, коли приходить параліч, коли людина опиняється у візку, коли вже не може робити те, що раніше. Любити Бога в цей момент. Казати: «Це добре для мене, Ти з цього виводиш життя». Любити ближнього, як самого себе. Коли Христос каже: «Отче, прости їм, бо вони не знають, що роблять». Це те, до чого Бог хоче нас привести.

Бог не хоче людей, які бояться Його настільки, що не їдять м’яса в п’ятницю тільки тому, що бояться покарання. Ні, це не має сенсу. Бог хоче нових створінь. Він хоче синів і дочок, які стануть на своє місце. Бо цей світ сьогодні потребує цього. Ми самі бачимо, у чому беремо участь. Перекрикувати один одного в суперечках? І що це дасть? Переконаного не переконаєш. Бог хоче об’явити цю любов тут, між нами. «Любитимеш».

Як сказано сьогодні: «Бо путі Господні праві». Дороги Господні – прості. Ми самі їх ускладнюємо. Прості: «Любитимеш». Але почни слухати. Дозволь себе провадити. Не достатньо просто сидіти в лавці. Треба вирушити в подорож – до свого місця у Христі.