Боротьба в Церкві – боротьба за Церкву (бр. Ян Каня)

З Євангелія від Луки: Того часу Ісус виганяв біса, який був німий. Сталося так, коли біс вийшов, німий заговорив, – а люди дивувалися. Деякі ж з них сказали: «Вельзевулом, князем бісівським, Він бісів виганяє». А інші, випробовуючи, шукали від Нього знамення з неба. Знаючи їхні думки, Він сказав їм: «Кожне царство, яке саме в собі  розділилося, запустіє, і дім на дім впаде. Коли ж сатана сам у собі  розділився, то як встоїть його царство? Ви ж кажете, ні бито Я Вельзевулом виганяю бісів. Коли Я Вельзевулом виганяю бісів, то ким сини ваші виганяють? Тому вони будуть вам суддями. Коли ж Я перстом Божим виганяю бісів, то Боже Царство вже прийшло до вас. Коли сильний, озброївшись, стереже свій двір, – його майно в безпеці. Коли ж хто дужчий від нього нападе й переможе його, то забере всю його зброю, на яку покладався, і розділить свою здобич. Хто не зі Мною, той проти Мене; і хто не збирає зі Мною, той розкидає».

Ці слова Христа є продовженням першого читання з книги пророка Єремії, якого можна назвати трагічним пророком, тому що Господь поставив його саме в час перед падінням Південного царства Юди разом з Єрусалимом та храмом, який знаходився на його території. Цей храм буде зруйнований, спалений. Єремія посланий, щоб провіщати це лихо, закликати Ізраїль до покаяння, щоб цього не сталося. Але, на жаль, вся місія Єремії не дала жодного результату. Він став свідком того, що його проповідування не мало жодного впливу. Навпаки – саме те, про що він застерігав, сталося.

Ось таке було його життя. І сьогоднішнє слово завершується так: «Це народ, що не слухає голосу Господа, Бога свого, й повчання не приймає! Зникла правда, пропала з уст у них!». Їхні уста тепер порожні. Вони не проголошують Слова Божого, вони не приймають слова віри. Вони ніби німі.

І ось приходить Христос, і через шістсот років Він оновлює цю людину. Ісус виганяє злого духа з людини, яка була німа. Раніше було сказано, що вірність зникла з їхніх уст, що вони німі. Але Христос приходить, щоб цю людину зцілити. І Він це робить. Але в той момент, коли Він чинить це знамення, цей чудесний вчинок, ті, хто стає свідками, замість радості починають підозрювати Христа у зв’язку з Вельзевулом.

Можна дивитися на те, що робить Бог, і все ж спотворювати це. Можна дивитися на Церкву і бачити в ній лише зло, не помічаючи того доброго, що також у ній відбувається. Навіть явне добро, яке чиниться у Церкві, можна пояснювати через призму зла. Христос говорить: «Кожне царство, яке саме в собі  розділилося, запустіє, і дім на дім впаде». Це можна, звичайно, віднести до царства сатани. Це царство діє за принципом, що один виступає проти іншого. Демони не знаходять між собою згоди, бо вони – істоти, які ненавидять інших і самих себе. Вони існують у цьому поділі.

Але це також таємниця зла: зло здатне об’єднуватися, щоб чинити ще більше зло. Це таємниця мафії. Це таємниця, про яку говорить перший Псалом: що це ті люди, які сідають на престолі зла, що вони не просто збираються випадково, а створюють структури зла. Так працює зло. І Христос говорить про це. Але ми можемо віднести ці слова й до Церкви. Коли розділення відбувається всередині, коли дім починає падати на дім, тоді приходить спустошення. Звісно, як Церква, ми маємо запевнення, що вона існуватиме до кінця світу, але, безперечно, не в тих самих формах, не в тих самих засобах вираження, що сьогодні, бо ці засоби змінювалися протягом століть, і це постійна, динамічна реальність, що змінюється. І це земне царство, яке підпорядковане законам цього світу, також, на наших очах, переживає кризу: воно розділене всередині, і дім руйнується домом.

Коли дивишся на сучасну Церкву, це дуже болісно, це ранить моє серце: Церква зазнає нападів, вона скорочується, переживає свої кризи тощо. Але водночас ті, хто є в Церкві, хто має релігійне відчуття, прагнення до Бога, так ненавидять один одного всередині Церкви. Бо хтось підтримує стару літургію, а хтось нову, і каже, що стара – від диявола, а Собор – від диявола. Групи та спільноти, які Дух Святий покликав до життя в Церкві, живуть у напрузі, кидаючи одне в одного образи, засуджуючи тих чи інших. Замість того, щоб бути знаком єдності та любові, Церква стає місцем прокльонів і розділення, як це було в минулому. Але нині ці прокльони спрямовані не на Східну чи Західну Церкву, а на окремі групи, на людей, які навертаються.

І саме про це говорить Христос, ставлячи перед нами питання: наскільки ми дозволяємо духу демонічного розділення, духу звинувачення та відштовхування проникати в нас? Це точно не від Бога. Бог не стає на бік обвинувача, Він не звинувачує, не засуджує, не відкидає, не виганяє з Церкви через ті чи інші обставини. Бог відкритий для всіх. Наскільки ми самі цим користуємося? Христос тут робить нам іспит сумління: наскільки ми відкриті на Його волю, а наскільки лише прикидаємося, що є вірними?

Іноді в Церкві панує відчуття облоги: мовляв, ми – у фортеці, а навколо самі вороги, всі нас атакують, ми несправедливо переслідувані тощо. Але Церква, що замикається в собі, – це мертва Церква. Жива Церква – це Церква П’ятидесятниці, яка виходить до людей, щоб проповідувати, щоб свідчити своєю єдністю та любов’ю. Це і є місія Церкви у сучасному світі. Натомість замикатися в собі, бачити в кожному інакшому загрозу – це не Божа справа. Такий стан нагадує Церкву перед зішестям Святого Духа, коли учні, повні страху, сиділи у світлиці.

Церква у Святому Дусі – це Церква, що йде до людей, навіть до ворогів, щоб проповідувати Євангеліє, навертати їх до Христа. Саме таку місію Господь доручає нам. Історія підтверджує, що найбільшу небезпеку становлять не зовнішні вороги, а внутрішні чвари. Вже за часів пророка Єремії і під час руйнування другого храму найбільше шкоди завдавали не голод чи війська ворогів, а внутрішні конфлікти. Фарисеї та зелоти в Єрусалимі ненавиділи одне одного, звинувачували, воювали між собою. Це їх знищило більше, ніж зовнішній ворог. І саме до цих людей Христос промовляв. Можливо, хтось тоді замислювався над Його словами. Саме тому християни часто залишали Єрусалим, не беручи участі в його обороні, бо Христос сказав: “Тікайте в гори”, не боріться у цих братовбивчих війнах.

Цей заклик актуальний і сьогодні. Ми не повинні вести безглузді війни, особливо між собою. Ворожнеча всередині Церкви – це величезне зло. Бо якщо ми не маємо зброї Христової, якою є любов, то прийде ворог, що має іншу, сильнішу зброю – насильство, і переможе нас. Існує лише одна зброя, що сильніша за будь-яку іншу, – це любов. Любов навіть до ворогів. Любов, яка свідчить про інше життя, важливіше за земне, яка дозволяє християнину не захищати своє життя будь-якою ціною, а віддати його в руки ворога.

Це підтверджують мученики, такі як монахи-трапісти з Алжиру, які обрали Христа ціною свого життя. Їм сказали: “Ми вас знищимо, у вас немає вибору”, а настоятель відповів: “Завжди є вибір. Ми можемо залишитися вірними Христу”. Вони перемогли, бо подолали страх, зло, демона. І до такої боротьби нас кличе Христос: не до війни один з одним, а до боротьби зі злом.

Нехай у цій боротьбі нас благословить і охороняє Отець, і Син, і Святий Дух. Амінь.